Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №42, 2012-10-14
Колишні жителі Журавців та їхні нащадки 29 вересня з’їхалися в рідні сторони. Таким чином вони продовжують традицію святкування празника Воздвиження Чесного Хреста, під покровом якого знаходиться місцева церква.
– Мій тато з Журавців, його історія пов’язана з цим селом. Тому мені воно так лежить на серці. Я це для батька роблю, який постійно сюди приїжджав. Ще рік тому ми вирішили, що на сторіччя церкви щось треба зробити. Я подумала: мусимо їхати, бо загинемо зовсім, – розповідає Марія Джурко, яка організовувала виїзд.
Відзначення століття будівництва журавецької церкви та 65-ліття Акції «Вісла» розпочалося освяченням пам’ятної дошки, установленої в притворі храму. Напис на ній – «У пам’ять 100-річчя побудови церкви Воздвиження Чесного Хреста в Журавцях. Колишні парафіяни та їхні нащадки. 1912–2012», – як підказують присутні на празнику, має бути не лише символом колишніх парафіян храму. Уродженці села до сьогодні вважають себе його прихожанами.
Після Служби Божої, яку спільно відправили о. Іван Тарапацький, о. Богдан Кішко та місцевий римо-католицький парох, кс. Цезари Блащук, відбувся концерт хору Мазурського відділу ОУП «Камертон», а про історію села від 1912 р., тобто від моменту будівництва храму, до 1947 р., тобто виселення його жителів, розповів проф. Омелян Вішка.
Церкву почали будувати 1912 р. завдяки пожертвам усіх парафіян, проте вибух І Світової війни все припинив, праці завершено щойно 1916 р. Журавчани боролися не тільки на фронтах цієї війни, але відтак у рядах свого війська, тобто Української галицької армії, а пізніше в лавах УПА – тому в пам’ять вояків кілька років тому на кладовищі при церкві встановлено монумент. За цих борців, які нерідко спочили в невідомих могилах, на двох цвинтарях відправлено панахиди. Крім спільної молитви і запалення лампадок на залишених нагробках, присутні журавчани та їхні нащадки, завдяки фотовиставці, могли побачити, як виглядало колись село, обмінятися враженням і послухати спогадів під час спільної бесіди.
Було село…
– Мій брат ходив до школи, а я так йому завидував, що він вже школяр. Я маму просив, що врешті й мене пустила! Як і інші школярі, іду до школи, маю табличку, на якій пишемо рисіком. Заходжу до школи, а в мене ця табличка випала й розбилася! О-о-о! І так пішов я раз… І так виглядала тут у моєму селі моя наука, – каже Омелян, якому під час Акції «Вісла» було 7 років.
2860 людей – стільки у 40-х роках нараховували Журавці, село над Солокією. Сьогодні тут живе 400 осіб, а з його колишніх жителів лишилося всього кілька людей. Що сталося з рештою?
З Журавців 1940 р. виселено 154 родини в Бессарабію (Південна Україна – ред.), частині з них довелося їхати взимку у відкритих вагонах. Більшість уже не повернулася до села, а тим, кому це тоді вдалося, вже після війни, під час виселення в Україну, захищалися перед виїздом.
– Ми з батьками робили все, щоб туди не попасти. Ми не хотіли до Сталіна, бо після Бессарабії ми вже знали, що нас жде в Україні, – згадує Катерина Пєтночка (сьогодні живе у Львові).
У 1944–1946 рр. в Україну вивезено 330 родин (до 1600 осіб), а 1947 р., під час Акції «Вісла», на західні землі Польщі виселено 130 сімей, з чого 505 осіб потрапило на Венґожівщину, а 150 – на Жулави. Транспорт № 392, котрим привезли журавчан, був останнім, який потрапив до Венґожівського повіту. Всіх розселено в понад 30 селах повіту. У 40-ві роки понад 100 осіб з Журавців були вбиті або пропали безвісти. Після 1947 р. в селі лишилося кільканадцять українських родин.
– От так, було село… І його нема. Тобто воно є, але це не те село, яким ми його знали, – задумується проф. Омелян Вішка.
Повернення
– Батьки ведуть мене й брата в ліс. Будемо в криївці спати, а в той час батьки вночі охороняють село, щоб нас ніхто не побив. Наступного дня зранку, як сходило сонце, будить мене й брата мама та каже: «Діти, вставайте, вже москалі в селі!».
Тоді я побачила фіри з пораненими, коні замучені. Шкода, що я не художниця, я б напевно тих поранених бійців усіх намалювала, – каже Катерина, якій тоді було 11 років.
– До Журавців я вперше приїхав 1952 р., потрапив саме на польський Великдень. Нас двійко з братом приїхало. Звісно, ми зайшли до хати, у якій жили до виселення, проте не говорили про наше минуле людям, які вже в ній сиділи. Коли їздили черговим разом, то ми зустрічали старих знайомих поляків, з ними були нормальні відносини, – говорить Євген Предко (сьогодні живе у Венґожеві). Після виселення українці переважно приїжджали сюди не на празник, а на 1 листопада – на цвинтар. Однак бували випадки, що деякі з колишніх жителів приїхали сюди щойно через 30 років від виселення, а навіть пізніше.
– Як вивезли нас 1947 р., якось так… не те, щоб я обминав село, – бо їздив до архіву до Львова, – мусив прийти відповідний час. Три-чотири роки тому я вперше приїхав сюди на розвідку… Я дозрів у тому сенсі, що мені була потрібна професійна підготовка, що мені треба написати про Журавці. Коли я вже науково підготувався, вирішив взятися за історію села. І якщо про XІX ст. чи пізніший період в архівах я все знаходив, то тепер бачу: вже всі старші, які лишилися, – для мене вони скарбниця, – відходять. Може, з 20 років запізно я за це взявся, а найгірше те, що багато ще не написано, – стверджує О. Вішка.
Повернення
– Є травень, то й гарно надворі. Ми з мамою робимо вареники, а тато пішов коня пасти. Раптом бачимо: тато стоїть на порозі, а за ним – поляк з автоматом. Тато каже: «Збирайся! Дають дві години до виїзду!» – і мама зімліла. Я мала, стою, рятую маму, поляк стоїть з автоматом… Німа сцена, – поринає у спогади Катерина, якій під час виселення було 11 років.
Крім колишніх жителів, згодом до Журавців почали приїжджати їхні діти й онуки. Дануті Прухницькій з Бань-Мазурських було 15 років, коли вона вперше потрапила до Журавців.
– Приїхала з батьком. Він став перед парканом своєї хати й плакав, як мала дитина. Я перший раз у житті побачила, як мій батько плаче – і тоді зрозуміла, що це для нього якісь дуже близькі справи, – згадує вона. Тому Д. Прухницька й багато інших представників першого покоління, народженого на виселенні, приїхали тепер не лише на святкування 100-річчя церкви, але й щоб пом’янути батька, маму, близьких…
– Колись я їздив з батьком, а тепер він відійшов у засвіти. Тож я хотів згадати його в рідному селі. Такий виїзд для мене – емоційний, знаю, при нагоді ювілею, ювілею батькового храму, треба було мені тут бути, – пояснює Павло П’єтночка з Ґіжицька. Бувало, як розповідають деякі присутні на празнику, батьки через те, що були членами підпілля чи були ув’язнені, боялися розповідати про минуле своїм дітям, а разом з їхнім відходом усе пропадало.
– Про Журавці дідо багато розказував, але й багато не сказав – бо така доля закинула його у світ. Але це село в його пам’яті, може неодноразово, підсвідомо було перед очима як своєрідна Аркадія, а водночас Атлантида. І разом з цими людьми Атлантида помалу відходить, – стверджує о. Богдан Кішко.
Повернуться?
– Я був на Руді й вертаю на Журавці. Приїжджаю до своєї хати. А бачу, їде мій сусіда-поляк з військовими. Вони нічо, а він до мене – «Już сię tu nie ma!». Так відплатився за те, що цьоця йому їсти давала, – згадує Євген, якому тоді було 20 років.
– Сторіччя церви – можна радіти! Тільки що нас тут уже нема. Добре, що місцеві поляки про церкву дбають, а ми були спроможні пожертвувати, завдяки чому сьогодні цвинтарі виглядають по-людському, – наголошує Марія Джурко. Можна, наприклад, згадати ініціативу Івана Бішка з Нетреби, який заснував комітет з відновлення цвинтаря. Важливо, що на святкування 100-ліття церкви люди охоче записувалися, навіть не всі мали змогу поїхати, бо не вистачило в автобусі місць. Особливо це стосувалося колишніх журавчан, які зразу готові були їхати. А що з молодшим поколінням?
– Треба переконувати. Болить, що молодь не дуже цим зацікавлена, – говорить М. Джурко. Одним з методів заохочення було те, що організатори оплатили виїзд трійці онуків колишніх жителів села. Однак черговим етапом, як підказує організатор, має бути спільна зустріч, на якій треба вирішити: як продовжувати роботу, що робити з хрестами на цвинтарі, які вже валяться.
– Це неправда, що як ти вже не маєш тут родини, то ти сам. Треба пам’ятати, що ми всі однакові. Ми всі – журавчани, – завершує М. Джурко.
І можливо, ремонт такого цвинтаря був би доброю нагодою, щоб наймолодше покоління віднайшло тут Атлантиду своїх дідів чи вже прадідів…
