Кася Комар-Мацинська ■ КУЛЬТУРА ■ №49, 2020-12-06

11 листопада в режимі онлайн відкрито художню виставку «Невидимі мешканці» в галереї «Лабіринт» у Любліні. Її авторкою є громадська активістка, яка бореться за права людини, голова товариства «Homo Faber» Анна Домбровська.

Коли вся Польща 11 листопада припала до екранів телебачення, де показували вулиці Варшави, якими котився Марш незалежності у червоному диму спалахів та сповнених агресією вигуках, у нібито периферійному Любліні відкрилася невелика художня онлайн-виставка. І хоч про це не повідомили у новинах загальнодержавні телеканали – цей захід під назвою «Невидимі мешканці» мав привернути увагу до навмисно ігнорованої урядом Польщі теми міграції як однієї з вагомих складових актуальної ідентичності польського суспільства.

Вісім унікальних символів

8 різних столів, 8 пом’ятих скатертин із сірого паперу, вкритих рівними рядками чорних букв, 8 нерухомих предметів – це основний реквізит виставки. В реальності у приміщеннях галереї сучасного мистецтва «Лабіринт» у Любліні можна було б гуляти між експонатами, оглядати їх з різних ракурсів, обирати маршрут від одного до другого за довільним, відомим тільки тобі принципом. Проте режим відео, в якому реалізовано виставку через пандемію, зробив можливим лише один спосіб, ракурс і порядок перегляду виставки. Тож, оглядаючи експозицію, віддаємося в досвідчені і уважні руки її авторки та реалізаторки – Анни Домбровської з люблінського товариства «Homo Faber», яке вже багато років займається темою інтеграції мігрантів, які приїжджають жити у Люблін.

Народна зімбабвійська сукня, настільна гра, рослина юка, нагрудний значок, диски DVD, фотоапарат, залізне прес-пап’є, гаманець. Кожен з цих предметів заслужив бути обраним серед небагатьох інших, що наповнювали старі домівки (можливо, більш придатних, потрібних або гарних), щоби переїхати в нове місце та допомогти будувати новий Дім. Кожен з цих предметів є унікальним символом, зрозумілим лише одній людині та її близьким. Врешті кожен з них – це початок особистої розповіді про поворотний момент чийогось життя. У такому контексті позичення його для потреб виставки – це своєрідне розкриття його власника, жест довіри в наш бік і бажання дозволити нам себе пізнати, почути, зрозуміти.

Імена

Аліс, Аманда, Артем, Бенджамін, Ірина, Карл, Крістіна, Роман – це їхні імена. Дізнаємося також їхні прізвища, вік, країну та місто походження, професію та період часу, який вони живуть у Польщі. Чуємо їхні особисті, інтимні спогади, можемо почути їхній голос, який звучить рідною для них мовою. Невидимими для нас лишаються лише їхні обличчя, ми бачимо, відчуваємо тільки уривки історій, зв’язаних з листками дешевого паперу та на перший погляд нічого не вартими, випадковими предметами. Вони відриваються від особистості та стають спільним, багатозначним символом людини з далека, сповненої власними побоюваннями, болючим досвідом та великим бажанням створити нове, безпечне та приязне місце для життя. Це теж розповіді про те, як в адаптації до нової реальності не загубити себе, своєї ідентичності, усі культурні коди, які будують людську особистість і які – попри рішення виїхати – є надто цінні, щоб їх просто відкинути чи забути.

Польська гостинність 

Відсутність розуміння, поради швидко пристосовуватися (тобто просто асимілюватись), ігнорування або агресія. Мігранти зізнаються, хоч і не дуже охоче, що саме так вони відчувають традиційну і відому в усьому світі польську гостинність. Це найчастіша болісна конфронтація між уявленнями про життя у Польщі та реальністю. Каталог, виданий як доповнення до змісту виставки, починає коротка стаття професора юридичних наук Польської академії наук Вітольда Клауса про невирішений статус мігрантів у Польщі. Текст показує широкий контекст ситуації, починаючи від того, що мігрантів у Польщі ніхто насправді не рахує, потім проходиться різними проблемами: з легалізацією, страхуванням, відсутністю можливості користуватися соціальною допомогою, непристосованістю та неприхильністю державних органів тощо. Він також акцентує увагу на національній та культурній різноманітності мігрантів, яка ховається за одним цим коротким словом. Все це складається у небажаний владою доказ того, що мігранти у польській державній системі практично невидимі. І попри певні, все ж таки не надто численні прояви людяності та підтримки, які виходять радше від суспільства, нічого не вказує на те, щоби ситуація найближчим часом якось змінилася.

Три українські історії

У згаданій статті є також підтвердження того, що ми знаємо і бачимо у нашій щоденності: українці є найчисленнішою групою мігрантів, які переїжджають жити у Польщу. Але попри те, що їхня присутність є помітною і відчутною на вулицях, в магазинах, лікарнях чи транспорті, вони насправді скриваються за фасадом якогось уявного українця-заробітчанина, про якого все відомо, хоч насправді не відомо нічого.

Ірині 43 роки, три роки тому вона приїхала з Харкова, де працювала телевізійною журналісткою. Коли тільки починалася війна, була волонтеркою в лікарні, але це було для неї емоційно надто важко. Вона – мама дівчинки, якій зараз 13. Саме тому, що виховує дитину, не могла погодитися і далі жити в країні, в якій точиться війна.

Я подумала, що треба виїжджати зараз, інакше не виїду ніколи. Я втішала себе: ти не їдеш до лісу, ти можеш це зробити. Людина якось пристосовується. Має свої цілі. Можливо, саме в характері є щось таке, що ти приймаєш виклик. Побудувати щось з нуля. Все, що я могла побудувати в Україні, у мене було. І воно там залишилося. 

Іринин дідусь був поляком, вона виросла біля кордону з Польщею. Досі, коли чує лайку польською мовою – пригадує свій родинний дім. Утім, сама більшість свого життя розмовляла російською – українську мову вивчила вже дорослою людиною – з повною свідомістю свого вибору, саме коли почалася російська агресія.

Артему лише 22, він студент факультету міжнародних відносин, до Польщі приїхав у 17 років, раніше все життя мешкав в Кременчуку. Коли приїхав у Люблін, зовсім не знав польської мови, але оволодів нею на рівні комунікації протягом місяця. В Артема проєвропейські погляди та цілеспрямоване бажання діяти задля промоції України в Польщі та світі. Він зараз навчається тут, але коли здобуде освіту та потрібний досвід, хоче використовувати їх для розвитку своєї країни.

Я дуже хочу повернутися в Україну. Думаю, що люди з досвідом повинні повернутися. Я знаю, так буває рідко. Багато хто вважає мене божевільним. В Україні всі думають, що я вже поляк, що скоро отримаю громадянство. А я кажу їм, що не збираюся цього робити. У мене навіть  карти побуту немає. Я живу 5 років в Польщі на підставі візи.

Одним з перших контактів Артема з поляками була зустріч із брутальними учасниками маршу незалежності у Варшаві. Оточили його та випитували. Казали вимовити слово «Dzień Niepodległości», він вимовив, хоч це тоді було для нього досить складно. Тоді його відпустили.

Роман прибув до Любліна з Києва, куди переїхав у 2015 році з Криму. На півострові жив спочатку в Євпаторії, потім в Бахчисараю. Взагалі народився у російському Смоленську, жив також у Білорусі. Йому 63 роки, з них у Польщі мешкає вже шість. Є істориком та фотографом, працює інструктором з аналогових фотографічних технік на зламі ХІХ-ХХ ст. В Україні був піонером у поверненні техніки колодієвого процесу у фотографії. Не хоче розказувати багато про те, що сталося, коли почалася окупація Криму. Каже лише, що після їхнього переїзду в Київ – дім у Бахчисараї пограбовано, Роман втратив усю колекцію своїх фотоапаратів. Коли дочка поїхала туди, привезла лише один, який злодії залишили – найпростішу, найдешевшу радянську «Смєну».

У кожного своє серцебиття. Я дуже сумую за землею. Мені не вистачає дочки. Вона прилітає з Києва раз на рік. Це мало. Під час пандемії вона була в лікарні, нічого серйозного. Але за три тижні ми пройшли багато переживань. Ти не можеш приїхати і допомогти, є тільки телефон. Але ж у нас є лише вона. 

Роман каже, що приїхав сюди з дружиною жити назавжди, влаштував свою фотографічну студію, де вчить мешканців Любліна робити фотографії на склі. Ірина взяла з собою юку в горщику, Артем – листівку Кременчука з пам’ятником Шевченкові та шпильку-значок у вигляді українського та європейського прапорів, Роман – фотоапарат «Смєна».

Виклик у часи пандемії

Відкривати художні виставки в час, коли всі культурні установи, зокрема галереї, закриті – це великий виклик. Ми вже звикли до зустрічей та розмов у форматі онлайн, дивимося так концерти і театральні вистави. Утім, спілкуватися з творами сучасного мистецтва, в яких головнішим за художні переживання є ефект суспільного залучення, з віртуальної відстані важко. Беручи все це до уваги, хочеться сказати, що проєкт «Невидимі мешканці», реалізований у форматі восьми коротких відео із записом кожного зі столів, предметів та розповідей, є дуже вдалим, чітким та цікавим способом подолати згаданий виклик.

Багатьох історій тут немає. Вони все ще неготові, пропущені та «брудні», сховалися у тінь після першого слова. «Коли я тікав звідти, нічого не взяв зі собою», – чутно відлуння з пострадянських долин, із залишків землі, вирваних імперією. Є також прочитані, промовчані електронні листи. І ще кроки назад тих, хто не прийшов, хоча ми були домовлені зустрітись. Однак я вірю, що один раз відкриті історії будуть розповідатися далі. І що за ними прийдуть наступні, разом із дрібничками, взятими з дому, який більше не існує (Анна Домбровська).

Відео з виставки можна подивитися на офіційному сайті товариства «Homo Faber». Авторка повідомляє, що експозиція буде тривати, доки не відкриються галереї, і її можна буде  відвідати вживу.

Фото Анни Домбровської

Поділитися:

Категорії : Культура, Міграція

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*