Христина Заник ■ ПОГЛЯДИ ■ №22, 2018-06-03

У моєму дитинстві був такий мультфільм, де головна героїня – маркіза, поїхала відпочивати на курорт. «Минуло 15 днів, відколи я не була вдома, як у нас справи?» – запитувала у формі пісні молода красива маркіза. Придворний та інші слуги часу не гаяли і веселились. У відповідь їй вони, пританцьовуючи, жваво відспівували: «Все чудово, прекрасна маркізо, за винятком дрібниці: ваша кобила віддала богу душу. Поза тим, прекрасна маркізо, все добре, все добре». Коли стурбована вельможа почала випитувати деталі, виявилось, що кобила згоріла з конюшнею, бо її чоловік дізнався, що розорив їхній маєток. Він не міг з цим змиритися і застрелився, свічки попадали і згорів увесь замок. Потім зайнялись інші будівлі й також згоріли дотла. «А поза тим, прекрасна маркізо, все до бре, все добре».

Буває, що життя інколи починає бути схожим на такий комедійно-трагічний мультиплікаційний фільм. Попередніми вихідними я поїхала на фестиваль дитячої творчості до Ельблонґа. Кількість юних учасників та рівень їх підготовки просто вразив. Діти і справді підготувалися на славу. Від кількарічних малюків і до майже дорослих юнаків та дівчат – всі вони мали добре продумані виступи. Видно, що педагоги і музичні керівники, а також, очевидно, батьки, працювали, не покладаючи рук: співи, танці, комедійні сценки. Все було обдумане і тематично, і візуально: національні костюми, зачіски, музичний супровід. Це було справжнє свято для української душі. Особливо зворушили мене пісні дитячого колективу «Сузір’ячко» з Ольштина. Їхній виступ складався з кількох частин, серед яких зачепили за живе композиції під символічною назвою «Акція „Вісла”». Юні артисти співали про рідне село, про те, що пам’ятають про примусове виселення їхніх родин. Це так важливо – знати, що ці сімейні історії не померли, що вони заставляють глядача задуматися, чим була депортація для сотень тисяч українців понад 70 років тому.

Неприємно вразила тільки одна дрібниця. Перед виступами та в перервах я почула, що деякі діти… добре, буду відвертою: мабуть, усі діти, розмови яких я мимовільно чула в гуртожитку, в залі, в їдальні, на вулиці, між собою спілкувались польською. Коли вчителі запитували їх про щось українською, дехто з дітей часом відповідав також нею, але більшість, здається, навіть цього не робила. І ця деталь, ця маленька дрібниця змусила мене задуматися: а що буде далі? Ділячись цим невтішним спостереженням зі знайомим, я почула у відповідь трохи цинічне: «Це природна асиміляція, нічого не зробиш. Їхні діти вже будуть повністю поляками». Я почала виправдовувати цю ситуацію та дітей, мовляв, якщо вони вивчають у школах і в пунктах навчання рідну мову, якщо знають про своє коріння, цього не може трапитись. Підростуть і перейдуть на українську, адже зараз вони ще надто малі, щоб надавати мові велике значення. Можливо. Думаю, всім, хто читає ці рядки, теж хотілося б так думати. Але чи справді так станеться?

На підтвердження своєї тези я пояснювала знайомому, що тут не все так просто. І природній асиміляції сильно допомагають спрямовані навмисно дії влади та державна політика. Більшість часу після 1947-го р. українці відчували тиск з боку польського суспільства. Найважче було, мабуть, жертвам Акції «Вісла», адже це вони почули про себе, що мають «чорне піднебіння», і що українці – це злочинці. Бажаючи вберегти своїх дітей від цькувань, батьки хотіли їм кращої долі і деякі намагались у присутності сусідів чи в інших ситуаціях розмовляти польською, приховувати свою національність. Становище української меншини з часом покращувалось, а за останнє десятиліття – суттєво змінилося. За останні дві революції в Україні поляки почали позитивно ставитись до українців, – про це говорять соціологічні дослідження, це могли на собі відчути і ті, хто жив у Польщі під час цих подій. Проте політика польської влади протягом кількох останніх років знову заставляє задуматися. «Це українці – ті, хто вчиняли багато років злочини на ґрунті свого нездорового націоналізму», – твердять публічні особи. «Це вони приїхали забирати в нас роботу», – підтакують низи. І хоч українці з Польщі ніколи нікуди не приїжджали (якщо не брати до уваги їх примусового вивезення з рідних земель і з Польщі до Радянського Союзу та на понімецькі землі), ніхто не буде пояснювати цього щоразу при згадці про своє походження. А ті, хто приїхав з України і своєю працею та навчанням поповнює пусті робочі місця і платить в державну казну, аж ніяк не може «забрати в когось щось» хоча б з раціональних причин функціонування процесу працевлаштування. Пишу це як людина, яка не один місяць чекала на дозвіл на роботу, і мало не рік очікувала на свої документи для перебування на території Польщі лише останнього разу. Але коли депутат Жимковський у польському парламенті з трибуни дозволяє собі нахабно перекручувати факти й каже, що це українці в Перемишлі напали на поляків (під час Пикулицької ходи 2016 р.), коли у великих кінозалах показують фільм «Волинь», а в соціальних мережах раз за разом звучить мова ненависті до українців, чи в таких умовах завжди легко в публічних місцях розмовляти українською тим, хто краще володіє польською? Чи в таких умовах багато молодих українців з Польщі захоче перейти на рідну мову в майбутньому? Складно відповісти на це запитання. А ще складніше сказати: що ж робити в цій ситуації?

Чи через двадцять, або й десять років ще буде кому читати нашу газету? Чи ми всі близькі до стану, коли, як у тій пісеньці для дітей, виявилось, що згоріла кобила, а скоро дізнаємось про всі обставини інциденту? Треба про це говорити, а не думати, що «все добре, прекрасна маркізо».

Поділитися: