Орест Лопата ■ ПОГЛЯДИ ■ 2019-07-14

Дослідники історії – це й ті, хто вважаються солідними вченими, і такі, яких слід вважати псевдовченими. Такі несерйозні історики у своїх публікаціях розглядають історичні події в контексті відповіді на питання: а що було б, якби….

Наприклад, що було б, якби Клаус фон Штауффенберг поставив портфель із бомбою на метр ближче до Адольфа Гітлера? Смерть фюрера ІІІ Райху 20 липня 1944 року точно змінила би хід ІІ Світової війни та історії Європи. А що було б, якби «батько народів СРСР» Йосип Сталін отримав смертельний приступ раніше, під час однієї з нічних пиятик зі своїми соратниками у підмосковській дачі?

Відповіді на такі питання шукають у безлічі книжок, фільмів і телепередач. Долучилася до цього також польська телемережа TVP Historia. Цікавий приклад для «альтернативного погляду» на історію – Волинська трагедія. У польських медіа часто говорять про жертв кривавих подій 1940-х років на Волині, але зовсім не згадують про причини протистояння. Може, тут також варто уявити перебіг альтернативної історії? Пригадаймо факти. Лише у 1921 році Польща юридично заволоділа цією територією. У 1928 році воєводою новоутвореного Волинського воєводства призначили Генрика Юзевського. В польській історіографії його вважають українофілом, який оточив себе співробітниками петлюрівської Української Народної Республіки. Дійсно, на Волині створювали двомовні польсько-українські школи, українців допускали до державної служби. Однак правда також полягає в тому, що Генрик Юзевський втілював на Волині програму «державної асиміляції» місцевого українського населення, яке становило 70 % усіх мешканців регіону. Тут варто згадати ще про так званий Сокальський кордон, який сьогодні слід вважати санітарним кордоном між націоналістичною Галичиною та Волинню (санітарний кордон – система країн, об’єднаних для створення бар’єру між державами, взаємодія яких є загрозою для інших – ред.). Таким чином із Галичини на Волинь не дозволялося передавати українські видання, під приводом антидержавної діяльності були заборонені українські патріотичні організації, знищені 400 українських кооперативів, влада створювала перешкоди в діяльності Української греко-католицької церкви.

Оскільки українці здебільшого жили в селах, головними в урядових планах утворення Центрального індустріального округу (Centralny Okręg Przemysłowy – COP) містами були Радом та Стальова Воля. Великі заводи з військового сектора планували «поглинути» надлишок робочої сили з-посеред малозаможних селян східних воєводств Польщі.

Але що було б, якби у 1938 році Генрика Юзевського «не зняли з поста»? Якби його проект здійснився – чи назвали б його невдалим експериментом? Може, до Волинської трагедії 1940-х років не дійшло б?

До інституцій, які займаються «альтернативною історією», варто, на мою думку, зарахувати також польський Інститут національної пам’яті, чий наратив суттєво відрізняється від наративу його українського партнера. Згадаймо хоча б оновлений закон про Інститут національної пам’яті (ІНП), «українську частину» якого відхилив Конституційний суд. Зараз Законодавча комісія Сенату розглядає зміни у вже оновленому законі про ІНП. Згідно з пропозиціями інституту, відхилений Констуційним судом термін «українські націоналісти» слід замінити фразою «члени українських націоналістичних організацій, зокрема ОУН-УПА», а замість виразу «Східна Малопольща» у документі слід зафіксувати формулювання «території ІІ Речі Посполитої». Як повідомляє Польське пресове агентство (Polska Agencja Prasowa – PAP) комісія Сенату погодилася ввести ці правки і передати їх на подальший розгляд верхньої палати польського парламенту. Отже, прихильники «бандерівщини» мають знати своє місце. Таке альтернативне бачення польсько-української історії переважає зараз у Варшаві.

Повертаючись до минулого століття та альтернативних варіантів подій, про які говорить сьогодні Інститут національної пам’яті: що було б, якби п’яний віце-міністр оборони комуністичної Польщі, генерал Кароль Свєрчевський відмовився від поїздки у карпатський військовий гарнізон і не загинув від гаданої упівської кулі? Невже тодішні комуністи не мали би приводу проводити у 1947 році в Польщі етнічну чистку? Як би виглядала сьогодні українська громада, якби не було акції «Вісла»? Здається, відповідь на це питання зі сфери «альтернативної історії» дає стаття з «Газети виборчої» («Przemyśl tylko polski» – «Перемишль тільки польський», 15-15.06.2019 року). Треба небагато зусиль, аби уявити «паралельну історію» 1947 року: ніхто нікого не виселяв, особливо з Перемишля. Знаючи про довоєнні націоналістичні переконання польських політиків та їхніх нинішніх нащадків, бачимо іншу картину: очільник міста Войцєх Бакун цинічно говорить журналісту, що у Перемишлі нема ксенофобських настроїв, однак стаття показує зовсім іншу ситуацію в місті над Сяном. Вулицями та провулками Перемишля заволоділи футбольні фанати (kibole), які нав’язують мешканцям свій націоналістичний наратив; українці почуваються безсильними та наляканими. Автор статті наводить коментарі представників громади (частково анонімні) про психологічний терор, що відчувається у місті: батьки бояться відпускати дітей самих до української школи, бо поруч стоять футбольні фанати, які кричать «Przepadnie Ukraina, przepadnie chamski ród, zwycięży orzeł biały, zwycięży polski ród!» («Занепаде Україна, занепаде хамський рід, переможе білий орел, переможе польський рід!»). Місцевим підприємцям-українцям погрожують невідомі, люди бояться говорити на вулиці рідною мовою.

Про релігійну ходу 2016 року та напад на неї ми писали також у «Нашому слові». Це – лише деякі факти, що є свідченням антиукраїнських настроїв серед поляків у Перемишлі. Перемиські політики хотіли б створити новітній Сокальський санітарний кордон на державному кордоні з Україною, пильно стежачи, чи не з’являться «крамольні» червоночорні барви – не лише на вишиванках, а навіть на закордонних автомобілях. Українці, що проживають на колишніх німецьких землях Північної та Західної Польщі, мають проявити солідарність та підтримати своїх перемиських земляків: наприклад, жертвуючи кошти на діяльність Народного дому, а восени – не голосуючи за націоналістичні сили на парламентських виборах.

Поділитися: