«Бандерівці» – чи хтось бачив, чи хтось чув

ПОГЛЯДИ ■ №44, 2018-11-04

1.
Кінець літа, сонячне передобіддя. Майстер-класи робочої групи батьків у рамках дебатів про майбутнє Перемишля. Місце – світлиця Народного дому. Тут зустрічаються лише мами: різного віку, з різним досвідом – польки і українки. Говорять про місто своїх мрій: парки розваг, ігрові майданчики, позашкільні заняття. Також – про

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

безпеку. Мама-українка каже, що хоче міста, яким не будуть керувати тітушки, націоналісти. Дуже скоро мама-полька додає, що не хоче міста, яким керують націоналісти й бандерівці. Модераторка дискусії записує на папері обидва слова. Після хвилини мовчання інша мама-українка просить не писати слова «бандерівці» і питає в польки, що, на її думку, означає це слово. Полька дещо спантеличено відказує, що це націоналіст, але «навпаки», який ходить містом із червоно-чорним прапором, зі смолоскипом та вводить у публічний простір мову ненависті. До першої польської мами приєднується друга – також свято переконана, що небезпечні «бандерівці» справді існують, мають свої марші, зустрічі, самоорганізацію, і що вони є загрозою для міста. Українська мама каже, що насправді в пропаганді націоналістів це вона є «бандерівкою», в українському середовищі міста вона ніколи не бачила нікого подібного до людей, про яких розповідають жінки, а насправді «бандерівець» – це історичне поняття. Тут відбувається коротка лекція про розкол в ОУН на M і Б, про ставлення до УПА… Проте польки дивляться на неї як на інопланетянина. Залишаються переконані, що небезпечні «бандерівці» є фізичною загрозою для безпеки їхніх дітей тут і тепер, посилаються на доступні в інтернеті відеозаписи, статті, клянуться, що проблема є реальною. На завершення дискусії модераторка пропонує викреслити обидва записи – і про націоналістів, і про бандерівців.

2.
Вечір після прибирання в Народному домі. Серед присутніх тут українців є їхні друзі-поляки – чоловік із жінкою. У неї – частково українське коріння. Жінка розказує, як її племінник, працівник великої будівельної крамниці при дорозі до польсько-українського кордону, стривожено фотографував покупця – молодого чоловіка, зодягненого у червоно-чорну футболку з тризубом. Хлопець дуже переживав, куди повинен про це повідомити, адже в Польщі за такі речі треба карати. Жінка намагалася пояснити, що покупець міг приїхати з України та зовсім несвідомо спровокувати негативну реакцію в Польщі. Утім, їй також спало на думку, що це міг бути просто провокатор. Проте хлопець, який зробив фото покупця у футболці з тризубом, так до кінця і не повірив у «теорію змови» своєї тітки. Для нього «бандерівці» тиняються містом, у якому ніхто не хоче «навести порядок».

3.
На роботі в однієї активної українки співпрацівники радіють після виборів. «W końcu ktoś zabroni w mieście banderyzmu », – коментують вони. Цього ж самого дня біля Народного дому молодий чоловік чує уривок речення, що стосується тієї ж теми: «…ale wiesz – on będzie z banderowсami walczył!».

«Бандерівець». Ілюстрація авторки статті

 

* * *
Ці приклади не є репрезентативними, ми не знаємо масштабу проблеми, ніхто не робив загального опитування серед мешканців Перемишля про те, чи є в місті «бандерівці» та хто вони такі. Проте досить численні чутки, а також
зізнання свідків подій «пикулицького процесу» спонукають до глибшої рефлексії та висновків, які, з одного боку,
непокоять, але з іншого – дають можливість зрозуміти місцеві суспільні процеси та відповідно на них реагувати.

По-перше, не всі поляки ставлять знак рівності між українцями та «бандерівцями». Про це свідчить той факт, що згадані жінки про «бандерівців» говорили зовсім спокійно – у приміщенні українського народного дому, в присутності українок. Виявляється, що під цим гаслом кожен розуміє щось інше. Проте щораз частіше бандерівець» – це вже не той, хто в 40-х роках сидів у лісі, а сьогодні є людиною похилого віку. Це також не той, хто поширює націоналістичну ідеологію. Чорне піднебіння виявляється також пассе? Суспільна свідомість живиться перш за все
російською пропагандою (яка безупинно проникає крізь польські націоналістичні середовища). Таким чином на основі давного ворога створили сучасний образ його уявного відповідника. Парадоксально, що він, у свою чергу, до болю нагадує свого «польського суперника», а для деяких «захисника» – націоналіста. Звісно, він тримає інший прапор, має іншу національну символіку, але спосіб поведінки, мова ненависті та навіть смолоскип – аналогічні. І в існування такого «бандерівця» люди повірили. Звичайно, треба відкрито сказати, що на території України існування націоналістичних рухів є явищем реальним, хоч і маргінальним. Проте в Польщі жодної, навіть найменшої загрози з боку українських радикалів немає, бо таких радикалів серед української нацменшини просто не існує.

По-друге, створення ірраціональної, але переконливої (бо історично обґрунтованої) візії ворога виправдує застосування агресії супроти якоїсь групи, яка може бути з цим ворогом пов’язана. І це вже є реальною небезпекою для всіх, хто хоч трохи може нагадувати «бандерівців». Тому українці – в польській уяві – хоч і не всі одразу є «бандерівцями», проте можуть скоро на них перетворитися, тому краще завчасу тримати їх «за морду». Видається, що така розповідь схиляє людей до тези, що меншина, попри свої убогі засоби та вічну позицію жертви, справді може дуже легко перетворитися на агресора. Чи не така мораль випливає і з фільму Смажовського про Волинську трагедію – що українці, може, і вміють жити мирно, але небагато їм треба, аби оскаженіти та почати «різанину, як 70 років тому»?

По-третє, Перемишль є одвічним полігоном польсько-українського протистояння. Попри століття, яке минуло від 1918 року (тобто від часу ще «добандерівських» конфліктів) він лишається символічно окопаний з двох боків Сяну. Українці, особливо від 2016 року, виконують величезну роботу для покращення місцевих настроїв – проте виховувані поколіннями непевність та страх з обох боків не зникнуть за один день. Хоча більшість польських мешканців міста не налаштована до українців вороже, вони лишаються пасивно піддатливими на антиукраїнську пропаганду. Аби змінити це, потрібні чергові десятиліття миру та доброї волі з обох сторін.

Проте страх і агресія – це дуже близькі одне до одного почуття. Вони настільки природні, наскільки й небезпечні. Тому так важливо, щоби розумні люди при владі – особливо на державному рівні – відповідальніше ставились до емоцій, які пробуджують у суспільстві. Адже бувають місця, де суспільство особливо піддатливе на відновлення старих страхів, а їхніми жертвами завжди стають у першу чергу реальні люди, які хочуть лише миру та безпеки.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*