Сценарій до фільму «Ціна правди», який зняла польська режисерка Аґнєшка Голланд, написала Андреа Халупа – американська журналістка українського походження. Вона друкується в «The Atlantic», «TIME», «Forbes». Вперше про Голодомор Андреа почула в дитинстві від свого дідуся, який його пережив. А в студентські роки вона читала про життя репортера «New York Times» Волтера Дюранті в Москві. Саме тоді вона дізналася про Гарета Джонса, пригадала історію своєї родини і вирішила: «Я точно напишу сценарій до фільму, який розповідатиме про це».

Христина Заник: Пам’ятаєш, як ти вперше дізналася про Голодомор? І коли це стало ідеєю для сценарію для фільму?

Андреа Халупа: Я була маленькою дівчинкою. Думаю, що як українка в Америці я росла у середовищі, де всі знають про Голодомор. І я дуже рада, що моя сім’я говорила про цю жахливу історію. Мені було тоді 7-9 років, мабуть. Потім, вивчаючи історію (Андреа Халупа навчалася в Українському науковому інституті Гарвардського університету – ред.), я почала цікавитись Волтером Дюранті. Мене захопила історія його багатого і розпусного життя в Москві. Це – ідеальна тема для прокрастинації, коли потрібно вчитися (сміється). Чим більше я дізнавалася, тим більше розуміла – це буде крутий фільм! Ідея з’явилася у мене в 2003 році. Перший сценарій я написала у 2006 році. А фільм знімався у 2018 році. Шлях цього сценарію до втілення був довгим.

Андреа Халупа. Фото Христини Заник / „Наше слово”

Твій дідусь переїхав з України до США. А де народилися твої батьки?

Мої бабуся і дідусь втекли з Радянського Союзу після Другої світової війни. Сім’я моєї мами – з Донбасу, а сім’я батька – зі Львова. Вони втекли в Німеччину, у табір для біженців з СРСР. Мої батьки народилися вже в цьому таборі. Вже пізніше вони переїхали з іншими біженцями до Нью-Йорка.

Дідусь Андреа Халупи – Олексій Кейс, Гайденау, Німеччина, 1946 рік. Фото з сімейного архіву.

Твій дідусь говорив українською?

О так, звісно. Це показує також, як Голодомор змінив Донбас. Важливо знати, що російськомовні люди з’явились там лише впродовж останніх поколінь.

Що було найскладнішим в роботі над сценарієм фільму?

Зараз важко повірити, що був такий час, коли західний світ захоплювався Сталіним. Зараз ми розуміємо, що Сталін і Гітлер були двома монстрами. Але був момент, коли люди на Заході сприймали Сталіна як противагу Гітлеру, особливо у 1933 році. Вони думали, що Гітлера можна контролювати. Тоді це протиставлення виглядало реальним.  

Повертаючись до Голодомору, ти вважаєш, що варто використовувати щодо нього термін «геноцид»?

Так, беззаперечно. Польський юрист єврейського походження Рафал Лемкін, який запровадив термін «геноцид», використовував Голодомор як класичний приклад. Тоді цілеспрямовано вбили 5 мільйонів людей – це дуже велика частина українців. Саме українці виступали проти колективізації, саме вони боролися за свою свободу під час Російської революції 1917 року. І цього Москва не забула – вона хотіла зруйнувати суть української національної ідентичності. Ще за кілька років до Голодомору більшовики вбивали українських лідерів, нищили культурні інституції. Вони замінили українську мову на російську в школах. Русифікаційна кампанія була агресивною, вбивчою, і вона стала передумовою трагедії 1932-1933 років. Голодомор був атакою на національну ідентичність.

Цікаво, як реагували американські глядачі (фільм уже показали у двох штатах – ред.), які ніколи не чули про ці події.

Я скажу з позиції акторів. Джеймс Нортон, Ванесса Кірбі, Пітер Старсгаард –  вони сказали «так» сценарію, бо були шоковані, що раніше не чули про цей геноцид. Багато з тих, хто погодився взяти участь у проекті, зробили це, щоб показати правду. Нортон говорив: «Чому я не чув цього в школі? Я мусив знати про це раніше!». Тому мені здається, що американський і британський глядач подумають: чому я ніколи не чув/не чула про це?

Зараз в Америці українці і поляки об’єдналися через агресію Кремля. А тепер і американці раптом побачили, що Дональд Трамп став президентом за сприяння Росії. Вони бачать, що Трамп і республіканці, які його підтримують, залежать від кремлівської пропаганди, використовують її, щоб атакувати ворогів нинішнього президента і демократію в США. Тепер більшість американців хоче імпічменту Трампа. Америка потрапила у «клуб обранців», у якому є українці, поляки, прибалтійські держави і шведи – усі вони постраждали від радянської пропаганди. Зараз, дивлячись мій фільм, американці бачать те, що відбувається в США. Я ніколи не думала, що ця стрічка – історія мого дідуся –  буде так добре зрозумілою громадянам США.

Ти якось долучаєшся до українського життя в США?

Я думаю, що Америка – горда емігранська країна, як і Канада. І українці Америки та  Канади горді бути собою. У наших будинках є традиційні вишиті сорочки, на Великдень ми маємо писанки. Відзначаємо свої свята, багато людей відвідує українські церкви. Ми готуємо вареники, борщ. Я часто варю борщ – на цілий тиждень. Потім додаю сметану. І можу їсти його щодня.

Це важливо – пишатися своїм походженням. Україна дає світу стільки надії. Після усіх страждань її мало би вже не існувати, але вона досі є. Бо українці сильні і креативні – вони вижили та не втратили свою ідентичність упродовж стількох століть. Митці – Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко – дозволили Україні витримати навіть російську окупацію. Тому я думаю, що ви маєте чому навчити світ. Наприклад, своїми революціями на Майдані.

Ми вже згадали про Революцію Гідності. Ти створила онлайн-рух «Діджітал Майдан» (в оригіналі – «DigitalMaidan»), який посприяв тому, щоби протести в Україні 2013-2014 років стали темою номер один у Твіттері по всьому світу. Минуло шість років від початку революції. Як думаєш, чи можна порівняти методи пропаганди і маніпуляції, які сьогодні використовує Росія у гібридній війні проти України, і ті методи пропаганди, які використовувалися під час Голодомору?

Абсолютно. Російська пропаганда не була успішною, але західна корупція допомогла їй такою стати. Росія залежить від журналістики у західних країнах. Наприклад, говорячи про війну в Україні, американські журналісти кажуть про «проросійських повстанців», у той час як насправді – це російські солдати. Ця війна – військовий наступ Кремля. І, на жаль, Росія дуже добре будує свою пропаганду. Наприклад, називаючи вторгнення у Крим «референдумом». І тут західні журналісти так само використовують словосполучення «кримський референдум». Це не був референдум, це було військове захоплення влади. Людей вбивали, викрадали і катували. Це було вторгнення.

Вперше ти приїхала в Україну у 2005 році. Які були враження?

Я одразу закохалася в Україну і в тамтешніх людей. Я почувалася як удома. Це була найкраща країна для мене. Мені навіть снився красивий сон, що я потрапила в обійми Бога.

У яких містах ти була?

Я жила в Україні 5 місяців. Спочатку я поїхала до Львова, везучи з собою мемуари дідуся. На той момент його вже не було серед живих; до смерті він устиг описати історію всього свого життя, це був рукопис українською мовою. Він пережив те, що Джордж Орвелл зобразив у «Колгоспі тварин». Мій дідусь бачив Російську революцію, ще коли був маленьким хлопчиком. Юнаком він пережив Голодомор, а під час сталінських репресій був молодим батьком. Він втік з СРСР після Другої світової війни. Дідусь залишив мені ці мемуари, і я поїхала в Україну, знайшла перекладача, щоби все зрозуміти.

Потім я поїхала до Києва. Я дуже рада, що жила там. Пізніше я приїхала знову, через кілька років, коли ми робили фільм. Кожного разу, коли я повертаюся туди, Київ змінюється; тепер він схожий на Бруклін. Колись усе було по-іншому, трохи у радянському дусі, обслуговування не завжди було якісним. А тепер приходиш в кафе, офіціантка – привітна дівчина (з тату на всю шию), модна їжа, хіпстери. Я щаслива, що відчула цю зміну, справді пишаюся тим, що Україна «відбулася». Коли друзі посадили мене в таксі до аеропорту, було дуже сумно.

А чому ти поїхала з Києва?

Він був задорогим для мене (сміється). Я була молодою дівчиною, починала свою кар’єру. Тоді виглядало, що Нью-Йорк простіший для такої мети. Я дуже хотіла купити квартиру і думала: о, це ж має бути легко, це ж країна, яка розвивається. Але ні, це було неможливо.

Ти також досліджувала історію першого українського перекладу повісті-антиутопії «Колгосп тварин» (англ. «Animal Farm») Джорджа Орвелла. Вона дуже цікава і також пов’язана з табором для біженців, у якому перебували твої дідусь і бабуся. Для тих людей книга, мабуть, була особливою?

Так, вони отримали український переклад «Колгоспу тварин» у таборі і відразу зрозуміли, що ця книга – про Радянський Союз. Це був не лише перший переклад повісті українською, але й узагалі перший переклад «Колгоспу тварин» іноземною мовою. І зробив його молодий українець, також біженець – Ігор Шевченко (під псевдонімом Іван Чернятинський – ред.). У нього дуже цікава особиста історія, пізніше він став співзасновником Українського наукового інституту Гарвардського університету. А переклад книги Орвелл оплатив самостійно. Під час навчання у Гарвардському університеті я читала інтерв’ю з Шевченком і те, що про нього говорили. Казали, що він як «прибулець з іншої планети» – таким був розумним, володів 19 мовами. Він проводив дослідження і виявив, що Київська Русь була значно впливовішою, ніж вважалося раніше. Ігор Шевченко виростав у Варшаві, його батьки підтримували діяльність Української Народної Республіки. Коли почалася війна, він переїхав на Захід, опинився у Мюнхені. Щоби вижити, писав українсько-англійські словники і давав їх біженцям в обмін на їжу. Також він перекладав цікаві статті з лондонських газет польською мовою і таким чином натрапив на Орвелла (який дописував у «Tribune» – ред.). До видання «Колгоспу тварин» українці зробили дуже красиву обкладинку. Молодий біженець, який її намалював, потім став ілюстратором у «The Washington Post». Тобто всі люди, які були залучені до українського перекладу твору Орвелла у таборі, пізніше робили великі справи в Америці.

А твої родичі, які були у таборі, пам’ятають щось про цей переклад?

Так. Більше того, пізніше я випадково довідалася від свого дядька, що він має цю книгу досі – привіз її в Америку. Хоча вони не могли взяти з собою багато речей, ця книжка мала для нього велике значення.

Чи Гарет Джонс та Джордж Орвелл і справді були знайомі?

Що ми знаємо точно – це те, що в них був один літературний агент. Знаєш, через свого літературного агента я також знайомлюся з людьми. Джонс і Орвелл товаришували з іншим британським журналістом, який писав про голод – Малкольмом Маггеріджом. Вони були з одного покоління, оберталися в тих самих колах. Орвелл був в курсі того, що відбувалося. Ми знаємо точно, що він прочитав блискучі мемуари Юджина Лайонса  «Відрядження до Утопії» («Assignment in Utopia»), де згадується голод. Там є цілий розділ, що описує, як у Москві журналісти разом пишуть статті в газети, називаючи Гарета Джонса брехуном. Орвелл написав рецензію на цю книгу.

Як ти познайомилася з Аґнєшкою Голланд?

Через соціальні мережі, зокрема через проект «Діджітал Майдан», я познайомилася з істориком Тімоті Снайдером, а він знав Аґнєшку. Після Майдану вони мали у Києві конференцію. Я написала йому і попросила адресу її електронної пошти. Надіслала свій сценарій, і вона одразу відповіла «так». Мої знайомі казали: не розраховуй на це. Але я робила своє.

І як із нею працювалося?

О, феноменально. Під час першої зустрічі вона сказала мені: «Це дуже важливо – знімати фільм в Україні». Вона завжди відштовхувалася від особистої історії, а її власна біографія – неймовірна. Аґнєшка виростала у соціалістичній Польщі. Її батьки були журналістами. Батько помер – за офіційною версією – вчинивши самогубство. Це сталося після допитів поліції. Коли вона, молода жінка, поїхала вчитися у кіношколу в Празі, у Чехію увійшли російські війська. За свій активізм Аґнєшка сиділа у в’язниці. Пізніше у Радянському Союзі її арештовували лише за те, що вона робила фотографії. Тобто вона жила у радянській репресивній реальності. Коли ми працювали над сценарієм, Аґнєшка порадила: зроби солдата в селі трохи розгубленим; тоді у Празі радянські солдати не мали уявлення, де вони, це ми їм сказали. Вони були розгублені. І те ж саме трапилося в Україні: російські солдати, які відбували свою службу, самі не знали, де опинилися. Репресії повторилися з тією самою жорстокістю. Тож багато з особистого досвіду Аґнєшки Голланд потрапило до сцен фільму.

Як ви прийшли до рішення показати Голодомор через так звані «історії простих людей» – не через масовість, а через кілька образів?

Це дуже гарне запитання. Ми не можемо передати всього жаху тих подій. Ми показали лише окремих людей, щоби можна було зрозуміти, наскільки жорстоко це було. Я думаю, що нам вдалося передати жахіття, але ми не робили цього так довго, щоб люди не могли витримати. Глядач бачить лише фрагменти, і може уявити, як виглядала ціла історія. Багато сцен було зроблено в стилі Альфреда Хічкока. Створюючи сцену вбивства, він показує пістолет, ніж, а не знівечене тіло. Він показує глядачу деталі, щоби той зрозумів задум.

Андреа Халупа. Фото Христини Заник / „Наше слово”

Чи багато змінювалося в сценарії у процесі зйомок?

Так, я зробила кілька версій, тому що історія сама по собі цікава, було дуже багато героїв з реального життя, через призму яких можна розповісти цю історію. Я хотіла показати її через розповідь про групу чоловіків – західних репортерів у Москві, і їхнє особисте сприйняття. Чия це історія? Як Орвелл працював над своєю книгою? В одному з варіантів сценарію була навіть дружина Орвелла, я думаю, що в житті вона була неймовірною. Оскільки ця історія – така велика та захоплива, вповні показати її було дуже важко. І ось що сталося – я зробила сценарій настільки простим, наскільки це було можливо. І чим простішим я його робила – тим більш історичним він ставав. Гарет працював у Лондоні, потім він поїхав у Москву. Він використав свої «круті» зв’язки з колишнім прем’єр-міністром, щоби переконати радянську владу, що йому можна поїхати в Україну, куди ніхто не міг дістатися. Він втік під час поїздки, побачив села, людей. Пізніше розповів про це на прес-конференції. Усі ці моменти – це правда. Навіть героїня, яку зіграла Ванесса Кірбі, – реальна, справді була молода жінка, яка працювала на Волтера Дюранті й потім залишила цю роботу.

Чи була якась реакція на фільм з боку Росії?

Були російські дистриб’ютори, які зустрічалися з нашими агентами з продажу, цікавилися проектом, але вони сказали: ми не зможемо купити цей фільм для російського ринку. Але він їх справді зацікавив. І ще ми мали одну дивну пропозицію від російського кінофестивалю в Лондоні. Вони повідомили, що включили в свою програму показ фільму в Росії у 2020 році.

Над яким проектом ти працюєш зараз?

Батько мого чоловіка брав участь у студентському повстанні в Румунії у 1956 році. На це їх надихнуло угорське повстання 1956 року, яке розпочалося маршем студентів та інтелігенції у Будапешті (придушене радянськими військами – ред.). Але учасників арештували, і батько мого чоловіка відсидів 6 років, ставши лідером-повстанцем у в’язниці. Я би хотіла розповісти про нього. Я прагну показати, що брехня Радянського Союзу була величезною. Є дуже багато таких історій.

Ми зараз спілкуємось англійською, але я знаю, що ти також говориш українською. Де ти її вивчила? Від батьків?

Мої батьки трохи вчили мене української, але недостатньо. Я краще вивчила її у Гарварді – в Українському дослідницькому інституті. Після того я досить непогано говорила українською.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*