Ярослав Стех ■ ІСТОРІЯ ■ №8, 2016-02-21
Інтерв’ю з партизаном УПА Максимом Вовком («Байдою»)
Ярослав Стех: Розкажіть свою біографію.
Максим Вовк: Народився я 20 березня 1925 р. в Любичі Князях коло Любичі-Королівської. Мій батько Михайло і мати Катерина з дому Луцейко були досить заможною хліборобською сім’єю. У родині було п’ятеро дітей – три сини і дві дочки. Після закінчення початкової школи в Любичі-Королівській я продовжував навчання у Львівській технічній школі. Під час навчання брав активну участь у культурно-освітньому українському молодіжному русі. На другому курсі навчання мене і багатьох моїх ровесників затримала німецька поліція, яка з учнів зорганізувала велику бригаду і всіх відвезла до Німеччини на примусові роботи. Мені припало працювати на фабриці поблизу Кельна, умови праці були вкрай важкими. Вже у липні 1943 р. почалося сильне бомбардування і на фабрику впало декілька бомб. Постала паніка серед робітників і всі розбіглися в різні сторони, одні – на захід, а інші подалися на схід.
Ви який вибрали напрям?
Я вирішив повернутися в рідні сторони. Поїздом дістався до Норд Гавзена, де на станції затримала мене військова німецька поліція і передала у відділ ґестапо, який без допитів ув’язнив мене в таборі Нора, в якому, на щастя, я пробув тільки два місяці. Після звільнення без труднощів я дістався до Берліна, а звідти в грудні 1943 р. переїхав до Львова. Хотів повернутися в рідні сторони, але дізнався, що ґестапо розшукує мене. Був це період винятково небезпечний і напружений не лише з огляду на воєнні дії, але також у зв’язку з польсько-українським конфліктом. Наша молодь готувалася до захисту українського населення, вступаючи в лави УПА. Я встановив контакт з підпіллям, перейшов відповідний партизанський вишкіл, прийняв псевдонім «Байда» і після присяги 1944 р. вступив у ряди УПА. Мене приділили до Окружної львівської групи служби безпеки УПА. Нашим командиром був «Клим» (Михайло Недільський, який походив із села Забір’я біля Рави-Руської). Він загинув 1946 р. Потім командиром нашої частини став «Тихоліс» (Якуб Сильвестрів), який походив із села Журавців коло Любичі-Королівської. Частина, у якій я служив, переважно діяла на терені Рава-Руського, Жовківського, Яворівського районів, а також в околицях Магирова, Мостів-Великих і Томашівського округу. Нашим політвиховником був «Гай», який, як пам’ятаю, загинув у Білому лісі ще 1945 р. Його місце зайняв «Граб». Часто, обороняючи наших селян перед загибеллю, ми змушені були приймати бої чи то з польським підпіллям, чи реґулярними частинами польського війська, а також боротися проти червоних партизанів, радянських прикордонників і відділів НКВС.
Після закінчення ІІ Світової війни наше партизанське життя стало ускладнюватися. Ми були фізично знеможені, часто зле одягнені, боролися без достатнього озброєння, але з повною посвятою виконували свої партизанські обов’язки. Не було дня без бою, навіть поранені, невиліковані повстанці йшли героїчно в бій. І це було дивовижно-героїчне й нескорене покоління.
Мені відомо, шо Ви зазнали двох бойових поранень.
З двох поранень мені вдалося при допомозі бойових друзів вийти. На жаль найтрагічнішим виявилося моє третє поранення, яке я отримав у Білому лісі між Равою-Руською та Угневом. Там наш загін восени 1946 р. попав у вороже оточення совєтських прикордонників. Ми прийняли бій, а в цьому бойовому котлі я був утретє важко поранений і втратив свідомість. У такому стані мене схопили прикордонники й відвезли в тюрму до Жовкви, де мене підлікували і перевезли до Львівської тюрми. Коли я прийшов до тями, під час слідства я змінив своє прізвище на Коваль і подав як місце свого народження село Юрів на Томашівщині. Цієї версії я дотримувався до кінця перебування в ув’язненні. У травні 1947 р. у Львові, після жорстокого слідства, Окружний військовий суд покарав мене 15 роками тюрми. Після того, як чекісти зібрали повний транспорт в’язнів, десь біля 2 тисяч, усіх нас перевезли спочатку до концтабору в Красноярську, а звідси – до концтабору в Норильську.
Що Вам запам’яталося з Норильського концтабору?
Мабуть, важко буде мені віддзеркалити цей вкрай трагічний період у моєму житті, який інколи пригадується, як кошмарний і трагічний сон. Та, певно, у нашій мові немає таких слів, за допомогою яких можна було б повністю передати жахливі антилюдські страхіття. У тих таборах стосували крайнє варварство над ув’язненими. У Норильському концтаборі я перебував у таборах № 2, 4 і 10, де карали, за різними даними, від 10 до 20 тисяч в’язнів різних національностей. Звичайно, серед них було понад 10 тис. українців. Більшість з них – засуджені на багаторічне ув’язнення за визвольні змагання в УПА. Багато вироків сягали 25 років позбавлення волі. Це був т.зв. бандерівський строк ув’язнення, режим над ними був найбільш суворим. Серед наших ув’язнених було чимало інтеліґентів, які стали свідомими захисниками України проти її поневолення навіть там, на далекому засланні. У тюремних бараках було також досить багато злочинців, яких тюремна служба використовувала як донощиків, а навіть до вбивств невигідних тюремній службі осіб. Особливо тих, хто різко виступав проти глуму тюремного поневолення. І тих, що навіть у тюрмі залишалися національно свідомими українськими патріотами й жили духом своєї поневоленої Батьківщини. Спочатку режимові вдалося знищити свідому ув’язнену українську еліту. Досвідчені в боях українські націоналісти зорганізувалися і на терор відповідали конспіративним терором, тим самим примушуючи шанувати свою людську гідність. Це довело до тюремного повстання, яке почалося в травні 1953 р. в Норильському концтаборі і тривало два місяці. Як деякі дослідники твердять, у Норильському повстанні загинуло кілька тисяч повстанців.
Українці були найактивнішими бунтарями серед в’язнів?
Справді, в історії ГУЛАГ-у українці відіграли ключову роль у непокорі до режиму. Наші політв’язні були найбільш організованими і примусили керівництво піти на поступки в’язням. Українці були найпотужнішою рушійною силою повстання в організуванні саботажів, бо не хотіли вмирати рабами. Наша тюремна солідарність і духовна твердість вражали інші національності. Табори складалися з 17 зон, у яких відбували покарання понад 38 тис. ув’язнених. Серед них було понад 16 тис. націоналістів: 10,5 тис. – українських, 3 тис. – литовських, 1,5 тис. – естонських, більше як 1 тис. – латвійських і понад 500 – польських. Як в’язні, засуджені за політичними мотивами, вони не отримали амністії після смерті Сталіна. Найтвердішим був т.зв. штаб бандерівців. Серед українців найактивнішими учасниками повстання були Юрій Левандо, Федір Волков, Едвард Буц, члени ОУН партизани УПА Сергій Колесников, Василь Григорчук, Йосип Ріпецький, Василь Заєць, Петро Собчишин, Володимир Малюшенко. Свої штаби мали також інші національності. Найактивніше українців підтримували німці та прибалти. Вони на наш заклик так само не виходили на роботу і вимагали тюремного полегшення.
Після цього повстання в’язні повстали у Воркуті і Кенгірії (Казахстан). Це повстання тривало від 16 травня до 26 червня 1954 р. У ньому брало участь біля 8 000 в’язнів, більшість з них – українці, серед яких нечуваний героїзм виявили українські жінки і дівчата. Всі ці та інші повстання в неволі пробуджували людську і національну свідомість.
Коли роздумую над совєтськими злочинами, доходжу до висновку, що керівництво, чекісти і наглядачі над ув’язненими часто попадали у психічний застій, бо всяка звірина і тварини мають інстинкт свідомості і не чинять мук та вбивства задля самого вбивства. Коли терпінню прийшов кінець, тисячі в’язнів повстали і тим зламали «хребет» системі й залякали злочинну імперію.
Як склалася Ваша доля після повстання?
У повстанні загинуло багато наших героїв. Мене і ще 50 в’язнів перевезли в середині 1954 р. в табір до Дубінка, а звідти – до Красноярська. Згодом перевели мене з групою до табору в Тайшенськ, де було багато українців. Тут я зустрів Олексу Грінченка, Данила Шумука, Луку Забича, Степана Птаха, Михайла Біду, проф. Петра Ониця та багато інших. Звідси мене перевезли 25 серпня 1955 р. в тюрму під Москву, а десь під кінець грудня цього ж року завезли мене в інший підмосковський табір, у якому, правдоподібно, був ув’язнений німецький фельдмаршал Паулюс. Там я перебував до травня 1956 р. Власне там я довідався, що мене, як громадянина Польщі, повернуть у Польщу. Звідси під конвоєм мене доставили на пропускний граничний пункт до Берестя, де оформили документи й передали під польський міліцейський конвой, який доставив мене у варшавську тюрму. Тут я перебував ще понад місяць у в’язниці, і щойно тоді, після слідчих дій, мені видали відповідні документи й відпустили на волю. З Варшави я поїхав до родини, яка була депортована під час Акції «Вісла» до Ґронова коло Ельблонґа. Отже, з липня 1957 р. я став напіввільною людиною, яка перебувала під постійним наглядом польських спецслужб.
Там я познайомився з Олею Юринець і 1958 р. з нею одружився. А 1960 р. народився наш син Ярослав. Ми отримали запрошення від дружининої сестри, яка жила в Канаді, і з родиною переїхали на постійне проживання у Торонто. Я відразу почав працювати на молочній фабриці «Астра» і включився в громадську діяльність.
Після приїзду в Канаду я вступив до Товариства колишніх вояків УПА, згодом мене прийняли у ряди Канадсько-англійського леґіону та Українського стрілецького братства, а кілька років тому вступив я в члени Українських політв’язнів сталінського періоду. У тих організаціях я активно працюю, і вони до певної міри є моїм другим домом.
Хочу ще сказати, що з перспективи часу не жалію пережитих мук і втраченої молодості в тюрмах. ■
