Надія Калаш ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №49, 2019-12-08

Новий український фільм про дорогу до Криму

«Це буде літній день, коли я повернуся до Криму. З тими, для кого він такий же дорогий, як і мені. Я під’їжджатиму до Бахчисараю, у машині будуть відкриті вікна, а в повітрі відчуватиметься запах лаванди, і я знову зрозумію, що нарешті вдома. Побачу маму, візьму своїх дітей і ми поїдемо до моря. Сядемо біля нього і будемо говорити, говорити, а коли втомимося — будемо мовчати. Але нам буде добре, тому що все навколо буде говорити про те, що ми вдома». Так описав свою мрію про перший день вдома в Криму після деокупації півострова один з найвідоміших українських акторів і кінорежисерів, кримський татарин Ахтем Сеітаблаєв.

7 листопада в Україні в широкий прокат вийшла кінокартина Нарімана Алієва «Додому». Фільм 26-річного київського режисера кримськотатарського походження став його повнометражним дебютом.

Друга головна роль у стрічці дісталася саме Сеітаблаєву. Режисер-початківець спочатку запропонував знаменитому колезі другорядну роль, побоюючись його відмови. Та Сеітаблаєв не тільки погодився, але й, прочитавши сценарій, попросив віддати йому головну роль — Мустафи. «Я прочитав, не відриваючись, подзвонив кастинг-директору і попросив спробувати іншу роль, ніж та, яку мені пропонували зіграти», — розповів Сеітаблаєв.

Драматичний фільм має доволі простий сюжет: Мустафа(Ахтем Сеітаблаєв) живе в окупованому Криму, а обидва його сини виїхали до Києва. Старший гине на російсько-українській війні, у Пісках. Разом із молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов) батько їде поховати тіло на батьківщині, у Криму. Перед нами – не просто жалобна подорож, сповнена проблем, а історія батька та сина, їх стосунків, розбіжностей та безмежної любові. За приватною історією родини постає увесь трагізм ситуації. Персональна історія страждання свідчить про страждання всього корінного народу Криму.

«Те, що в Крим повернулося понад 200 тисяч кримських татар – це унікальний випадок в новітній європейській історії. А тепер у нас вдруге намагаються позбавити батьківщини», – говорить режисер Наріман Алієв.

Сила коренів

« Для мене це насамперед кіно про силу коріння. Про прийняття свого. Те, що виховується з дитинства — завжди лишається з тобою, куди б ти від цього не тікав, як би ти його не відштовхував. Тож «Додому» — про становлення особистості підлітка й про відчуття того, що те, що було до тебе, — дуже важливо. Цього не перекреслити», – переконаний Наріман Алієв.

Продюсер фільму Володимир Яценко говорить, що на роль головного героя – молодого хлопця, який дорослішає, переживши загибель брата і конфлікт батька, – запросили непрофесійного актора Ремзі Білялова, бо в Україні немає професійних акторів-татар. «Важливо, що режисер Наріман Алієв запросив свого брата. Він знав, як з ним працювати, щоб довести його до того градусу, який був потрібен у кадрі», – ділиться Яценко одним із секретів успіху.

Сам хлопець про жодну акторську кар’єру навіть не мріяв. Алієв зізнається, що вийшло так: «Я зателефонував своєму дядькові: «Мені потрібен Ремзі для зйомок». Адже у нас в родині вирішується все через старших. Він каже: «Коли? На скільки?». Через десять хвилин Ремзі написав мені: «Ти серйозно?» Я кажу: «Так, збирай речі», – згадував режисер.

«Колись ми цю мову знали»

У фільмі юнак Алі (Ремзі) кримськотатарською говорить тільки з батьком. Його володіння українською викликає щире захоплення. Російською говорить тільки батько Мустафа. Діалоги в фільмі звучать українською, кримськотатарською і російською мовами. Також у молитвах присутня арабська – але вона не дублюється у субтитрах. Режисер пояснює, що керувався такою логікою: якщо арабської не розуміють герої фільму, то її не треба пояснювати і глядачам.

Це перший сучасний драматичний український фільм, у якому герої говорять між собою кримськотатарською. Сам Наріман не приховує, що не володіє рідною мовою. «Так сталося, що я рідною мовою не розмовляю. Ахтем Саїхаметов говорить кримськотатарською, але не бездоганно. Ремзі Білялов також не говорить. Вірніше, він розуміє, бо він цю мову знав, ми всі цю мову в дитинстві знали, але потім забули. Тому в нас була консультантка з кримськотатарської. Я постійно перепитував, чи все було сказано правильно», – говорить режисер, який за 10 років проживання у Києві дуже добре опанував українську.

Відверте зізнання режисера тільки підкреслює, що ситуація з мовою в середовищі кримських татар також не проста. Труднощі відчуває більшість представників середнього покоління. Як правило, знання обмежуються загальновживаною побутовою лексикою. І ці знання в умовах російської окупації міліють.

Чоловіча домінанта

Дорога додому переростає в суцільну пригоду. В ній буде і зумисний підпал Аліма на прикордонному пункті, втеча і погоня, переховування у рідних, омивання тіла померлого серед білих простирадл. «Я хотів показати становлення Аліма в цій подорожі. Фільм обмежений у часі, це не серіал. Отже, багато чого доводилося закодовувати у символах», – пояснює режисер.

Сюжет міцно зав’язаний на чоловіках (співавторкою сценарію була Марися Никитюк). Міжетнічні стосунки змальовані гротескно. За сюжетом, кримськотатарські чоловіки просто приречені на стосунки з українськими жінками. А останні, як на підбір, – ініціативні, пащекуваті та вперті. Мустафа, представник чоловіка-тирана старшого покоління, не визнає дружиною дівчину свого загиблого сина. Грубо штовхає і закриває її в комірчині, щоб не поривалася з ними до Криму . Його молодший син пручається, наполягає, щоб дівчину таки взяли… Чвари між батьком і сином дорого обходяться – їхній джип з’їжджає в кювет. А поки машину ремонтує бородатий українець, його білокоса онука спокушає Аліма купанням у ріці. Без наслідків це не минає: у хлопця крадуть наплічник із грішми.

Герої фільму – складні натури. «Фільм не ідеальний, і люди в ньому – неідеальні. Були скарги в США, що ми зняли неприхильне до жінок кіно. Але наша традиційна культура дійсно покладає на чоловіків більше відповідальності», – пояснює режисер.

Про Крим без Криму

Після 2014 року більшість українців не їздять до Криму. Тому особливо цікаво згадати дорогу, якою колись прямували влітку, цвинтар у Стрілковому, вид на озеро Сиваш. Для зйомок спеціально побудували копію пункту пропуску Чонгар, який розташований між материковою Україною й анексованим Кримом. Щоб відтворити атмосферу роад-муві, зйомки проходили в місцях, де за сюжетом знаходяться герої – в Києві, Київській області, на Арабатській стрілці та озері Сиваш.

Так, самого Криму глядач не побачить. І це може стати розчаруванням для глядача, який очікував на візуальну зустріч із втраченим півостровом.

«Я хотів зняти фільм, просякнутий Кримом. Але не показувати сам Крим. Колись Тарковський зняв кіно про війну, хоч там не було війни, а тільки малочутні постріли. Це вищий пілотаж. Ми до цього прагнули. Зробити кримський за духом фільм – але без Криму в кадрі», – говорить Алієв.

Багато діалогів можна розібрати на цитати. «Крим – це наш Єрусалим», – читаємо в субтитрах слова Мустафи. Для кримський татар півострів є не просто предметом марень або пунктом щорічного відвідування – це місце, куди треба повернутися і зроби його домом для майбутніх поколінь.

«Ти знаєш, що таке жити на чужині? Ти знаєш, ким ми там були?» – Мустафа зривається на крик, дорікаючи синові. Таким є конфлікт поколінь: батьки, які боролися з радянським режимом за право жити у себе на батьківщині, та діти, які обирають життя за межами цієї батьківщини, вже окупованої.

Додому, до себе

Критики знайшли у фільмі відверті недоречності й нестиковки. Водночас більшість зійшлася на думці, що всі недопрацьовані моменти перекриває сміливий і пронизливий фінал. Картина закінчується мусульманською молитвою ,що її вже батько повторює за своїм молодшим сином, який мотузкою тягне по піску загорнуте тіло старшого. Спочатку ми чуємо голос Мустафи, але на світанку над озером лунає тільки молитовний крик Алі. Батько не дійшов до свого дому, на зведення якого він поклав своє життя і здоров’я. Але додому прийшли його сини – живий, якому доведеться взяти всю відповідальність за свій рід, і мертвий, якого поховають за традиціями…

Фільм пронизаний болем, який довго не відпускає. Стримана кіномова та відсутність музичного супроводу тільки увиразнили цей біль. Можливо, головне гасло стрічки могло би звучати і так: йди додому навіть тоді, коли слідом за тобою уже ніхто не йде.

Прем’єра фільму відбулася на Каннському фестивалі, у програмі «Особливий погляд». Фільм «Додому» також отримав Гран-прі 10-го Одеського кінофестивалю і продовжить свої фестивальні гастролі й навіть буде в прокаті за межами України — у Франції, у Великій Британії, Китаї, країнах Бенілюксу. Також творці фільму запевняють, що в окупованому нині Криму картину принципово показувати не будуть. «Ми відмовилися продавати цей фільм на окуповану територію і на всю територію Російської Федерації. Така пропозиція надходила, але ми на це не підемо», — твердо сказав продюсер Володимир Яценко.

Додому (Evge), 2019 рік. Режисер Наріман Алієв, Україна

Поділитися:

Схожі статті

Віртуальна реальність, голова Батьківщини-Матері та вагон-кав’ярня на новій виставці про Україну

Оля Русіна ■ УКРАЇНА ■ №5, 2020-02-02 У колишньому багажному відділенні «Укрзалізниці», що поруч із центральним київським вокзалом, просто посеред приміщення ще збереглися колії....

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*