Мирослава Василишин ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2011-11-04
{mosimage}
Для збереження культури переселенців у селищі Брошнів-Осада на Прикарпатті (Україна) лемки впорядкували музей, де ревно плекають усе те, що віками зберігалося на їхній історичній батьківщині. “В кожній травинці, дереві, у подиху, усмішці бачимо свою батьківщину. Вона залишилася по той бік кордону. Лагідна, далека, ночами недоспаними вимріяна. Але маємо й тут уже рідну землю. Маємо серця, поділені наполовину, маємо дві душі – одна в Бескидах, друга в Україні. Тут наші родини і діти, там наші могили, пам’ять, історія та минуле”, – так поетично і дещо по-філософськи зустрічають мене лемки з Брошнева-Осади, маленького селища на Івано-Франківщині.
Їх тут чимало. Вони об’єднані в реґіональне міжрайонне лемківське товариство “Бескидське земляцтво”. Але учасниками його є не лише лемки. Є переселенці з Бойківщини, Підляшшя, Любачівщини… Та навіщо говорити про етнос, коли об’єднує туга і спільна біда. Якщо не їхня, то родини. Біда, що вміщається у страшному слові – “депортація”. За мить із місцевого музею виходить назустріч голова товариства, знаний у краї та серед українців Польщі громадський діяч Юрій Марканич. Просить на другий поверх Народного дому, що ззовні виглядає не дуже привабливо, зате він затишний і добре відремонтований всередині. У світлиці – вишиті червоним рушники, скатертини, картини, український прапор, тризуб, старовинний посуд, одяг, велика карта з колишніми селами, ікони.
Сумними очима споглядає зі стіни музею Богородиця.
– Це ще моїй бабці подарували під час шлюбу в Балигороді. Нині там є 184-річна церква, єдина, що залишилася в Бескидах. Ми реставрували святиню. Ще три -чотири роки тому там була просто руїна, – мовить пан Юрій, вдивляючись в обличчя Діви Марії. – Бачите, Богородиця руки над землею розкинула! Омофором покрила всіх знедолених! Значить, будемо жити! Не пропадуть лемки, вернемо до землі вітцівської!
Сам Ю. Марканич, який багато зробив для відродження лемківської культури, відновлення лемківських святинь у Польщі, налагодження добросусідських відносин між Рожнятівщиною та окремими польськими ґмінами й міськими радами, з гіркотою розповідає про історію свого роду.
– Мої батьки родом з Прислопа. Родина була заможна, хоч усе важкою працею здобували. Мій дід по матері – Григорій Васильків – був добрим господарем. На млин, олійницю та добротну велику господу він в Арґентині заробляв. Батько походив зі села Довжиці. Його батько, а мій дід, воював на фронті І Світової війни. Там втратив здоров’я, став інвалідом. Зате мав добру пенсію. Але що ті гроші, коли життя немиле?
Через відомі історичні ускладнення родину Марканичів з Прислопа 1946 р. вивезли в Україну. Пан Юрій каже, що його батьки ніколи не вживали слова “депортація”. За це можна було попасти в Сибір. Хоча з сучасного погляду родині дещо пощастило. Та щастя було недалеким, бо втратили все, що нажите роками. Зате потрапили в Україну: до Маріамполя Галицького району на Прикарпатті, щоб згодом перебратися до Брошнева -Осади Рожнятівського району.
– Жили ми, переселенці, бідно, але дружньо, адже нас, лемків, було чимало, – згадує пан Юрій. – Усі завзяті, до роботи беручкі. За це нас навіть місцеві недолюблювали. А ще жили ми в хатах їхніх сусідів, яких вивезли. Або й розстріляли. Тому були ми тут чужими серед своїх.
…Минали роки. Загоювалися рани. Очі матерів наповнялися радістю. Від милого голосу дітей, щебету онуків-немовлят. Але згадкою, тужливою піснею снилися й гори. Коли ж повернемось до вас, Бескиди? І таки повернулися. Вперше Юріїв батько ступив на землю колишнього рідного Прислопа 1971-го. Потім повернувся в середині 1990-их. Тоді вже остаточно зруйнувалася злочинна комуністична система. Чогось, вочевидь, недогледіли радянські посіпаки, або, ймовірно, і дещо людяними були ті комуністи, які дозволили Ю. Марканичу здобути освіту й навіть працювати в міліції.
– Не все там було погано, – твердить Ю. Марканич, – були й чесні правоохоронці. Їхні настанови я виконую і в громадському житті. Адже коли щось організовуєш, часом потрібна сувора дисципліна, чітке виконання поставлених завдань.
Нині кожен четвертий житель Брошнева-Осади – депортований або з родини депортованих. Але, на переконання Ю. Марканича, лемки асимілюються, нема вже культури рідної бесіди.
– Робимо все можливе, щоб зберегти свою ідентичність, – продовжує думку пан Юрій. – Навіть постання цього музею щось дало для збереження культури. Проводимо науково-практичні конференції про побут, культуру, духовність переселенців, робимо фестивалі, відзначаємо традиційні свята з різними обрядами, організували фольклорно-етнографічний ансамбль “Лемківщина”, проводимо уроки для молоді в музеї. Останнє дає юнакам та юнкам зрозуміти: хто вони, з яких родин. Діти починають під час таких уроків пригадувати окремі слова нашою говіркою, які чули від бабусь та дідусів, гордяться своїм етносом.
Крім того, другий рік поспіль діти віком до 15 років відпочивають на землі своїх предків – у Бескидах. Відповідно польські діти з Ліського повіту оздоровлюються в Ґорґанах, зокрема, в колишній садибі митрополита УГКЦ Андрея Шептицького в селі Підлютому Рожнятівського району. До них долучилися ще й діти з п’яти областей України. Кілька тижнів тому Ю. Марканич та голова Товариства розвитку Ветлини й околиць з Польщі Алекс Вуйцик підписали угоду про міжреґіональну співпрацю обох реґіонів. Наступного року в Горлицях відбудеться Всесвітній конґрес лемківських об’єднань з участю представників семи країн світу. Приїдуть лемки з України, Польщі, Канади, Хорватії, Чехії, Словаччини, США. Буде що сказати й брошнівським лемкам: бо час їх зачіпає, але не руйнує.
“Наше слово” №45, 6 листопада 2011 року {moscomment}
