(гс/пл) ■ РОЗМОВА ■ №10, 2016-03-06
На початку 2016 р. минуло 25 років від видання у Польщі першого числа греко-католицького місячника «Благовіст». У 90-ті роки подібних діаспорних видань у Західній Європі було більше. Сьогодні «Благовіст» є одним з небагатьох таких видань. Про місячник для «Нашого слова» розповідає головний редактор Богдан Тхір.
Революцією окреслюють появу «Благовіста» 1991 року. Дійсно так було?
Богдан Тхір: Це, може, і не революція, але все ж суттєвий крок для нашої Греко-католицької церкви. Вона діяла, але не існувала на «газетному папері». Коли після 1989 року в Польщі настали зміни, вони теж торкнулися нас. Римо-католицька церква почала тоді видавати не лише газети в деканатах, тоді навіть з’явилися окремі парафіяльні видання. Ми теж подумали про своє друковане слово. Якийсь «палець Божий» допоміг тому, що в Ґурові-Ілавецькому при майбутньому владиці о. Юліану Гбурові появився гурт людей: о. Богдан Панчак, який тепер в Люблині, я з жінкою Любою, які були випускниками україністики, Дарій Гаврилець та інші особи. Нашими силами створено перший номер «Благовіста», який з’явився в січні і розійшовся тиражем понад 2 тис. примірників.
Ви просто сіли і сказали: «Будемо робити газету»?
Так і було. Навіть деякі священики не могли собі уявити, що Церква буде видавати свою газету. Люди ще пам’ятали часи, коли кожне друковане слово мусила прочитати цензура. А ми тоді вирішили без жодної допомоги видавати часопис. Так є до сьогодні. Не маємо дотацій, просто видаємо його за гроші, які отримуємо з продажу.
Підготовляючи місячник, ми теж утримували контакти з західними виданнями. Наші люди співпрацювали, наприклад, з «Християнським голосом» у Мюнхені.
Чи «Благовіст» розповсюджувався по всіх парафіях?
Спочатку газету ми туди розсилали поштою, а розповсюджувалася серед вірян після Служби Божої. І це була добра волонтерська праця, яка триває до сьогодні. Вважаю, що тільки тому, що творення і розповсюджування видання відбувається на волонтерських принципах – воно й досі існує. Сам тираж сьогодні падає, але це натуральне явище. Тепер видаємо 1200 примірників. Деякі подібні видання, які з’явилися на початку 90-х, сьогодні вже не існують.
Як виглядає питання залучення до такої праці нових молодих авторів?
Ми, крім місячника, видаємо щорічник «Календар Благовіста». Група людей, яка починала працю 25 років тому, до сьогодні причетна до цього діла. Очевидно, участь окремих осіб упродовж цих 25-ти років помінялася. Кожен має своє життя, але є нові особи, які пишуть. Наприклад, моя дочка або часом хтось з терену надішле статтю.
Говорячи про зацікавлення серед молоді, треба зазначити, що на деякі тенденції вплив мають нові технології. Ми видаємо 1200 примірників, і вони майже всі розходяться. Це багато, якщо глянути на факт, що молоді люди сьогодні шукають інформації переважно в Інтернеті.
У мережі, однак, «Благовіст» не існує. Чому?
Важко нам бути інформаційним сайтом, бо треба було б творити окрему редакцію. Нема кому це робити, бо газета сьогодні практично спирається на двох особах, які мають теж свою професійну працю. Водночас удалося нам оцифрувати кілька останніх років «Благовіста», які є передані у Перемишль. Їх можна буде дивитися невдовзі на сайті Перемисько-Варшавської архиєпархії УГКЦ. Отже, якщо ми мали б створити інтернет-видання, то не буде кому робити паперового. Мені б хотілося, щоб було одне і друге, але тим уже мусило б займатися більше людей.
Рік тому з’явилося видання «Вартимей». Його адресатом є саме молодь.
За 25 років нашої праці з’являлося більше таких церковних видань. Виходили друком «Перемишльські дзвони», постав сайт «Grekokatolicy.pl» та «Зерно гірчиці». Проте багато з них якось завмирали з часом. «Вартимея» вийшли досі два номери і чергових не видно. Думаю, що робити таку газету не легко. Мусить бути постійний ентузіазм і то він є рушійною силою, яка переконує людей до праці. Проблема не в тому, щоб видати перший номер, а в тому, щоб видати наступні.
З видавничою діяльністю перегукується Ваша фотографічна пасія.
У мене багато фотографій церков. Частину друкуємо в газеті, часом люди запрошують мене показати їх у парафіях чи музеях. Маю опрацьованих кілька доповідей на тему греко-католицьких храмів на Вармії та Мазурах, а також щодо святинь з польсько-українсько-словацького пограниччя. Там, де наша Церква мала колись свої структури, часом ще сьогодні стоять святині. Та архітектура дуже приваблива для фотографування, бо церква у різні пори року чи дня зовсім по-іншому виглядає. Я люблю їх фотографувати, бо людина довідується багато про архітектурні стилі, історію об’єкта, розписів тощо. Крім того, пізнаю теж культуру та історію даного реґіону, оскільки фотографую й інші cпоруди. Дійсно, саме фотографування церков стало трохи таким моїм хобі. Незвичайні для мене церкви в Україні з ХІХ ст., тобто з часів, коли входив національний стиль. Особливо запам’яталася мені одна з церков, де в іконостасі були постаті гуцулів. Може, деяким священикам такий народний стиль не подобається, але для мене він просто капітальний.
Чи Ви знаєте про такі храми, які увічнили колись на фотографії, а сьогодні вже їх немає?
Здається, єдина така у Команчі, але її відбудували. Я сам цікавився спадщиною галицького скульптора ХVIII cт. Іоанна Георга Пінзеля, який творив у модерному стилі. Шукаючи його спадщину, я потрапив у село Годовицю на Львівщині. Там у місцевому костелі повинні були знаходитися його скульптури. Як зайшов я в костел, мене вбило у землю, коли побачив розміри знищень. Лишилася частина вівтаря, розписи і це, певно, ще можна було б урятувати. Мені дуже сумно, коли бачу, що такі скарби попадають в руїну. В Україні ставиться багато нових церков, а чомусь такої святині з ХVІІІ ст. не можуть зберегти. Зрештою, у Польщі не було краще. Лише в останні роки завдяки ґрантам з Європейського Союзу самоуправління зрозуміли, що така архітектура є не лише привабливою для туристів, але свідчить також про культуру і свідомість місцевої влади. Тому їх відновлюють. Інколи у святинях роблять культурно-історичні центри, як, наприклад, у місцевості Нароль. Але найважливіше, що церква зберігається. Я це теж описую в «Благовісті» та «Календарі».
Ви обираєте маршрут подорожі за розміщенням церков чи це просто випадковість?
Тут не можна розраховувати на випадковість. Я маю постійний контакт з викладачем Львівської політехніки проф. Зеноном Боровцем, з яким опрацьовую маршрут. Передовсім нас цікавить Галичина, оскільки понад 70% церковної архітектури УГКЦ побудовано в західній Україні. Під час подорожей виникають дуже приємні ситуації. Наприклад, у Космачі я був свідком, коли гурт людей, одягнений у народне вбрання, йшов селом до церкви. Тоді дійсно відчувається, що це неділя. Бувало, зустрічав на дорозі ціле весілля, яке пішки йшло до церкви. У нас у Польщі такого вже не побачиш, тому такі образи приваблюють. Такі виїзди дають мені енергію.
Ви згадали, що деякі теми описуєте в «Календарі». Він з’явився паралельно з газетою?
Перший «Календар» вийшов 1992 р. Його зміст – це не передруки з «Благовіста», це окреме видання. Тому, коли хтось у нас в «Календарі» друкує публікацію, то може собі це зарахувати до наукового доробку. До «Календаря» пишуть автори з Польщі та України, священики і світські особи.
Що Ви знаєте про читача «Благовіста» чи «Календаря»?
Передусім – це старше покоління. Звичайно, є група молодих людей, які часом пишуть до нас. Думаю, що вони також читають «Благовіст».
Знаю, що принаймні троє поляків читає газету. Роблять це з переконанням, бо хочуть навчитися мови. Тому українці тим більше повинні це робити. Ми не повинні відкидати місячник, мовляв, це газета виключно релігійного змісту. Тож пишемо й про мистецтво, згадуємо відомих людей.
Думаю, у перспективі нас читати будуть ті, хто знає українську мову, а з цим, на жаль, проблема. Я – вчитель української мови, тому знаю це з досвіду. Кільканадцять років тому до школи приходили діти, які мову знали з хати. Сьогодні вони знають основні слова, а з будуванням речень уже мають проблеми. Просто більшість молодих батьків не вчать своїх дітей рідної мови. Думаю, що вони вже не будуть читати українськомовних видань.
Може, будуть читати польською?
Такого у «Благовісті» не буде, хоч нам натякали, щоб зробити одну чи дві шпальти газети польською мовою. Але це і так не вплине ні на збільшення читачів, ні на тираж видання. Інформації чи то в нас, чи в «Нашому слові» притаманні конкретним проблемам, тому в нас дешевих сенсацій нема і не буде. Приваблювати можемо розміщенням цікавих матеріалів. А цікавою темою може бути навіть костел у Годовиці. Маю приклад двох молодих хлопців, яким я розказував про цю святиню, тому вони хочуть поїхати її побачити. Я їм запропонував такий виїзд.
А, може, така інформація, поміщена в газеті, стане збудником для когось, і хтось захоче відновити таку святиню? Це була б дуже позитивна користь такої статті.
Фотографії Григорія Сподарика та Павла Лози
