Аліна Кувалдіна ■ ГРОМАДА ■ №31, 2019-08-04

Історія українця Ярослава Андруха, якого разом із сім’єю було депортовано в західну Польщу, на колишні німецькі території.

Ярослав Андрух народився в підкарпатському селі Ропенка, назва якого походить від слова «ропа», тобто нафта. Першу копальню ропи тут було відкрито в 1846 році. А через більше ніж століття, у травні 1947-го, праця батька Ярослава в Копальні врятувала всю сім’ю від примусового переселення на захід. Проте ненадовго.

Уже в червні батька, Ілька Андруха, заарештували. Така доля спіткала багатьох жителів села, яке налічувало близько 1200 мешканців, переважно українців. Ще кілька місяців ніхто не знав про місце знаходження заарештованих.

А в липні в Ропенці почалася друга хвиля депортації на Захід. Ярославові тоді було 14 років.

За колючим дротом

Військо увійшло до села опівдні. Ходили від хати до хати зі списком, наказували бути готовими до виїзду через дві години.

«Десять кілометрів йшли пішки і взяли тільки те, що могли з собою взяти в руках, нічого більше, – згадує чоловік. – Потім два дні ми чекали на залізниці в Вільшаниці».

На залізничній станції українці ночували під відкритим небом, на території, яку обгородили колючим дротом. Уночі було холодно. Вдень же – спекотно, а пити було нічого. Ні людям, ні худобі, яку забирали з собою. За огорожу не випускали. Весь час на периметрі сторожували жовніри.

Ввечері наступного дня приїхали товарні вагони.

Погодували лише один раз

Їхали разом із худобою по три-чотири сім’ї у вагоні. З водою було важко і в дорозі.

«Треба було шукати можливостей, – розповідає пан Ярослав. –   Якщо набирали води для паровоза, то ми підставляли відра, щоб взяти і для себе».

Також не вистачало їжі. Мама не встигла спекти хліба, бо ж на те, щоб зібратися, дали лише годину. Забрали з собою тільки той хліб, який залишився з минулого разу. А в дорозі провели близько двох тижнів.

«Ділилися ті, що мали більше їжі. А як тільки потяг затримувався – то ми вибігали з нього й витягали з поля картоплю чи щось інше, що можна з’їсти. Найважче було людям похилого віку та малим дітям, які не могли зрозуміти, що відбувається. Як я мав тринадцять років, то міг вибігти, щось знайти. А вони були залежні. Віддалятися від потяга не можна було. Військо їхало разом з нами й пильнувало», – згадує Ярослав Андрух.

Десь через тиждень потяг затримався в Освенцимі, колишньому німецькому концтаборі. Там людей нарешті погодували – для них зварили суп. Але мета тривалої зупинки була іншою: військові мали список, з яким вони підходили до кожного та перевіряли, хто є хто. Частину людей тоді забрали й відвезли в невідомому напрямку. Серед них була і 19-річна сестра Ярослава Ільковича, на той час вагітна.

Земля обітована

Території східної Німеччини були приєднані до Польщі влітку 1945 року внаслідок Постдамської конференції. До 1947 року, коли проходила акція «Вісла», більшість покинутих німецькими родинами помешкань уже були зайняті людьми, котрі приїхали туди раніше. Не вистачило місця і для родини Ярослава Андруха, яку приписали до села Сокульсько в Любуському воєводстві.

«Будинку для нас не знайшлося. Нам сказали, що можемо ночувати в палаці, помешканні німецького власника землі. Але він був розкрадений: без вікон і дверей, тільки підлога. Ми там жили з два тижні».

Із закінченням Другої світової війни в Європі розпочалися масові депортації етнічно німецьких родин до Австрії та Німеччини. Після нової хвилі такої депортації, два тижні по приїзді Андрухів на Повернені землі, один із залишених будинків місцева влада дозволила зайняти і їхній сім’ї.

Їжі й далі не вистачало. Був саме час жнив, і всі, хто міг, йшли шукати працю. Двоє старших сестер і брат допомагали жати, за це їм давали продукти. Ярослав пас корів, своїх та ще одного чоловіка, який також платив йому хлібом. Постійну роботу знайти було важко – для українців переважно було відкрите лише сільське господарство.

Про долю рідних дізналися з-за кордону

У вересні того ж року через кореспонденцію з-за кордону ропівчани дізналися про існування польського концентраційного табору в Явожно. Марія Бульван, односельчанка Ярослава Ільковича, поїхала у розвідку. Їй вдалося оселитися поблизу табору та побачити через огорожу когось із Ропенки. З того часу почали передавати туди харчі, бо в таборі було важко з їжею.

Усього в Явожно перебувало 59 людей із села Ярослава Андруха. 15 із них – його родичі. Серед них батько, сестра разом із чоловіком та дядько, який помер у концтаборі. Також у Явожно народився племінник. Таким чином там одночасно перебувало відразу три покоління сім’ї Андрухів.

«Сестра знала, що там є її батько, але вони не могли бачилися. Чоловік моєї сестри також там був, коли народилася дитина, і він теж не міг її побачити. На відстані показали-розказали. У таборі працювали акушерки-німки, але санітарні умови були дуже неприємні. Тільки сильні могли вижити», – розповідає про народження племінника Ярослав Ількович.

Життя, про яке не можна було розповідати

Від рідних пан Ярослав знає про площу, яка знаходилася посеред бараків у Явожно. На ній проводили так звану «гімнастику»: «Виганяли туди, і треба було там стрибати. На руках скакати й підстрибувати, як жабка, чи цеглу тримати вгорі – і так з 10–15 хвилин. Хвилину відпочинку – і далі, і далі. На кожному кроці, як мені розповідали, були тортурування, аби довести до того, щоб людина лягла й не могла рухатися».

Люди передусім думали, що з’їсти. Багато хворіли та помирали від голоду. Щодня о шостій ранку всі збиралися на площі, проводилася муштра – можливість кожного вдарити або штовхнути.

Дехто мав роботу. А ті, у кого її не було, займалися прибиранням. Так, щоб весь час мати заняття. За словами Ярослава Андруха, деяких українців зробили відповідальними за порядок у таборі, і якщо щось було не так – били. У свою чергу, «відповідальні» мстилися на інших українцях.

 «Знаю тільки те, що мені переказали, –  наголошує чоловік. – Але думаю, було так, як батько сказав, що їм не вільно було розповідати, тож мені оповіли тільки деякі речі. А я повірив, що про те, що там було, – важко навіть розказувати. Мета того концентраційного табору була така, щоб люди не вийшли живими». 

На Повернених землях

У 1948 році про Явожно дізналися міжнародні організації, і концтабір почали ліквідовувати. З 3873 в’язнів 161 людина не дожила до звільнення.

Батька Ярослава, Ілька Андруха, було звільнено 30 січня 1948 року. Перед цим його примусили підписати розписку про нерозголошення деталей життя в таборі, незабаром він приєднався до сім’ї.

Через важкі умови перебування у Явожно чоловік захворів на астму і більше не міг працювати.

«На Підкарпатті ми мали стабільне життя, –  розповідає Ярослав. –  Батько отримував гроші, утримував цілу сім’ю. Я там ходив до школи. Мої старші сестри й брат закінчили її перед війною, а я під час війни – чотири класи української школи. Після війни була польська школа, але польської мови я не знав і мусив знову піти до четвертого класу, а вже потім – до п’ятого».

Ярослав Андрух каже: йому пощастило, що був у сім’ї наймолодшим. Старші брати й сестри працювали, а йому дозволили далі навчатися та працювати лише у вільний час і на канікулах. Початкова школа, у якій закінчив шостий та сьомий класи, була в селі. До середньої ж школи в перший рік навчання добирався за 30 кілометрів, поки не отримав місце в гуртожитку. Далі закінчив Вищу економічну школу в Познані, там і залишився. Працював на керівній посаді.

Про те, як зараз у Польщі ставляться до акції «Вісла», каже, що все залежить від того, хто в уряді. Якщо до влади приходять ті, хто прагне порозуміння, то вони роблять кроки назустріч українцям. Якщо ж ті, хто не любить українців, то вони нарікають і роблять все, щоб не було досягнуто якихось домовленостей.

Про цілковите примирення українців і поляків у Польщі говорити ще рано. «Зроблено замало», – підсумовує Ярослав Андрух.

                                                                                                                                Аліна Кувалдіна

Поділитися: