Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-01-01
{mosimage}
Ліна Костенко. Берестечко. Історичний роман, Київ 2010, “Либідь”, 230 с.
Українська література має у своїй історії великі поеми, які вкарбувалися у свідомості українського інтеліґента і вплинули на покоління не тільки літераторів. Це “І мертвим і живим…” Т. Шевченка, і “Мойсей” І. Франка, і “Сліпці” М. Бажана тощо. У світовій літературі поеми писали А. Міцкевич, Дж. Ґ. Байрон, А. Пушкін, В. Ґете та ін. У сучасній літературі в добу після постмодернізму ця форма здається застарілою та маловживаною. Однак українська література під впливом творчості Т. Шевченка та долі самої України час від часу повертається до цієї форми.
Саме 2010 р. вийшло книгою “Берестечко” Ліни Костенко, яке в підзаголовку має окреслення “історичний роман”. Раніше цей твір з’являвся частинами в журналах. Уперше видано повністю “роман” у дуже гарному художньому оформленні Сергія Якутовича (той самий художник, який працював у фільмі Ю. Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу” та при російському фільмі “Тарас Бульба”). До видання додано аудіо-книгу з поемою, яку читає сильним голосом у супроводі оркестру Петро Бойко.
Можна дивуватися, чому поетка сягає до такої застарілої форми, як поема. Покоління шістдесятників сильно закорінене в романтизмі та знаходиться під впливом “Молодої музи”. Воно на власній шкірі відчуло гоніння за творчість, так само, як, наприклад, Т. Шевченко. Крім цього, годі вимагати від людини, якій тепер 80 років, щоб переставилася і писала, як Ю. Андрухович чи С. Жадан… Варто також звернути увагу, що “Берестечко” поставало протягом 30 років і в ньому завершується доля не тільки Б. Хмельницького, але й сучасної України.
У творі перемішуються два сюжети – переживання гетьмана Хмельницького за поразку під Берестечком 1651 р. і трагізм долі України.
Читаючи “Берестечко”, відчуваєш силу твору. Найкраще це показати на цитатах, слова тут зайві. Твір сконструйований як класична поема, де в інтродукції маємо звернення до народу: “Оце і все. Ця галич над містечком. / Народе вільний, аж тепер ти – віл”. Далі у вступній частині крізь розпуку гетьмана бачимо в Шевченковому та Франковому стилі долю Хмельницького та України: “Я вже не я. Мене вже улелекали”. І далі: “Тепер дивись на Україну. От. / Дивись. / Давись сльозами (…) То що ж тепер цьому народу – брати / свій кревний хліб у переможця з рук?!” Знаючи силу слова Л. Костенко, – що проявляється хоч би в “Марусі Чурай”, – можна сказати за Винниченком, що цей твір не дасться читати без брому: “То що ж ви, хлопці, що ж ви, що ж ви, хлопці?! / Це ж до такого стиду дожили. / Б’єте своїх, прокляті дурнолобці, / наївні бевзі, телепні, хохли! / Та ж там котрогось просто підкупили, / щоб учинив оцей розгардіяш. / Вони ж ніколи не були скупими / на тридцять срібних для іуд…”. Л. Костенко як бичем б’є і показує реалії України не тільки ХVІІ ст., але й ХХ та ХХІ ст.
З поеми можна витягати повні фрази чи рядки і цитувати: “Земле ж моя, нащо ти рожаїста? / А чом же ти, земле не з каменю-трути? / Що кожна прожра бажа тебе з’їсти / і пощасливити кожен трутень!” Такі рядки переплітаються з долею самого гетьмана, який у глибокій розпуці “боровся за свободу, не виборов свободи, / тепер плати за право ходить по цій землі”.
А народ у жаху тікає: “Шукати Україну в Україні. / Десь має ж бути, десь вона та є! (…) Але ж яка біда цьому народу! / Що він біду міняє на біду. / Бо хтозна, чи він знайде там свободу, / чи ще одну збудує слободу…” Кожний, хто читає ці слова, звичайно, має на думці сьогоднішню Україну, у якій іноді важко знайти… Україну.
Гетьманський розпач сягає зеніту, коли він сам запитує: “Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!” і розпивається, огорнутий жалем. Його душевні вагання перемішуються з гордістю: “Я Польщу в Польщу пересунув”; і почуттям глибокого сорому. Б. Хмельницький підбиває підсумки своїх дій, договорів і висновує: “я чортом, дідьком підпишусь! / З ляхами вип’ю море кави. / Зміняю біле на рябе. / Ну, хитрував, лестив, лукавив… / Чого добивсь? / Лиш уплямив себе!”. Далі у своїх роздумах нарікає на ненажерливість сусідів та українську наївність: “Недарма кажуть: “щирі українці”. / Ця клята щирість погубляє нас”.
Читаючи гетьманові роздуми, у яких він попадає в емоційні крайнощі від розпуки, злості, гордості, покірливості, відмови, він відбивається також від оскаржень: “Нехай стокротно помилився, / то хана кликав, то Москву, – / о, не за себе ж я молився / і не для себе ж я живу!” можна пошукати в історії України не одного такого впалого борця.
Л. Костенко у своєму історичному творі сягає також до народної творчості. У поемі маємо стилізацію (а по суті як онароднити, то вже ні) на історичну думу: “Гей, у чистому полі та зашуміла тирса. / Гей, та було ж нас доволі! А зосталось триста. / Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті. / Дві душі зосталось, та й ті непаристі”.
У психологічному портреті Хмельницького бачимо також самотність і неміч людини, яка згадує магічне дитинство, коли усвідомлює кривду народу, своїх батьків, сім’ю, любов до своєї зрадливої дружини, історію шляхетського конфлікту з Чаплинським та оцінює короля Владислава: “А це… пшепрашам… це такий король, / що краще носить шапку, ніж корону”. І своє горе заливає не сльозами, а горілкою, картає себе за рабську нерішучість: “І тут я раптом сумнівам уліг. / В мені підданець гетьмана презміг. / І звичка, звичка, спадок всіх неволь, – / болото… жаба… все ж таки король. / Я крикнув: – Згода! – і довів полки. / (…) Я повернув їм гонор і свободу”.
Поетеса дає слово самому ліричному героєві і він висловлюється від першої особи та підсумовує своє життя. Він старий, програний і зневірений, змучений безсонням, у депресії.
Можна сказати, що авторка у психологічному портреті гетьмана, у його висловах оприлюднює свою критичну думку про Україну та українців. Вустами Хмельницького витикає вади національного менталітету. Зловісно бринять слова: “А що Москва? Москві немає діла. / Ми – щит Європи і свій хрест несем. / Хіба їй що? Вона іще й зраділа – / де двоє б’ються, третьому хосен. / Ось ми сповна зазнаєм свою муку. / І прийде час, безвихідний наш час, – / вона нас візьме під високу руку, / не ворухнувши й пальцем задля нас”.
За підсумок долі України можуть бути строфи: “Боролись ми. Боролись наші предки. / Вже наших втрат неміряне число. / А знов свободу починай з абетки. / А знову скрізь те саме, що й було. / (…) І знов на нас якась лиха година. / І знов свобода зрубана на пні. / Ох, у житті свобода лиш єдина, / одна свобода – та, що у мені!” І далі: “Всі люблять Польщу в гонорі і славі. / Всяк московит Московію трубить. / Лиш нам чомусь відмовлено у праві / свою вітчизну над усе любить”. На закінчення: “Бо лиш народи, явлені у Слові, / достойно жити можуть на землі”, – Костенко іронізує відносно месіанізму про вибрані народи. Крім іронії, відчувається також сарказм: “Бо поки ми тут про свободу мимрили, / то інші вже свободу й здобули. / А ми усе співаєм, як ми вимерли / або як нас в неволю продали. / І де той геній до народу дбалий, / щоб розбудив наш умисел оспалий?! / І не нікчемним словом, що як нежить, / а як народу гідному належить!” І докоряє: “Але чи й справді ми німі для світу, / чи, може, трохи світ недочува?” Український народ у вічній боротьбі: “Нема спокою між Дніпром і Бугом. / Вже стільки поколінь! – / усе життя – між шаблею і плугом. / (…) Ми, вільні люди вільної землі, / тавро поразки маєм на чолі. / (…) На нас лежить тавро тієї зради, / якою нас вже зраджено віки. / Для них ці землі тільки ласий кусень. / Та люд сумирний десь там по хатах. / Жили-були. Об’їли нас як гусінь. / Ще й поганьбили по усіх світах”.
Для нас у Польщі важливими словами здаються: “Все нам випоминають всі наші злодіяння. / Де, що, коли і скільки – визбирують до крихт. / А скільки ми зазнали нелюдського страждання? / А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?! / Чи ми чинили утиск / сусідам, їхній мові? / (…) Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем! / Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми. / Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ / про тих погромів чорні буреломи, / які вчинив Чарнецький тут і Лащ?! Що вже віки нема од вас рятунку. / А ще зветеся лицарі, бундючні павичі. (…) Мене, людину, можна не простити. / але народи?! Ради всіх святих… / (…) А ви, що звикли роззявляти пащі, / злочинства наші множити стокрот, – / побійтесь Бога! Ви нічим не кращі / за мій сумний зацькований народ. / а втім, нехай. Дорога правди довга. / Усі усім втовкмачуть своє. / У всеправуючого Бога / усе записано як є”.
Метафоричними словами до політичної ситуації в Україні авторка надала значення для слів, які в дійсності виявляються влучним пасквілем: “Всі хочуть булави, всі борються за власть. / Та й буде булава – як макова голівка. / Отак поторохтять, і знову хтось продасть. / Не той, так той. Там зрада, там злодійство. / (…) Там вибрали якогось чоловічка / і думають, що це вже Вифлеєм. / Ще й прізвище хороше – Заплюйсвічка. / Отак одне одного заплюєм. / Отак воно і йдеться до руїни. / Отак ми й загрузаємо в убозтво. / Є боротьба за долю України. / Все інше – то велике мискоборство”.
Про яничарів можна багато писати, але гляньмо на слово Л. Костенко: “Оце ти чуєш мову не чужу. / Ти розумієш, що тобі кажу? / (…) Це ж земля твоєї матері! / Невже ти сам мене не відпустиш?! / (…) А він мене списом припер до намету / та так суверделить мені у груди, / щоб татари ж бачили / що він татаріший! / (…) Син полонянки, татарчук. / Насіння чорної забави. / (…) Один за неї умре. Другий її продасть. / Третій не знає, хто його мати…”
Дуже образним і гострим є пророцтво віщунки про Україну: “Коли ж віднімуть у людей і мову, / коли в сибірах закатруплять їх, душа Богдана в розпачі німому / нестиме неспокутуваний гріх. / (…) Його Чарнецький виверне із гробу / і вистрелить з гармати його прах. / (…) На землю прийде Гетьман Слова, Богдана п’яним назове”.
Однак після поразки пора встати, коли минув час плачу й віднова боротися: “Поразка – це наука. / і Ти в цій академії – спудей”. І наступає спонукання Хмеля до дій і докази його харизми: “Та не барися! Стелеться дорога. / Десь люди ждуть, поклич їх, підійми! / Ти маєш чар. Тобі дано від Бога. / Ти маєш дивну владу над людьми”.
А закінченням є надійні слова: “Життя людського строки стислі. / Немає часу на поразку”.
Після таких слів навіть найгірші події в народі не зломлять духу боротьби та надії. А сама поема-роман свідчить, що в українській літературі надалі лідерами нації є поети, а не політики.
“Наше слово” №1, 2 cічня 2011 року {moscomment}
