БИТВА за Бірчу в уяві докторанта історії

Степан ЗаброварнийІСТОРІЯ2011-02-03

Минає 65 років від невдалого наступу відділів УПА на Бірчу. Якраз популярний історичний журнал “Mówią wieki” помістив на цю тему статтю Даміана Марковського. Стаття написана в стилі відомих романів типу “Вогнем і мечем”, хоч не досягає мистецького рівня Генрика Сенкевича. Свідчать про це, зокрема, підзаголовки типу: “Сян як кров червоний”, “Другий Збараж”, “”Мала війна” з ляхами” тощо.

Що ж дізнається читач з дослідження докторанта Варшавського університету, який готує монографію про боротьбу з УПА в Карпатах? Перш за все те, що 1945 р. дивізії Війська польського прибули на Підкарпаття не з завданням виселити українців, але щоб захистити польське населення цих районів від УПА. “Розклад Польської підпільної держави, – пише автор, – і поступове “розвантажування” лісів практично позбавили місцевих поляків можливостей успішно захищатися. Формації само оборони, що виникали знизу і спиралися на слабих станицях Громадянської міліції (ГМ, поль. МО), не мали шансів на перемогу з численнішими, чудово озброєними та фанатичними партизанами УПА. Порятунку очікували від прибулих до більших місцевостей відділів військ”. І далі: “Українське підпілля прагнуло якомога швидше позбутися польського населення з земель, що визнавалися етнічно українськими. Націоналісти, приймаючи лінію Сяну за природний польсько-український кордон, почали нищити місцевості, заселені поляками, – щоб змусити тих, хто врятувався, втекти за ріку”.
Ситуація була більш складна, ніж та, яку собі уявляє автор. Перш за все, організаційна сітка ОУН та УПА на території, про яку йдеться, формувалася пізніше, ніж на території УРСР. Її зміцнення наступало в міру посилення боротьби проти примусового виселення з одного боку, а з іншого – через необхідне протиставлення масовим убивствам мирного українського населення польськими збройними формуваннями. Жертвами серійних убивств часто ставали греко- католицькі священики і їхні сім’ї, а подеколи – цілі села, як- от Павлокома, Малковичі та Пискоровичі. Що ж до військових відділів і міліції, то, крім безпосередньої участі при депортації українців, вони виїздили на села в пошуках бандерівців і за “континґентами”. Увійшовши в село з фірманками, інколи просувалися колоною, не питаючи нікого, забирали коней, корови, збіжжя і навіть солому.
Хоч я сам бачив це на власні очі, то можу цю картину ще підтвердити спогадом міліціонера, який брав участь у такій “акції”. Генрик Ваґнер з “постерунку” в Ропенці так описує одну операцію з участю 70 міліціонерів: “Метою було схоплення бандитів, що ґрасирували в громаді Завадка, і стягнення заборгованості з обов’язкових поставок м’яса. (…) У селі ми зігнали кількадесят голів худоби та свиней, як континґент, і рушили назад шляхом на Ропенку. Коли ми покидали село, на нас напала банда УПА, яка непомічено розмістилася в лісі і влаштувала засідку. (…) Залишаючи все, ми в переполосі почали втікати. (…) Це була ганебна втеча”. Поінформована військова частина прибула з запізненням.
Цю історію доповнив мені колишній мешканець Завадки Іван Волянський (нар. 25 березня 1912 р.) такими словами: “Як армія почала грабувати селян, тоді хтось дав знати до лісу. З лісу вийшов якийсь відділ УПА і почав обстрілювати валку міліціонерів, але стріляли вгору (Г. Ваґнер також стверджує, що стріляли зависоко – С.З.). Після втечі міліціонерів селяни забрали своє добро і накормили упівців, які зразу же відійшли назад у ліс, а з ними – майже все село, боячись, що прийде відсіч. І так насправді було, бо прибули військові відділи (за словами Г. Ваґнера, дві компанії – С.З.), а сподіваючись, що село окуповане бандерівцями, почали його обстрілювати. Тоді згоріло кілька хат і згинуло 8 осіб, які залишилися в селі. Між ними – Юзеф Амербей та його дружина, які прибули десь із Росії в 40 -х рр., а він працював у копальні нафти”.
Українське підпілля не прагнуло позбутися польського населення – тим паче, що спільне життя українців та поляків у цих селах з давніх- давен складалося добре. До винятків належали тільки такі села, у яких формувалися збройні відділи, аґресивно налаштовані до українського населення. Можна знайти багато прикладів приязного співіснування, що тоді проявилося навіть у підтримці українського підпілля польським населенням та мирними відносинами між відділами УПА і станицями ГМ, які насправді не мали б шансів у збройному зіткненні. Можна про це прочитати в книжці Ґжеґожа Мотики і Рафала Внука1, а також знайти багато інших свідчень. До міфів треба зарахувати “невеликі запаси амуніції та знищене обмундирування” військ, подібно як і збірне зґвалтування 15 жінок. Інцидент з убивством вояка Польських збройних сил на заході Польщі мав би підсилювати емоційно прийняту автором тезу про страхіття війни на цій території. Насправді такі випадки траплялися з людьми, які поверталися переважно з примусових робіт із Німеччини – їх грабували і вбивали ще на дорозі до Сяну. До речі, Перемишль не був тоді воєвідським, а лише повітовим містом. Центром воєвідства був Ряшів, де містився штаб 9-ї Дивізії.
Повертаючись до справи наступу на Бірчу, зосереджусь тільки на останній битві. Ціллю наступу відділів УПА не була сама Бірча, але військовий ґарнізон, який тут був розміщений з метою охоплення військовими операціями ширшої території. Видно, давалися вони міцно взнаки законспірованим у лісових масивах збройним силам УПА. Неправда, як пише автор, що “Коник” старанно опрацював план наступу і що партизани були добре озброєні, а також те, що “українські повстанці були краще озброєні від польських жовнірів”; або те, що польські батальйони “поступалися українським сотням озброєнням”.

1 G. Motyka, R. Wnuk, Pany i rezuny. Współpraca AK-WIN i UPA 1945-1947, Warszawa 1997.
2 E. Ginalski, E. Wysokiński, Dziewiąta Drezdeńska. Z dziejów 9 Drezdeńskiej Dywizji Piechoty (1944-1947), Warszawa 1984, с. 308.
3 М. Терефенко, На грані двох світів (спогади), Літопис УПА, т. 37, с. 526.
4 А. Байляк, Во ім’я Твоє, Варшава, 1999, с. 132.

“Наше слово” №6, 6 лютого 2011 року

При поспішній підготовці наступу на Бірчу не можна було достовірно й точно визначити не тільки людський потенціал ґарнізону, але і його матеріальне забезпечення. Як інформують польські автори, спочатку не було в Бірчі розбудованих оборонних споруд, та в міру зростання загроз батальйони, що стаціонували на зміну, взірцево розбудували оборонні укріплення. Перш за все, правильно розміщено вогневі позиції, зокрема кулемети, завдяки чому можна було вести успішний бічний і перехресний вогонь. Навколо поселення розбудували шанці з покритими бункерами і сполученими ровами, використовуючи при цьому природні умови рельєфу. На ринку в окопаних позиціях розміщено артилерію і міномети. Оборона була поділена на три компанійні райони, зміцнені кулеметними взводами. Уночі весь склад батальйону перебував на позиціях, а вдень вояки відпочивали. Неґативним чинником була тільки можливість розпізнання оборонної системи і встановлення місцевим населенням чисельності військ, що безсумнівно використовувала розвідка УПА5.
Усі сотні УПА через глибокі сніги прибули на визначені місця з годинним запізненням, крім цього, чоти і рої занадто розтягнулися в марші. Коли перша чота “Павленка” з “Коником” та “Орським” була вже під містечком, то друга чота, яка йшла останньою (після третьої), щойно виходила з Нового Села. Тоді “Коник” затримав першу чоту і закликав до себе всіх трьох чотових. Як тільки чотові підійшли до курінного, на відтинку сотні “Яра” почулися постріли з кулемета – знак, що війська були на місцях і почали оборонний бій. Тому “Коник” дав наказ: “Ліворуч, розстрільною, бігом вперед!” Сам він вискочив перший, а вслід за ним – “Орський” і “Павленко” та його чота, незважаючи на сильний вогонь, вдерлися до центру міста. Там, на освітленому палаючими хатами просторі, зустрів їх ще більший вогонь і, можливо, дійшло до рукопашного бою. Цього ніхто не знає, бо всі вони полягли. Коли дві дальші чоти наспіли на місце, з якого почала наступ перша чота, їх зустрів сильний кулеметний вогонь та одночасно почали спадати точно на їхні окопи й розриватися стріли з мінометів. У цій ситуації довелося відступати6.
Сотня “Ударник- 6”, втративши зв’я зок із сотнею “Ударник -2”, наступала на містечко на своєму відтинку і навіть здобула ворожі шанці, але дві чоти, замість іти на містечко, помилково вийшли на Кам’яну гірку, де опинилися під обстрілом ґранатометів. Повернувшись назад, вони без успіху наступали на місто, проте, не досягнувши мети, стали відступати. Тоді ж із заходу почав свій наступ згаданий вище маневровий відділ, який старався відтяти розміщені на півдні сотні “Яра” і “Бурлаки” від лісу, де вони мали відступати. При цьому слід згадати, що сотня “Ударник -4” боролася найдовше, майже до 8 год. ранку, не дала себе оточити і перейшла в ліс7. Також автори “9- ї Дрезденської” підтверджують, що наступ відбувався з усіх сторін, а головний удар ішов на відтинку завширшки 200-300 метрів уздовж шосе з Перемишля. На світанку їм вдалося зламати оборонну лінію і пересунутися в район двірських будинків, а також знищити дві позиції важких кулеметів. У цей критичний момент надійшов з допомогою зі Старої Бірчі маневровий відділ, поінформований по радіо і спрямований туди командиром дивізії8.
Образно описує бій Іван Федак-“Гордий”, ройовий сотні “Яра”: “Знявся регіт кулеметів, розриви ґранат. Однак тільки на нашому крилі, бо праве крило, де мав наступати “Бурлака”, мовчало. Що сталося? Тим часом на нашому крилі робилось ясно: поляки викинули парашутні ракети. Мали нас перед самими цівками крісів і били прицільним вогнем. Ракети злітали одна за одною. З мого рою упав уже санітар “Голуб”, боївкар “Їж”, потім другий санітар “Левко”. Щойно тоді відізвалося праве крило. Стрілянина сильна, але чи не запізно? І поволі стає видно, що польський вогонь грізніший за наш. На краю лівого крила пішла в наступ сотня “Орського”, пішла в пекло, вибухи стрілен та ґранат злилися там в одно”9. Слід додати, що різниця в силі вогню, про що згадує автор, була наслідком різниці озброєння, оскільки сотні УПА мали тільки легку зброю, натомість ґарнізон з Бірчі використовував кулемети й міномети, які робили найбільше шкоди відділам, що наступали. Крім цього, поле бою освітлювали не тільки ракети, але й палаючі хати.
Загальна кількість повстанців УПА, які полягли в бою за Бірчу, це 23 людей, а 22 було поранених. Серед померлих – курінний “Коник”, сотенний “Орський” (Дмитро Карванський) і чотар “Павленко”. Найбільше постраждала сотня “Ударник -2” “Орського” – загинуло 13 повстанців, а 7 було поранених, серед яких 2 – важко.
На закінчення короткий роздум: наступ сотень перемиського куреня на сильно укріплений і добре оснащений ґарнізон Війська польського в Бірчі був трагічною помилкою. Не зрівноважить цієї помилки ані сила волі, ані відвага курінного “Коника” та сотенного “Орського”, а також боєздатність вояків, що підкреслюють автори “9 ї Дрезденської”. Коли сотні вирушали глибокими снігами, щоб звести вирішальний бій, селяни готувалися до Святої вечері. Це була тиха святкова ніч – і не слід було цієї тиші порушувати…

5 E. Ginalski, E. Wysokiński, Dziewiąta Drezdeńska…, сс. 304-305.
6 Звіт УПА-Захід СЯН, “Лемко” за місяць січень 1946, Літопис УПА, т. 33, Торонто-Львів, 2001, сс. 252-254.
7 Подібний опис бою за Бірчу подає чотовий третьої чоти сотні У -2 “Залізняк” (Михайло Озимко), Літопис УПА, т. 33, сс. 705-710.
8 E. Ginalski, E. Wysokiński, Dziewiąta Drezdeńska…, сс. 308-309.
9 Закерзоння. Спогади вояків Української повстанської армії, т. 1, Варшава, 1994, с. 325.

“Наше слово” №7, 13 лютого 2011 року

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*