Розмовляв Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2008-11-20
Інтерв’ю з Василем Полумацканичем, головою Городоцької районної ради (Львівська область, Україна)
{mosimage}
Розкажіть, будь ласка, про Ваші зв’язки зі селом Команчею. Тут, у Городку під Львовом, це не кожному може здаватися таким очевидним, як Вам.
– Я народився 1957 р., на жаль, не в Команчі, а в Перемишлянському районі Львівської області, у селі Великі Глібовичі. Мій батько, Андрій Полумацканич, був лемком, походив із Команчі Сяніцького повіту на Лемківщині, з “Лєшкових”, як називали їх удома, бо в селі було багато Полумацканичів. Баба моя з Ославиці, а дідо з Команчі.
Однак Ви зв’язані з цим селом. Усе, що знаєте про нього – від батька? Як він розповідав про Команчу, чим вона для нього була?
– Для нього це була рідна земля, залишилися йому туга і смуток за своїми горами. Більше це був смуток за запахом тої Команеччини, яка цвіла травами, медовими квітами, що там залишилися. І дуже часто їздив до своєї мами, а моєї бабці, яка жила в другому селі. Ми не розуміли, чому вони закривалися і про щось говорили. Я думаю, напевне плакали, згадували, а найбільше – тужили за тими своїми землями, де народилися.
Куди саме був депортований Ваш батько, у яку частину тодішньої радянської України?
– Батько мій зразу замешкав у цьому селі, де я народився. Він приїхав із матір’ю, сестрою, стрийною, своєю братовою і з трійкою дітей. Раніше, під час війни його забрали на примусові роботи в Німеччину. Його колеґи по війні зробили так, що один поїхав у Бразилію, інший в Америку, а він все-таки вернувся до свого краю, бо мав зобов’язання перед своєю родиною, був дуже відповідальний, любив свою матір. Його батько рано помер, коли дитині було років три.
Чи інші команчанські сім’ї також були поселені у Великих Глібовичах?
– Так, у цьому селі були Сушки, Платки, Хомки, Майковичі. Дві старші сестри і я не розуміли того, що вони казали, коли у нас зустрічалися: “То ідуть наші лемки…”. І навіть поселялися, щоб було так, як у Команчі. У нашому селі тече річечка, поросла вербами, подібна до команчанської Ославиці – то хотіли бути якнайближче до неї, щоб чути дзюркотіння води.
Де ще, крім Глібович, проживали депортовані команчани?
– Дуже багато було їх в Бісковичах на Самбірщині, звідки часто приїжджали до батька, і на Городоччині, у Тулиголовах, Бучалах. Крім західних областей, команчани були поселені і в Херсонській, Луганській, Донецькій областях. Звідти вони також приїжджали до батька в Глібовичі.
Чому інші команчани часто приїжджали до Вашого батька?
– У 1953 р. мій батько пішов працювати в сільську раду, став її секретарем, а 1954 р. – головою колгоспу. Це була тоді потужна посада, яка дозволяла помагати своїм людям.
Чи підтримують між собою зв’язки команчани, які живуть у різних місцях України?
– Цього, на жаль, немає. Це мінус і для мене. Але я завжди хотів і хочу сьогодні зібрати команчан ось таким способом: зібрати всю інформацію, описати мою Команчу та видати у формі книжки. О, якби дав мені Бог такі можливості, щоб я написав про село моїх предків… Ми маємо дуже гарний приклад села Боська, Ославиці, Дошна, Завадки-Риманівської – вони мають свої видання.
Чи Ваш батько був коли-небудь у Команчі після депортації?
– Не був, і це була його біда. У 1968 р. поїхав у Кошиці на Словаччину, бо там жили його родичі. Батько приїхав під кордон із Польщею і дивився з-над села Полати на словацькій стороні, а потім казав, що бачив Команчу… Однак він завжди боявся їхати в рідне село, бо казав, що його вб’ють поляки. Чому? Він про це не розказував, але знаю, що коли прийшов із Німеччини, його забрали поляки, мабуть, якась боївка, і дуже побили. Я дізнався про це від старших людей, коли перший раз приїхав у Команчу. Врятувала його жінка на ім’я Віта, була, мабуть, полькою. Вона сказала: не бийте його, він не заслужив.
А чому його били?
– Били, бо вважали, що він був у лісі, в УПА… А він був у Німеччині. На другий день батькова сім’я виїхала на станцію Загір’я.
Коли і чому Ви поїхали в Команчу? Чого Ви сподівалися після батькових розповідей?
– Уперше я поїхав 1992 р. Наперед нічого не сподівався – просто мене туди тягнуло. Я мусив побачити це село – Команчу. Хотів побачити, чи дійсно воно таке красиве, як розказував батько. Я відразу приїхав до церкви, бо була при дорозі, – уже нова церква. Ми зайшли, помолилися і запитали в когось, де живе пан Хомка, бо наші в Україні мене саме до нього скерували. І коли я зайшов до хати, сказав: “Слава Ісусу Христу, я Василь Полумацканич, син Андрія”, то мене відразу запитали: “Від якого Полумацканича?” А довідавшись, що від Лєшкових, то дуже гарно прийняли, як свого, і розповідали, розповідали… Мене завели на поле і на те місце, де стояла батькова хата…
Чи відчуваєте приналежність до батьківського села?
– Так, відчуваю свою приналежність до Команчі, приїхав до неї – заспокоївся. Познайомили мене тут із Юлією, казали на неї Цитракова. Її разом із родиною, з батьками вивезли в Україну, але вона не змогла тут бути і жити. То батьки дали їй корову, й вона пішки пішла зі Львівщини додому. Розказувала, що тоді була осінь, зимно, а харчувалася молоком корови, яку вела, і спала коло тієї корови, то було тепло. Перейшла та жінка в Команчу, але була без документів, отже забрали її на поліцію, хотіли посадити до тюрми. І знову-таки, хоч війт зробив їй документи, то в 1947 р. її вивезли, депортували аж на Західні землі – акція “Вісла”, значить. Вона там довго і тяжко працювала на копальнях, але все-таки повернулася в Команчу. Повернулася на свою землю, та вже не у свою хату, бо її хату забрали в скансен у Сяноці. Вона нову побудувала, жила тут мирно і спокійно і в Команчі ввійшла у свій спочинок. Це був високий героїзм! Юлія Цитрячка назавжди залишиться в моїй пам’яті…
Як сталося, що пропала хата Полумацканичів-“Лєшкових”?
– Поселено там інших людей, які приїхали в Команчу по акції “Вісла” – чи насильно, чи добровільно. Вони хату розібрали і поставили нову. Я пішов по селі і знайшов подібну хижу, бо батько розказував, що хто вище будував свою хижу, хто більше склав балів, той був кращий, заможніший, а хто меншу, той, скажемо так, не доробився. Як я побачив її, то зрозумів, що напевно біля цієї хижі бігав мій батько, бігав мій стрийко, ходив мій дідо. І мені стало добре на душі.
Казав батько, що недалеко була корчма, і господарі все ходили до Шльомка порозмовляти, “побесідувати”, а особливо після І Світової війни, коли верталися лемки, які перейшли і Австрію, і Німеччину, і навіть ті, які були, можливо, десь у Єгипті. Ще пам’ятаю батькову розповідь про Сянік – гарне, величне і добре місто, для нього це була, напевно, столиця Лемківщини.
Як Ви бачите нинішню Команчу?
– Я повинен для неї щось зробити, чого ще досі не зробив. Хочу, щоб у майбутньому було багато обмінів дітьми і молоддю, які б їздили з нашого краю туди, а з Команчі до нас. Хочу, щоб появилися люди, які були б зацікавлені співпрацею, щоб управа ґміни повернулася лицем до свого села, щоб ми приїжджали і виступали зі своїми колективами в Команчі, а Команча приїжджала до нас. Мені дивно і я не розумію, чому команчани такі пасивні. Чомусь не хочуть – може бояться, я не знаю чого, або може не мають можливості, щоб наладити контакти з команчанами, які сьогодні не живуть у цьому селі, але ж з їхніми нащадками, з їхнім коренем. Напевно тому, що 90 відсотків села було виселено. Коли батько розказував, він говорив дуже добре про Команчу – як про село величне, гарне, де можна набратися здоров’я, відпочивати і жити. Коли я спілкуюся з людьми, які приїхали по війні жити в Команчу, то бачу, що в них нема абсолютно ніякої аґресії до нас, у них немає боязні, що в них хтось буде щось забирати.
Нинішні, нові мешканці Команчі мало знають про своє село.
– Я хотів би, щоб усі знали, що є таке село на Лемківщині, але про нього мало пишуть. Є книжки, які описують Команчу, але чомусь мало описують її минуле, культуру, звичаї, пісні, одяг… А яка ж культура Команчі прекрасна! Чомусь не дбає про неї теперішня управа ґміни… Команчанська ґміна не випустила книжки, де описували б тих ґаздів, які тут жили, вклали свій труд, свій розум у розвиток Лемківщини, популяризацію українства в Польщі. Команча є, але вона є неправдива.
Я хотів би, щоб вона була правдивою.
Однак це справа і команчан, що живуть поза Команчею. Мені було прикро, коли на конґрес Світової федерації лемків приїхав з Америки Василь Гаргай, родом із Команчі, активний громадський діяч в Америці, однак чомусь не відгукнувся на мою просьбу, щоб зробити щось для Команчі, про Команчу. Я хочу, щоб американські команчани, сьогоднішні польські команчани та команчани в Україні зрозуміли одне: що ми є команчанами і ми є лемками, про наше село повинні знати всі – уся Польща і Україна, бо Команча того варта!
Дуже дякую за розмову.
“Наше слово” №47, 23 листопада 2008 року {moscomment}
