Анастазія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ №39, 2020-09-27

Розмова з музикантом-імпровізатором Олексієм Ворсобою.

Олексій Ворсоба – композитор, аранжувальник, виконавець (клавішні, акордеон), імпровізатор, педагог, двічі стипендіат Програми міністра культури Польщі Gaude Polonia (2017 і 2020 роки). Його цьогорічний проєкт – це робота над книгою-інтерв’ю з 13 музичними теоретиками та практиками. Основний напрямок його діяльності – колективна, вільна імпровізація. Після першого стипендійного досвіду заснував Mińsk Improvisers Orchestra. Учасник проєктів «РоздІлові», «Лемковина-Лем», «ПаМ’ятаТи», «PorMone». На своєму акордеоні має цитату Сергія Жадана: «Що з того, що нічого не зрозуміло».

Олексій Ворсоба

Останній концерт Олексія Ворсоби в дуеті з Олександром Порахом, який відбувався у Варшаві в переддень Дня Незалежності України та був присвячений Білорусі, став особливим й дав відчуття, що десь так і звучить незалежність.

– Олексію, з чого народжується твоя імпровізація? Чи має значення територія творення?

– Все має значення. Першочергове в імпровізації – це слухати, а не грати. Й слухаєш ти те, що тебе оточує.

– Як тобі сьогодні звучить Білорусь, чи ти її чуєш тут, у Варшаві?

– Звичайно, чую. Я її і чую, і граю. Мені дуже подобається, які інтонації має Мінськ: ці сигнали, вигуки, пісні… Какофонія звуків, яка, однак, звучить осмислено, бо має конкретний зміст. Для мене це перший крок у розумінні сучасної музики, яка працює схожим чином в якомусь зі своїх проявів.

– Тобто, можна сказати, що сьогодні в Польщі ти граєш свою імпровізацію, слухаючи Білорусь? Чи чуєш Білорусь через призму Польщі?

– Провідником у світ імпровізації для мене став мій вчитель – професор Музичного університету Фридерика Шопена (UMFC) Кшиштоф Кніттель (двічі науковий керівник Олексія Ворсоби в рамках стипендіальної програми Gaude Polonia – прим. авт.), який у 1995-1998 роках очолював Міжнародний фестиваль сучасної музики «Варшавська осінь», певну опору вільнодумства в Польщі. Тоді, у 90-х, до всіх прийшло усвідомлення влади як репресивного механізму, що постійно відтворюється, – але музиканти вигадали, як його обходити. Тож те, що я зараз перебуваю у Польщі, для мене є великою удачею, бо ця країна пережила схожий процес, який зараз проходимо ми, білоруси. Я бачу дуже багато паралелей.

Вважаю, що музичні імпровізаційні практики сприяють формуванню демократичного суспільства, яке бере на себе відповідальність та знає, що таке непряма взаємодія, самоорганізація, діяльність без центру. Один із постулатів імпровізації – ти ведеш, ти граєш, граючи чи ні. Навіть твоя неактивність має значення. Це відчуття передається одне одному, і ця взаємодія працює на іншому, ніж розмовний, рівні. Польща, імпровізація й процеси, які відбуваються в Білорусі, – усе якось поєдналось, і для мене це частина мого щоденного контексту як на сцені, так і в побуті.

– Чи маєш відчуття, що ми є свідками народження громадянського суспільства в Білорусі?

– Саме так. І навіть, якщо перемоги одразу не буде, білоруси зробили дуже великий та цінний крок, тому що суспільство консолідувалось, побачило, яким воно є красивим. Це все важлива частина процесу дорослішання нації. Особливо мене тішить, що білоруське суспільство винятково коректне. Якби музиканти поводили себе як омонівці, ніхто би з ними не сів наступного разу грати, та й навіть говорити.

– Отже, можна сказати, що, працюючи в Польщі та Україні, ти завжди чуєш Білорусь, але якщо спробувати вербалізувати, то чим сьогодні для тебе звучить Польща, Україна та Білорусь?

– Дуже складно про це говорити, бо це як робота окремих осередків в мозку – коли десь дуже яскраво, то всі інші трохи пригасають. Надто яскраво сьогодні звучить Білорусь, з тими сигналами, криками, стогонами з Окрестина (слідчий ізолятор на вулиці Окрестина в Мінську став відомим неабиякою жорстокістю з початку протестів, – прим. авт.) Мені цей голос зараз заглушив багато чого іншого. З іншого боку, у Варшаві я знайшов тишу, а в горах – і певний спокій.

– До речі, над чим ти там, у горах, працював, можеш розповісти?

– У нас є спільний проект «Лемковина-Лем», який зосереджений на лемківській пісні та сформований навколо чотирьох осіб – це Уляна Горбачевська, Ришард Латецький, Мацєй Кудлацік і я. Ці музиканти, з якими маю честь працювати, чудово розуміються на сучасній та класичній музиці. До нас на різних етапах долучаються різноманітні хорові колективи, останні два концерти були спільними з Юлією Дошною, котра займається лемківською піснею. Ми мали тиждень майстер-класів, після чого мав бути концерт, який відмінили через епідеміологічну ситуацію в регіоні. Тоді ми зробили зйомку в одній з православних лемківських церков – вийшло дуже красиво. Була нова програма, на основі попередніх напрацювань. Дуже вдала організація з чіткими часовими рамками.

– Про часові рамки… З українського досвіду ми розуміємо, що дві революції й усі процеси формування суспільства, які далі тривають, є грою на довгу дистанцію. Чи існує загроза розчарування молодої Білорусі, що немає моментального результату, мовляв, ми вийшли і хочемо тут і зараз?

– Дійсно, розчарування буде. Для мене це виглядає дещо наївно, але нічого не поробиш. Це щось зовсім нове. Юна нація, суспільство.

І юнацький максималізм…

– Шкода, але так є. Але з іншого боку, нічого негативного тут нема, це такий етап, який потрібно пройти. А щодо довгої дистанції, тут важливо, що вже «клацнуло», що вже є точка неповернення. Це констатують усі, хто слідкує за ситуацією в Білорусі. Перемога вже відбулась на якомусь рівні й незабаром вона себе проявить. І якісь тактичні чи стратегічні паузи, які будуть, – це не страшно.

– Розкажи трохи детальніше про свою співпрацю з українськими музикантами.

– Окрім «Лемковина-Лем», є ще «РоздІлові» – проєкт, заснований на текстах Сергія Жадана. Зараз ми на етапі роботи з іншомовними перекладами. Маємо вже заплановані зустрічі, але тепер в онлайн-форматі, а на початку жовтня мають бути виступи. Був хороший проєкт «ПаМ’ятаТи» про пам’ять, про війну, про те, що треба проговорювати, не мовчати. Не витісняти, не піддаватись усім цим захисним механізмам. Ми в ньому грали з Марком Токарем. Оля Михайлюк, котра є авторкою і цього проєкту, і «РоздІлових», робила перформанс, в неї були цікаві художні та хореографічні знахідки. Також я мав спільну роботу з гуртом «ДахаБраха», ми записали разом альбом «Хмелева project».

– Особисто для тебе, як для музиканта, наскільки важливим є текст? Чи береш щось з нього?

– Дуже по-різному буває. Звичайно, що текст важливий і його не варто ігнорувати. Можна слідувати повністю за текстом, за його літерою на різних рівнях, за словом, змістом, емоцією. Я ж волію більше працювати з текстом як зі звучанням, абстрагуючись від його значення наскільки це можливо. Безумовно, від контексту неможливо втекти, але це дозволяє тобі не так вузько дивитись на предмет, з яким працюєш.

– А наскільки важливим в тих звукових потоках є звучання білоруської мови?

– Дуже важливе. Зараз вона з’явилась якось дуже природно. Мені здається, що відродження почалось років 5-6 тому, завдяки ініціативам таких людей, як Гліб Лободенко, котрий організував безкоштовні курси по всій країні під назвою «Мова нанова». Я проїхав всіма місцями, де вони відбувались, і грав для людей, які приходили. Це все не лише про мову, але й про свідомість. Зараз вона виникла у природній спосіб, завдяки несприйняттю політики Росії. Тому люди, незважаючи на рівень володіння білоруською, роблять усе можливе, аби не асоціюватись з Росією.

– Які білоруські тексти для тебе є формотворчими?

– Я народився в Росії в родині військового. Кожного літа ми їздили до бабусі в Білорусь, де я чув її мову, моїх друзів. Ми повернулись, коли я був у 4-му класі, і в старших класах я почав формувати свою бібліотеку. Насправді не можу виділити щось окреме, але для мене існує корпус важливих тем, контекстів, занурення в білоруську проблематику.

– Мені приємно, що ти говориш про білоруську мову та бажання відокремитись від впливу Росії, тому що існують і протилежні думки, зі сторони білорусів можна почути, що вони не хочуть Лукашенка, але і не проти Росії, радянської спадщини, їм не потрібні процеси декомунізації.

– Мені здається, що такі думки висловлюють люди, які не уявляють собі цю правильну, здорову Білорусь, а бачать її виснаженою російським сусідством як невиліковною хворобою. Інтелектуальна еліта, навіть якщо і не говорить вся білоруською, вважає, що мова потрібна й треба зміцнювати її позиції. Хоча особисто я не бачу проблеми в тому, аби було декілька мов – так склалось історично. У свій час я абсолютно усвідомлено почав всерйоз пізнавати історію, культуру Білорусі, але суспільство тоді демонструвало інертність. Те, що творилось із самосвідомістю, було катастрофою. Згадаємо, як розстріляли всю інтелігенцію в одну ніч, як викорчовували мову… Але насильно щось змінювати зараз – це буде те саме насильство, яке було колись. Все відбудеться природно.

– А нема відчуття, що Європа вас не до кінця чує? Бо, наприклад, в якісь особливо трагічні моменти новітньої історії України вірш Олександра Олеся «Пам’ятай» («Європа мовчала») знову ставав актуальним.

– Звичайно, є і вже давно. Те, що проблеми Білорусі перебувають на периферії інтересів Європи, для мене не є зрозумілим. З іншого боку, дуже складно говорити на цю тему, уникаючи звинувачень. Не хочеться цього робити та відчувати, що ти такий нещасний і ніхто тобі не допомагає.

Фото авторки статті

Поділитися:

Схожі статті

Сергій Петриченко: Про пермакультуру, розумне господарювання, роботу на радіо та традиційну музику

Григорій Сподарик ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №36, 2020-09-06 Пермакультура – це натуральний спосіб вирощування рослин. Десять років тому нею зацікавився Сергій Петриченко – журналіст української редакції...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*