Політичні параметри
Історія українського підпілля на Лемківщині, зокрема її центральної та західної частини, становить чи не найменш відомий фраґмент історії партизанського руху. На початку 1945 р. Організація українських націоналістів (самостійників-державників) від імені Української головної визвольної ради підпілля створила там надрайон “Верховина” як організаційно-територіальний підрозділ Закерзонського краю. Діяльність підпільної адміністрації та створеної на її базі УПА на Лемківщині є цікавим феноменом: оскільки ця частина української етнографічної території в Речі Посполитій Польській не була майже взагалі заселена поляками, підпілля не могло становити там небезпеки для польського населення.

Таким чином, якраз завдяки ситуації на Лемківщині, виявлялася антикомуністична, а не антипольська політична орієнтація українського підпілля. УПА виникла та виступала там від імені місцевого населення, грабованого та насильно депортованого до Української СРР.
Відомо, що до кінця 1945 р. Лемківщина була охоплена організаційною мережею підпілля (крім т.зв. Шляхтівщини: Шляхтової, Явірок, Чорної Води та Білої Води – ці села раніше дали найбільше добровольців до т.зв. української дивізії “Галичина”). Попри таку загальну констатацію, проблема формування структури підпілля на Лемківщині дотепер залишається недослідженою. У цій публікації прагну донести до відома читачів три польські документи, які подають інформацію про цей процес у середній та західній частині Лемківщини.
Terra incognita
До весни 1946 р. ця територія становила VII район надрайону “Бескид”. Як на сьогодні, за доступними тепер даними, – це була майже terra incognita. Антиукраїнський терор Речі Посполитої Польської не мав раптового прискорення, відомого, наприклад, надсянцям навесні 1945 р. З огляду на відносний спокій в цьому територіально найбільшому районі “Бескиду” там існувала тільки одна районна боївка Служби безпеки, а підпільна адміністрація була досить невелика – зводилася до 4 кущів (до складу одного могло входити навіть 30 сіл!). На чолі району стояла постать, гідна сьогодні фільмової епопеї: Михайло Федак-“Смирний”, представник наймолодшого покоління української інтеліґенції Лемківщини, родом з Роп’янки біля Зиндранової, випускник Української вчительської семінарії в Криниці. То про нього Ірина Тимочко написала: “Дуже сміливий, індивідуаліст за характером, він був, як тоді про нього говорилося, “самостійною лемківською республікою”. Наш провід від якогось часу втрачав контакт з цим тереном, не було постійного зв’язку, звітів про ситуацію” (“Моя одисея”, с. 147).
Підніжжя “Верховини”
За таких обставин – зокрема, недостачі історичних документів, – зрозумілими стають також труднощі в дослідженні реорганізації VII району “Бескиду” в окремий надрайон “Верховину”, забезпечення його провідними кадрами; важко теж “виловити” організаційні зміни та функціонування організаційних підрозділів нового надрайону в 1945-1947 рр. За “Моєю одисеєю”, спогадами І. Тимочко-“Христі”, “навесні 1946 р. провід І Округи ОУН розпочав підготовку до реорганізації Надрайону “Бескид”. Вирішено, що на місці VII-го району, який обіймав майже всю західну Лемківщину, постане новий надрайон ОУН. Охрещено його криптонімом “Верховина”” (с. 143). Він охоплював територію на захід від дороги Дукля – Барвінок, сягаючи аж за Криницю.
Найімовірніше, рішення такого організаційного значення, як створення надрайону, приймалося не нижче, ніж на рівні І округи Закерзонського краю та консультувалося з Крайовим проводом ОУН-СД. Натомість практичний тягар реорганізації взяв на себе надрайонний провід І округи. Першим етапом було перевірення дійсного стану справ у “самостійній лемківській республіці” (тут, очевидно, у “Христі” відгомін історії Команецької республіки) і визначення потреб, можливостей та організаційної перспективи майбутньої “Верховини”. Наприкінці червня 1946 р. почалася інспекція VII району. Її здійснили організаційний референт надрайону “Бескид” – “Остап”, Ірина Тимочко-“Христя”, референт СБ Модест Ріпецький-“Горислав” (с. 146). З західної Лемківщини “Христя” повернулася 18 липня.
Інформація від “Христі” та “Остапа”
Поки що не в ориґіналі, а в польськомовному резюме, виконаному працівником польської держбезпеки, можемо, – враховуючи зрозумілу деформацію змісту, – ознайомитися з перебігом цієї інспекції. Цим резюме є виписки невідомого працівника Управління безпеки зі службового блокнота Ірини Тимочко-“Христі” (див. документ ч. 3).
Завдяки документові №2 нинішньої публікації зрозумілими стають інші дотеперішні проблеми підпілля на Лемківщині. Досі було не цілком ясне те, скільки на середній і західній Лемківщині до реорганізації існувало районів (один або два)? У здавально-приймальному протоколі про передачу двох районів зі складу надрайону “Бескид” у склад найдрайону “Верховина” є мова про те, що провід надрайону “Бескид” вирішив на нараді 18-21 серпня 1946 р. здійснити поділ давнього VIІ району на два нові – VII i VIII, що практично виконано 3-8 жовтня 1946 р. Отож, надрайон “Бескид”, який раніше мав 7 районів, у період 21 серпня – 27 жовтня 1946 р. опікувався 8 районами. Натомість від 27 жовтня кількість районів “Бескиду” зменшується до 6, тому що виникає надрайон “Верховина” у складі двох районів – І і ІІ, які протягом майже 2 місяців були VIІ і VIII районами “Бескиду”. Цей документ, підтверджений спогадами І. Тимочко-“Христі”, повністю спростовує інформацію, опубліковану в 33 томі “Літопису УПА” на стор. 7 та 832, а саме: що надрайон “Верховина” був утворений у вересні 1946 р., а перед тим (імовірно, увесь 1945 та майже весь 1946 рр.) там мали б існувати два райони “Бескиду”. Невідомо, до якого моменту організаційної історії підпілля на Лемківщині відноситься документ “Поділ надрайону Бескид на райони і кущі” (стор. 836-841 та 848–851) з архіву Степана Ґоляша-“Мара”, де криптоніми кущів не відповідають криптонімам зі здавально-приймального протоколу, а у VIII районі вказано 4, а не 3 кущі. Оскільки він називає вже VII і VIII райони “Бескиду”, то, можливо, це стосується перехідного періоду – від серпня до жовтня 1946 р. Із записника “Христі” видно, що з виділенням “Верховини” не змінилися криптоніми 4 дотеперішніх кущів (разом їх стало на 3 більше), що підказує одне: не знаємо, до якого періоду належить поділ надрайону “Бескид”, виготовлений надрайонним організаційним референтом “Остапом” та з подачі С. Ґоляша, опублікований згодом в 34 томі “Літопису УПА”. Зокрема, слід відзначити, що під інформацією про райони VII та VIII нема в цій публікації підпису “999”, який був кодом “Остапа”.
Перші тижні історії новоствореного надрайону “Верховина”, період жовтень – листопад 1946 р., відбиває документ №1 нинішньої публікації. Це звіт організаційного провідника “Бескиду” про ситуацію у “Верховині”. Автором тому був “Остап”, що саме він, згідно зі своїм місцем у проводі надрайону, відповідав за організаційне вирішення реорганізації та звітування про результати проведеної зміни. Райони отримали нові криптоніми: “Команча” та “Загір’я” – це, як видається, відбивало те, що за рахунок дотеперішніх працівників підпілля околиці Команчі та Загір’я доповнювалася кущова мережа цих двох районів.
Зміст “Остапового” звіту дає зрозуміти, що становлення “Верховини” відбувалося з труднощами, проте годі було б сподіватися, аби справа мала йти вперед без труднощів, а також розраховувати, щоб у звіті підлеглі не скаржилися начальству на власну важку працю. Відразу видно й те, яке значення мало забезпечення харчами – неназваного у звіті, але ж присутнього в контексті – відділу УПА “Ударник”-1 під командуванням Романа Гробельського-“Бродича”; проте якраз це і відбиває організаційний сенс виникнення “Верховини”: зробити все потрібне для того, щоб на цивільному відтинку забезпечити боєздатність військового відділу, єдиної сили, спроможної тоді боронити русинів Лемківщини від насилля.