Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №30, 2018-07-29

Мудрі люди кажуть, що осмислення проблеми – це вже половина успіху. Проте, з якогось приводу, виконання другої половини завжди є важчим (хоч половини за своєю суттю мали б бути однаковими). Можливо, справа у трансцендентності переходу від відомого до невідомого, від свого до чужого. Усе ж наша проблема є «нашою», корінною, а спроби її розв’язати – це зустріч з чимось новим, невідомим і навіть таємним. Часом це більш небезпечне, ніж сама проблема. Мабуть, ви вже задумуєтесь, куди прямують ці мої «мудрості» у стилі Пауло Коельо. Я вас розчарую – душевного збагачення, рівноваги між внутрішніми полюсами та миру з матір’ю-землею, на відміну від згаданого Коельйо, обіцяти вам не буду.

Це лише буде мій «камінг аут». У підлітковому віці я читала Пауло Коельйо, і як наслідок тривалих змін у мозку, які спричинила ця нерафінована література, я сьогодні так часто захоплююсь банальностями. Знаю, що немає чим пишатися, проте іноді корисно зізнатись у своїх слабкостях світові і самій собі. Проте, моя нещоденна дитяча радість від відкривання наново банальних істин іноді мене саму дивує. Друзі, які бувають свідками спалахів захоплення від очевидного, дивляться на мене не то з подивом, не то зі страхом і поблажливими усмішками намагаються виправдовувати мою інфантильну поведінку перед незнайомими. Я, звісно, стараюсь стримуватися і не викрикувати «Wow!» щодруге слово у кожній новій ситуації, але, чесно кажучи, це мені не дуже вдається. Я чомусь відчуваю, що так і було цього разу під час студійного візиту перемиських молодих діячів (або по-новому – аніматорів) у фонді «Кшижова», який працює в одноіменному селі нижньої Силезії.

Згадана місцевість є символом польсько-німецького примирення. Саме там, тобто у колишньому маєтку Гельмута Джеймса фон Мольтке (нім. Helmuth James von Moltke) у Кшижовій (нім. Kreisau), у 1942-1944 рр. відбувалися зустрічі кола антинацистської німецької опозиції, яка була переконана у неминучій поразці Гітлера, планувала післявоєнну Німецьку державу (тут лунає моє перше велике «Wow!»). До кола належали представники інтеліґенції, які мали дуже різні світогляди. Але їх єднала потреба суспільних змін та відбудова почуття відповідальності окремої людини перед масою. Після замаху на Гітлера у 1944 р., хоч коло було рухом виключно теоретичним, більшість його членів приречено на смерть (у тому числі теж Гельмута фон Мольтке). Після війни, коли Нижня Силезія опинилася у складі Польської Народної Республіки, у маєтку зорганізовано Державне рільниче господарство. Історичні будинки почали руйнуватись. Лише у 1989 р. Кшижова стає центром діалогу Польщі і Німеччини. Цьому передували події, які мали велике значення для відбудови важких післявоєнних взаєвідношень. Сьогодні маєток Гельмута фон Мольтке — це прекрасне  місце міжнародних зустрічей молоді, сучасної просвітницької діяльності та інтеґрації.

В залі відремонтованого палацу у Кшижовій троє перемишлян і люблінянка сіли в коло з місцевими аніматорами, щоб поговорити про польсько-німецьке примирення та просвітницькі методи праці з молоддю, які могли б стати у пригоді при створюванні атмосфери примирення у Перемишлі. Господарі місця хотіли почути про наш «східний» досвід з важкою польсько-українською пам’яттю. День був дуже спекотний, а нам довелося розмовляти на теми, які, хоч і відійшли в минуле, ще й сьогодні будять гарячі емоції. Наприклад, я завжди, коли починаю говорити про польсько-українське минуле, тремчу, тобто фізично в мені все труситься. І не тому, що я боюсь дістати по пиці або хочу плакати над нашою трагічною долею, просто тремчу і нічого більше. Можу говорити навіть півгодини, а все одно не можу заспокоїтись. Крім того, хоч я переважно не планую згадувати про вбивство польським військом мого діда (який не встиг побути моїм дідом) і не хочу зізнаватись, що другий мій дід був партизаном, все ж між різними словами вистрілюють і ці, мов з упівської рушниці. Я можу говорити цілком доречно і «ба-бах» – раптово вистрілює дід з УПА, «ба-бах» – упав другий дід від кулі польського вояка. І чую, що всім від цього стає тяжко, бо звучить воно пафосно і банально — знову українці витягають своїх трупів з шафи. І хоч я так не люблю паралельних кривавих історій про Волинську трагедію, усе ж, коли є нагода, завжди згадую і про наші жертви. Але ніколи після цього я не почуваю себе краще.

30 червня 2018 р., чергового дня візиту, під час майстер-класів праці з молоддю перемиська група виконала коротке завдання: нас поділили на дві пари. Одній парі тренер показав картинку, на якій була миша. Другій парі, що знаходилася в іншому приміщенні, іншу картинку, на якій було зображене обличчя. Кожна група розглядала свою картинку якийсь час та запам’ятовувала її деталі. Згодом одним і другим (уже в одній залі) показано одночасно третю картинку, яка поєднувала дві попередні. І тепер ми у нових перемішаних парах, тримаючи одночасно вдвох одну свою картину, повинні були намалювати третю картинку. Як легко здогадатись, кожен малював те, що бачив у попередньому завданні. Хоча картинки були схожі, спільне малювання породжувало суперечки. Малюнок у більшій або меншій мірі був подібний на обидві картинки, але був також віддзеркаленням конфлікту. Лише під кінець завдання учасники зрозуміли, у чому була його суть. Ті, хто спочатку бачив картинку з мишею, на останньому малюнку також бачили її, те саме відбувалося з іншою парою учасників.

І тут лунає моє друге голосне «Wow!». Це завдання у всій своїй банальності висновків (тренер навіть не дуже хотів його з нами робити, думав, що ми це все добре розуміємо) було геніальне. Воно показало, у чому полягає суть проблеми важких відносин як між людьми, так і між народами, а саме: у різних точках зору, різних «правдах», досвіді та пам’яті. Кожна сторона переконана в тому, що бачить єдину правду, тому ніяк не може зрозуміти тієї другої. І якщо навіть з усіх сил хоче (!) зрозуміти, все одно те, що знає краще, буде їй ближчим. Це моє нове, хоч і очевидне, осмислення проблеми. Якоюсь мірою воно є вже половиною успіху. Питання лише у тому, а що з тією другою половиною, яка, попри логіку, все ж таки є важчою? Що з цим зробити? Як змінити точку зору? Чи це взагалі можливо — стати понад «своєю» картинкою?

Залишаю це питання відкритим. Якщо хтось знає, пишіть, телефонуйте, зустрічайте! Головне – не бійтеся, що скажете щось банальне. Іноді очевидність зовсім несподівано відкриває очі… ■

Поділитися: