Микола Мушинка ■ КУЛЬТУРА ■ 2011-07-07
{mosimage} Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одне море
Слов’янськії ріки.
Ці слова Тараса Шевченка, адресовані Павелові-Йозефові Шафарику, стали вже хрестоматійними. Хто був цей вчений, до якого з такою високою повагою ставився геній української літератури?
Павел-Йозеф Шафарик народився 13 травня 1795 р. в с. Кобелярово у Східній Словаччині в багатодітній сім’ї євангельського священика. Початкову та середню освіту здобув у рідному селі та в нижчих класах гімназії у Рожняві та Добшині, вищу – у Євангельському ліцеї в Кежмарку. Там він подружився з чеськими, польськими, сербськими та українськими студентами, від яких записував словацькі, польські та українські (русинські) пісні.
Від 1814 р. юнак навчався в Німеччині – в Єннському університеті (філософія, філологія та природознавчі науки). Незважаючи на успіхи в навчанні, університетські студії він змушений був передчасно закінчити, головним чином, через матеріальні причини. З Єнни додому 1817 р. він повертався через Прагу, де зупинився на місяць, щоб познайомитися з провідними діячами чеського національного відродження, яких знав із преси та листування. У 1817-1819 рр. працював вихователем сина заможних батьків у Братиславі, що дозволило йому поглиблювати свою освіту інтенсивними дослідженнями в братиславських та віденських архівах і бібліотеках.
Сербська православна гімназія в Новому Саді 1819 р. оголосила конкурс на місце директора, в якому Шафарик переміг над набагато старшими й досвідченішими кандидатами, ставши єдиним несербським педагогом цієї школи. 1822 р. одружився з 19-річною словачкою Юлією Амброзі, яка народила йому одинадцятеро дітей. Семеро з них померли в ранньому дитинстві.
Незважаючи на педагогічну завантаженість і сімейні турботи, П. Шафарик інтенсивно працював і на науковій ниві. Тут у журналі “Летопис Матице Србске” опублікував він 1825 р. свою першу славістичну статтю, присвячену польській літературі. А вже 1826 р. в Будині вийшла його капітальна німецькомовна праця “Історія слов’янської мови та літератури за всіма наріччями”, яка кілька разів перевидавалася і була перекладена різними мовами. У ній П. Шафарик вперше подав огляд всіх слов’янських мов та літератур, включно з українською, яка до того часу була в Європі майже невідомою. Згадуючи галицьких, буковинських та угорських русинів, він вперше підкреслив, що ті етнічно споріднені з наддніпрянськими “малорусами” і що “русинські говірки у Східній Галичині та Північно -Східній Угорщині є звичайним варіантом малоруської мови” (с. 141). Ця заява була значним відкриттям не лише для західних українців, але й для наддніпрянців, які не мали уявлення про межі поширення своєї мови. Відкриття П. Шафарика майже двохсотрічної давності слід нагадати сучасним “русинологам”, які твердять, що закарпатські русини є окремим народом, не спорідненим з народом українським.
Від 1833 р. життя Шафарика було пов’язане з Прагою, де він мав чимало особистих друзів. Протягом 1834-1835 рр. він редаґував один з найпопулярніших чеських часописів “Světozor”. Згодом його прийняли на посаду хранителя та бібліотекаря університетської бібліотеки. У 1838-1843 рр. він редаґував провідний чеський науковий журнал “Časopis Českého Musea”, а 1848 р. став директором місцевої Університетської бібліотеки.
Як провідний славіст Шафарик брав активну участь у Слов’янському з’їзді в Празі 1848 р., очолюючи чесько-словацьку секцію. Від імені цієї секції він виголосив запальну промову, яку закінчив закликом: “Без бою немає шляху з рабства до свободи – або перемога і вільний народ, або чесна смерть, а по смерті слава”.
Поглиблюючи свої славістичні дослідження, він встановив особисті та листовні контакти з багатьма вченими Європи. З українців були це Бодянський, Срезневський, Могильницький, Головацький, Вагилевич, Максимович та багато інших. Вони постачали його літературою та даними про українські землі.
П.-Й. Шафарик у 1836-1837 рр. видав у Празі узагальнювальний двотомник “Slovanské stаrožitnosti” з додатком етнографічної карти, зразками мови та фольклору окремих слов’янських народів і етнічних груп. Тут він значно уточнив кордони території, населеної українцями, та межі української мови. За його підрахунками, у той час на землях тодішньої Росії, нинішньої Польщі, Румунії, Словаччини, Сербії та Хорватії жило 13 144 000 українців.
Тут же він подав стислий огляд української літератури і фольклору та назвав кількох українських авторів, що писали “простонародною малоруською мовою”, однак, не маючи досить фактичних матеріалів, літературні устремління українців він вважав складовою частиною російської літератури. “Slovanské stаrožitnosti” Шафарика кілька разів видавалися з доповненнями та уточненнями автора й друкувалися в перекладах російською, німецькою, англійською, французькою та іншими мовами.
П.-Й. Шафарик пропаґував рівність націй та пристрасно захищав право кожного, навіть найменшого народу, на самостійний розвиток. У листі до Яна Коллара він писав: “Моєму серцю бідний руснак однаково дорогий, як багатий росіянин”.
1842 р. П.-Й. Шафарик видав у Празі дальшу капітальну монографію про сучасний стан слов’янських народів “Slovanský národopis”, яка теж вийшла в кількох поповнених перевиданнях та в перекладах іноземними мовами. Додатком до монографії була антологія 40 текстів народних пісень різних слов’янських народів.
Відзначаючи самобутність українського народу і його мови, найновішу українську літературу він і надалі вважав складовою частиною “великоруської” літератури, однак вітав кожний прояв літератури українською народно- розмовною мовою. “У новіших часах, – писав він – деякі любителі материнського діалекту почали писати і видавати вірші, повісті та інші художні твори простою, чистою, милозвучною малоруською мовою, що як особливість в цьому своєму обмеженні єдності літератури не пошкодить” (с. 79). Цікаво, що тут він більше місця присвятив українській (малоруській) літературі, ніж російській (великоруській). На жаль, творчість Т. Шевченка була йому невідома.
Праці П.-Й. Шафарика мали великий резонанс в усьому світі. Провідні наукові товариства та академії наук нагородили їх високими преміями та обрали Шафарика своїм членом. Зокрема П.-Й. Шафарик був членом учених товариств у Кракові та Варшаві. Основні його праці з’явилися теж польською мовою. Осип Бодянський переклав їх на російську мову та познайомив з ними Т. Шевченка, який висловив захоплення ними в поемі “Єретик” (1845) дав її авторові найвищу оцінку, назвавши його “любомудром” (філософом), “світочем правди і волі”, який
…слов’ян сім’ю велику
Во тьмі і неволі
Перелічив до одного.
В останні роки Шафарик дуже хворів, майже повністю втратив зір і рухався лише з милицями. Підлягав частим депресіям і 1860 р. спробував покінчити життя самогубством – скоком з моста у Влтаву. Його врятували. Того ж року його відправили на пенсію. Цісар Франц Йозеф І наказав залишити за видатним вченим повну зарплату. Та вчений не довго нею тішився. Помер у Празі 26 червня 1861 р., через три з половиною місяці після смерті Т. Шевченка. Поховано Шафарика на Євангельському цвинтарі, після ліквідації якого 1900 р. останки вченого перепоховані на Ольшанському цвинтарі.
У статті я згадав лише три найосновніші праці П. Й. Шафарика, хоч його бібліографія охоплює кілька сотень позицій. На увагу заслуговують, зокрема, праці про українську міфологію, про українську етнографічну групу бойків, про українські звичаї тощо. Праці Шафарика не втратили своєї актуальності й у наш час, зокрема для західноукраїнських земель, які дехто із сучасних політиків хотів би вилучити зі складу України, мовляв “західні” українці історичним розвитком, мовою й ментальністю відрізняються від “східних”. Шафарик майже двісті років тому довів їхню єдність, за що заслуговує на всебічну повагу і визнання.
“Наше слово” №28, 10 липня 2011 року {moscomment}
