Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №28, 2014-07-13
Якби котрийсь з учнів Кирила і Методія, йдучи через гори Карпати від Пряшева, а то й Константинополя, у княже Сянік-місто, забаг зволожити собі уста в якомусь потоці, то як же б він зрадів, почувши знайомий звук співучого східного богослужіння перед селом Радошицями влітку… Року Божого 2014. Міг би і здивуватися, тому що спів лунав з лісу, а людей не було видно. Слухаючи співочий ліс та підходячи ближче, він побачив би, що за потоком, кругом каплички, серед дерев молиться кількасот чоловік. Кадильно, ревно.
Пора протерти очі… це 2014 р., 19 червня, у розігрітий асфальт липнуть колеса кількадесяти автомобілів, а священики Греко-католицької церкви о. Блажко, о. Глиневич, о. Журав, о. Костецький, о. Кішко, о. Михайлишин та о. Піпка через місток над Барбурою ідуть до чудового джерела, віддаленого від потоку якихось 2 метри. Кількасот осіб уже там. У їхніх руках усякий посуд – за мить вода стане цілющою…
Ad fontes – біля трьох потоків
«Жива пам’ять про радошицьку традицію, пов’язану з капличкою біля джерела та обрядом освячення води, збереглася в наших русинів на Словаччині, – слухаю розповіді колишнього греко-католицького пароха Команчі о. Івана Піпки. – Уперше мені розповів про це в Меджилабірцях о. Францишек. Він згадував „відпуст на Барбурі”: тисячі руснаків туди йшли перед війною навіть з Угорщини. У самих Радошицях пам’ять про цей культ зберіг Іван Крисина. Ми дійшли думки, що варто спробувати вернутися до джерел… Ad fontes, як сказали б старі римляни. Стан старого місця був фатальний, залишився тільки невиразний обрис фундаментів і пагорбок. Уперше після депортацій прибули 1998 р. на освячення води в джерельці насамперед русини зі Словаччини, йшли пішки, з хрестом у руках… Оскільки стало очевидним, що традиція жива, ми взялися до будови нової каплички. Допоміг лісничий з Команчі Влодзимеж Будзинь, помогли також радошичани з Америки. Ось і 1999 р. урочисто її освятили. Відбулася процесія з церкви, звідки ми взяли з собою ікону Ісуса Христа на молитві в Оливному городі, яка стояла колись у капличці на Варварці. Це рідкісна ікона, навіть хтозна, чи канонічна. Вона, ймовірно, віддзеркалює глибину страджання, яке переживав у 70-ті рр. ХІХ ст. команчанський парох, коли смерть заглядала у вічі його дитині. Дочка одужала від води якраз із цього джерела. Люди казали, що їй об’явилася Богородиця… Фундацією цього священика і батька тепер же побудували на цьому місці капличку та встановили щорічне свято. Воно розславило Радошиці на південь і північ Карпат, притягаючи тисячі прочан. Величну традицію обірвала депортація українців. На 10 років тут усе спорожніло».
«Ми повернулися з-під Слупська 1957 р., я мав 9 років і ще бачив мури давньої каплички. Чув від старших, що баню розірвав німецький або російський снаряд, бо там мав сидіти снайпер. Червону цеглу з мурів розтягнула потім на вимощення дороги одна польська родина, що поселилася після того, як вигнали українців. Стара капличка була шестикутна, з великою банею і стояла між потоком та дорогою. Сьогодні там залишився в землі малий, обведений камінням, хрест, якого і не видно – обріс молодняком. Нову капличку ми будували недалечко, але уже за потоком, у лісі, оскільки будова при самій дорозі могла зустрітися з запереченням управи доріг. Вона поставлена на місці велетенського бука, який я зірвав своїм трактором… – розповідає Іван Крисина про капличку Перепоясання Пречистої Діви Марії поясом».
Церква обабіч Карпат
Натомість радошичанин Іван Оленич у спогадах «Доля Лемківщини» писав, що «у досить великій каплиці могло розміститися стільки людей, що в малій церкві». А 1999 р. виникла думка відродити також давній русинський кермеш, щоб люди могли помолитися, а потім відвідати знайомих, зійтися біля вогнища, чи при музиці. Ідея була вдала. Уже за о. Піпки управа ґміни виявила бажання співпрацювати в організовуванні кермешу, тепер є його співорганізатором. Сьогодні завдяки тому, що на цей самий день припадає римокатолицьке свято Божого Тіла, є вільний від праці день, тому психологічний комфорт для вірян ще більший. А побути у своїй громаді, трохи більшій, ніж щоденна в якомусь селі над Ославою, – це чи не найбільший комфорт. Саме тому присутність біля радошицького джерела дає енергетичне оновлення взаємної приналежності українців у ґміні Команча, яка не хоче втратити свого «я», а нині якраз 15-та річниця першого після депортації богослужіння біля відбудованої каплички.
Очевидною стає можливість Церкви установлювати міждержавні контакти й не втрачати нічого з традиційної єдності руського культурного простору на північному та південному схилах Карпат, адже ґміна Команча не може обійтися без місцевої традиції, якщо хоче залучати фінансові ґранти Європейського Союзу, бо вони зобов’язують мати відношення до місцевої традиції. Я не знаю хто видумав туристичний шлях ім. Івана-Павла ІІ чи історико-природничу стежку по Команчі, проте видно, що не було кому повести Папу Римського дорогами правдивої Команчі, а не тієї, яка викладена на інформаційних таблицях обох шляхів. Я впевнений, що той великий поляк низько вклонився б тутешній історії та її спадкоємцям. Отож Церква, яка вже співпрацює з ґміною при нагоді «Радошицького джерельця», має всі підстави виступити ініціатором ширших культурних задумів, які високо поставлять у культурному рейтингу і ґміну, і парафію.
Війт непотрібно обмеженої традиції
Які перешкоди може зустрічати місцева традиція, показала моя розмова з війтом Команчі Станіславом Бєлявкою. Моя мати не раз переконувала мене, що він – культурна людина, має дуже прихильне ставлення до місцевих українців. Я спробував переконатися.
– Я слухав Ваше вітальне слово на відкритті. Ви вживали слово «традиція», але не визначали, яка традиція.
– Я справді висловився дуже загально, тому що так розумію пошанування кожної традиції. Однак я міг згадати якраз про греко-католицьке богослужіння біля джерела, – відповів війт.
– А якби Ви мали вжити визначення для слова «традиція», то яке слово Ви вибрали б?
– На мою думку, «лемківська традиція».
– І це все?
– З того, що я знаю, ідеться про етнографічну групу. Я знаю, що Вам ідеться про визначення «українська традиція».
– Якого Ви або уникаєте, або вважаєте, що в Команчі її немає.
– Ні, я шаную всі групи, ґміна підтримує кожну активність. Я не мав на думці ніякого підтексту.
– На мою думку, присутнім тут людям, де всі є українцями, приналежними до лемківської етнографічної групи, залежало якраз на цьому слові. Виступаючи перед українцями, Ви, як війт, мали б ужити якраз це слово, бо воно їм належиться.
– Можна це трактувати і так, як Ви. Ідеться про спадкоємність, пошану до традиції, а не звертання уваги на таку чи іншу мову, причому я маю на думці лемківську, бо ж не українську.
– Пане війте, ви справді почуваєтеся спадкоємцем місцевої традиції, якщо тут нема польської традиції?
– Я не є спадкоємцем, я приїхав з центральної Польщі. Як війт, я цікавлюся всім тутешнім та іншим. Тутешню етнічну групу варто шанувати, знати й показувати.
– Однак ґміна Команча не має якоїсь ідеї, як підтримувати й показувати її…
– А чому? На «Неділі в Команчі» пані Дарія Боївка вже багато років показує кривульку, вчить. То чого Вам бракує?..
– Історія Команчі та ґміни багатша від кривульки.
– Я чекаю на Ваші ідеї, якщо вони будуть цікаві, то будемо співпрацювати.
Я зрозумів, що війт далеко не всі знає та розуміє, хоч він і війт. С. Бєлявка погоджується з тим, що у ґміні Команча нема польської традиції, проте йому важко бути настільки демократичним, щоб без будь-яких заперечень чи особливих пояснень погодитися з українським характером Команчі. Якось легше було б, якби те село стало лемківським… Так, пане війте? Даремно. Слід не закривати, а відкривати очі на українське багатство Команчі!
Афіша на будинку біля сцени підсумовує цю розмову по-своєму: календар культурних і патріотичних заходів у Команчанській ґміні. Читаю і не вірю очам, що це має публічну форму, що цього ніхто не соромиться і не ставить питань громадянина, а що там уже українця чи поляка. Календар показує, що на території ґміни Команча патріотами є поляки, а українці ні, бо не мають ні одного свого регіонального свята. А ним могло б бути хоча б проголошення Команецько-вислоцької республіки 1918 р. Це ж тобі не «проклята» УПА, а повністю демократичний чин, навіяний зверненням президента США Вудро Вільсона про право націй на незалежне вирішення власної політичної долі.
Радошиці та Україна
А щодо самих Радошиць, якби хтось не знав (може й сам війт) нагадаю: у боях за Карпатську Україну 1939 р. загинув Іван Сторожка та 2 двоє інших радошичан. Того же року польські вояки з Корпусу охорони пограниччя завдали смертельних побоїв ґазді Онуфрію Майковичеві. У 1944–1945 рр. визволяло і співтворило незалежну польську державу в лавах Червоної армії 13 чоловіків. Проти комуністичного поневолення українців на Лемківщині й поляків у Польщі в лавах УПА полягло 10 радошичан, а 2 – Теклю Лапігуску та Василя Куцинду – вбило комуністичне Військо Польське. Мало чи багато України, як на скромне село Радошиці?..
Нині в Радошицях коло 30-ти родин. Приїхали на Лемківщину з Польщі. З понімецьких теренів під кінець 50-х років вернулося з депортації 8 українських сімей. Це були родини Михайла Крисини (батька Івана), Данила Тхорика, його сина Василя, Івана Яроша, Федора Яроша, Андрія Петришака, Гриця Юраска та Миколи Лукачева. Дехто спольщився й ходить на римо-католицькі богослужіння (але, міг би відповісти, до своєї церкви…).
Проте є й інше. От два хлопці й дівчинка з гурту «Лемком» з Радошиць, Патрик і Бартек Яроші та Патриція Бай. Вони щойно зійшли з кермешової сцени. Патрик – найстарший, він представляє себе менеджером і каже, що грають і співають, бо така в них сімейна традиція. Батько теж грає в ансамблі. Назвали себе «Лемком» не тому, що вважають себе лемками, а тому, що хоч такі молоді, то вже навчилися відчувати неґативний тиск на слово «українець». І тут, на мій погляд, війт повинен щось подумати…
Бо якраз цей тиск доводить до того, що в Команчі за останні 2–3 роки спостерігаю процес, як з антиісторичного сну: в офіційній сфері права на присутність набувають слова «лемківський, «лемки», замість дотеперішні «український», «українець», які відійшли на домашній ужиток. Лемківською є монографія з нагоди 500-річчя локації села, видана ґміною 2012 р. Все українське пов’язане в ній з бандерівцями, УПА, насильством. Цю погану книжку команчани понесли у свої хати, її будуть читати їхні діти. Книжки польською мовою, яка давала б їм відчуття національної гордості, нема. Цього року я побачив майбутню картинну ґалерею «Лемківську кузню», яка якраз навпроти давнього будинку «Просвіти», що на початку ХХ ст. уможливила перехід від руськості до українства. Інакше кажучи, завдяки їй прадіди нинішніх команчан витримали тиск польської влади і не піддалися на її лемківський концепт. Це було колись, 100 років тому, а тиск на Команчу є безперервний… Тут є центр, і саме тут у публічному просторі розігруються термінологічні ігри. Люди читають, слухають, запам’ятовують… Можливо, невдовзі в Команчі хтось запропонує референдум за навчання дітей рідної мови не з українських книжок, бо вони бандерівські, а з лемківсько-польського букваря Методія Трохановського в оновленому «кращому» варіанті від Руської бурси в Горлицях?.. Культурна географія стає догори дригом: колись культурний вплив ішов від Сянока на схід, а нині хтозна, може піде з Криниці на Сянік?
Як треба поводитися не тільки на сцені
І все ж, на святі «Радошицьке джерельце – зустріч біля кордону» поки що всі були українцями або людьми з мішаних родин, або людьми з настільки гарно вимішаним походженням, що воно не заважало прийти на площу недалеко тамтешньої церкви. Приїхали з Репеді, Туринського, Куляшного, Сянока. Бачу старих вояків Івана Добрянського і Василя Шицу. Тут вони почуваються краще, ніж на серпневому святі в Команчі, де все перемішане так, що не впізнати традиційної культури цього села й реґіону. Як же сильно сьогоднішні контакти понад кордонами якраз своїм примітивізмом у підході до місцевої традиції нагадують культурний обмін з часів комунізму. Достатньо виконати «переконливий» напис «традиційна культура» і все гаразд.
От сцена. На ній прапори Польської і Словацької республік та ЄС. Невже існує якийсь закон, що забороняє поставити синьо-жовтий прапор українців? Адже якраз українська культурна територія і традиція виконує тут роль єднального чинника. Таким чином видно, як держава та її тиск впливають на самоврядування. Варшава далеко, проте й близько… І тому, можливо, через років 20 ніщо, крім краєвиду, не відрізнятиме ґміни Команчі від ґміни П’ясечно біля Варшави. Поки що ділянка під капличкою є власністю спадкоємця Кирила і Методія – греко-католицької парафії в Команчі. Її у власність Церкви передало лісництво Команча в рамках відшкодування за втрату іншого майна радошицької парафії (зокрема, 48 га лісу).
На сцені першими побували війт Бєлявка, як господар ґміни, та отці Іван Піпка й Андрій Журав. Вони відкривали й благословили врочистість, показуючи добре взаєморозуміння і пошану. На сцені ніхто не говорив українською мовою, начебто вона не надавалася до публічних виступів. А можна й треба було нею говорити: чи вона українська, чи лемківська, але ж вона місцева. Нею лише співали, наприклад, «Дикі поля». Ці краків’яни, не оглядаючись на Креси й обов’язкову польську мартирологію, співали про козаків та «Рідна мати моя». Почали піснею «Наливаймо, браття!», тобто поляки з Кракова зуміли зрозуміти місцеву культуру і вийти їй назустріч. А це означає, що можна приїхати з Польщі на Лемківщину з пошаною до місцевого звичаю та історії. ■
Фото автора статті
