Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №42, 2013-10-20
Мирослав Трухан (Юрко Кучерявий), Фейлетони, Сполом, Львів, 2013 р., 213 С.
«Фейлетони» Мирослава Трухана – це третє доповнене видання авторських творів, які з грудня 1956 р. понад 10 років (з шестикратними перервами, спричиненими цензурою редакції) друкувалися на сторінках тижневика «Наше слово». До деяких текстів М. Трухан приглянувся з перспективи часу і надав їм стрункішої форми, позбавивши багатослів’я і розтягненості. Найдавніші читачі газети, мабуть, пам’ятають, що майже від перших чисел «НС» на його сторінках з’являлися невеликі літературні твори з публіцистичним забарвленням, які М. Трухан писав під псевдонімом Юрко Кучерявий. Той, хто брав у руки газету, переважно починав її читати з фейлетону. У напівжартівливій формі тут описувалися щоденні справи розпорошених у Польщі українців. Автор делікатно висміював людські вади й недоліки громадського життя в рамках новоствореного Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), і таким чином, бувало, активізував середовище та навіть поширював читацьке коло газети.
Звернімося до тексту фейлетону «Перший номер»: «Ледве скинувши військовий однострій, побіг я до кіоску. Заглянув крізь шибку й мало не скрикнув з радощів: на одній із газет великий напис «Наше слово», а біля нього дещо менший: «Орган правління Українського суспільно-культурного товариства». Вже хотів попросити в кіоскерки цю газету, проте, зауваживши поблизу кіоску кілька осіб, в саму пору схаменувся: адже я конспіратор. І схвильованим голосом попросив польський щоденник «Трибуна люду». В останній хвилині забракло відваги. Ніби це й нічого поганого, але самі розумієте: уперше взяти прилюдно в руки український часопис! Ходжу навколо кіоску, оглядаю на афішній тумбі нові та давні оголошення, а час від часу поглядаю крізь шибку. Два примірники «Нашого слова» лежать серед купи інших газет і ніби принадливо всміхаються. Люди дуже поволі розходяться. Власне залишився ще тільки один… нарешті і його понесло. Тепер або ніколи! І вже рушаю рішучим кроком у напрямі кіоску, коли нараз бачу: з другого боку тумби стоїть мій сусід-поляк і дивиться в мій бік. (…) Невже слідкує за мною? Тоді вдаюся до хитрощів. Ніби щось пригадавши, повертаюся й швидкою ходою простую до центру міста. А опинившись за поворотом вулиці, непомітно виглядаю в бік кіоску. І тоді сталося непередбачене: мій сусід розглянувся довкола, в одну мить опинився біля віконця кіоску й, схопивши примірник «Нашого слова», дременув у бічну вулицю. (…) Та збагнувши в чому справа, і я майже бігом подався до кіоску. Купив останній примірник української газети. (…) Так, мої дорогі, я вперше купував «Наше слово». Тривало це дві години, але таки купив».
Сьогодні можна з цього тільки сміятися, але тоді, коли протягом повних 10 років на демографічній мапі Польщі українці не існували, в людини виробився страх – тавро 40-х років не дозволяло простягнути руку до рідного слова, тим більше, явно бути собою, тобто українцем у чужомовному оточенні. У кожному фейлетоні М. Трухан наголошував на наболілих проблемах, важливих справах, які вимагали негайного вирішення. У них були показані спроби Гриця кинути куріння, була відображена специфіка українського підприємства «Ферротекс» у Перемишлі, порушувалося питання активізації молоді, пропаґувалося записування фольклору (на весіллях!), а також автор піднімав теми стипендіального фонду, матримоніальних оголошень, «безповоротних кредитів», моди на Лапського. У ті часи береш до рук «Наше слово» і читаєш заголовки: «Творчість Лапського», «Ребуси Лапського», «Лапський – друг Гарасимовича», «Лапський проти Гарасимовича». Майже кожне число газети розповідало щось нове про цього, як тоді вважали, суперечливого поета. Його вже тоді мали за найбільшого українського поета в Польщі, хоч і писали, щоб він до кожного вірша додавав короткий коментар з поясненням, про що саме йдеться.
Фейлетоніст аналізував сторінки тижневика, зауважуючи, що на зборах гуртків УСКТ читачі поділені: одні – прихильники рільничої сторінки «НС», другі хочуть, щоб її ліквідували. Ще інші питають, чому молодіжна сторінка не має молодіжного вигляду, а жіноча – жіночого, де поділися наші вчителі і чому вони не пишуть про шкільництво. В одному всі були згідні: статті мають бути короткими й мудрими. Цей піввіковий постулат є актуальним донині.
Юрко Кучерявий приглянувся й до людей, які на той час пасивно або активно проявляли своє українство. Поділив їх на групи. Перша – ті, хто не має часу, друга – «приглядальники» (до того, що діялося в УСКТ), третя – розгнівані та ображені (ті, які «полізли в амбіцію»), четверта – «могоричники» (веселі, привітні, товариські), а до п’ятої невеликої групи він відносив людей, сила яких полягала у високих інтелектуальних спроможностях. Це ті, хто переріс УСКТ. Виділялася ще одна невеличка групка ентузіастів, які активно працювали в товаристві.
Всі питання, які порушувалися у фейлетонах, були тісно пов’язані з історією УСКТ і тижневика «Наше слово», адже твори мали неабияку документальну вартість і своє ідейне спрямування. До збірки увійшов, написаний у фейлетонному стилі, репортаж про перебування 1972 р. М. Трухана у Львові (І частина), а також деякі зауваження, що їх з відомих причин не можна було опублікувати в «НС», наприклад, той факт, що чимало українців у Польщі передплачувало газету друзям в Україні, бо для них варшавський український тижневик був набагато цікавішим від радянських газет (М. Трухан виписував аж 50 номерів, більше – побоювався, щоб не приписали йому якоїсь політики). Ще на одному факті зосередився автор: оскільки УСКТ позбавлене було права запрошувати кого-небудь з-за кордону, до Польщі приїжджали люди на приватні запрошення активістів товариства. Особливо помітним було це у Щецині, звідки походив М. Трухан, один з чільних культурних діячів українського середовища міста.
У передовій статті до видання «Батько українського фейлетону в ПНР» Степана Демчука, відомого зі сторінок «НС» під псевдонімом Максим Запорожець, спеціаліста з мовного питання, розповсюджувача українських книжок у Польщі, наголошується на тому, що перу М. Трухана, крім фейлетонів, належить патріотична повість «Сповідь Андрія Сулика» та низка оповідань на злободенні теми. На сторінках «Нашого слова», «Нашої культури», «Українського календаря», а також у передачах щецинської радіостанції Польського радіо він популяризував діячів української культури, воскрешаючи пам’ять про призабутих світочів українського народу. Вступне слово С. Демчук написав до видання з 1992 р.
Обвинувачений за націоналістичну діяльність, Трухан як діяч УСКТ просидів 15 місяців у в’язниці. Маючи зв’язані руки на подальшу діяльність, йому вдалося 1976 р. виїхати як турист до Мюнхена, де він і зупинився й аж 6 років чекав на сім’ю, котра залишилася в ПНР. У Мюнхені Трухан захистив докторську дисертацію «Українці в Польщі після ІІ Світової війни (1944–1984)». Ми зачитувалися цією роботою і дивувались відвазі автора, яка й далі супроводжувала його. М. Трухан 1992 р.видав у Львові працю «Негативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі». Про незвичайні сторінки з біографії автор розповідає у книжці «Наче вчора» (Львів, 2012, рецензія в «НС» № 43 за 2012 р.).
І це видання, і «Фейлетони» сам автор уже не побачив, бо відійшов у вічність 2011 р. Проте надзвичайна супутниця його життя – дружина Софія піклувалася, щоб твори чоловіка вийшли друком і нагадували про великого патріота, якого, мабуть, у складні часи УСКТ недооцінювали. Треба пам’ятати, що саме біля нього зростала молода українська інтеліґенція Щецинщини, а він сам своїм високим інтелектом переростав не одного активіста.
Софіїн подарунок українському читачеві варто прочитати від першої до останньої сторінки. Тоді ми глибше збагнемо складні часи становлення громадського життя українців у Польщі. Без цього не було би нас, сильної української національної меншини.
«Фейлетони» гарно підготувала до друку Ростислава Федак, заступниця голови Союзу українок в Україні, а видано їх у Львові, у видавництві «Сполом», яке вже випустило у світ книжки не одного українського автора з Польщі. ■
