ПОГЛЯДИ ■ №52, 2018-12-30
«Післякримський» період зробив кожен новий рік українців у Польщі концептуально складнішим і символічно відмінним від попереднього. Як у китайському календарі: є рік Синього Водяного Півня, є – Жовтого Земляного Коня, є – Синьої Дерев’яної Змії. Так і в нас кожен рік уже має свою тотемну істоту, стихію і властивість.
Якщо 2014/2015 роки були роками Знищених Надмогильних Пам’ятників, то 2016 став роком Заатакованої Гопниками Процесії. Черговий, 2017, був роком Мовчазного Українця у Польщі, коли з нашою громадою влада перестала рахуватися всуціль. А нинішній, 2018-ий, безперечно став роком Зголошеного Чиновником Купріяновича.
Він, на мою думку, відрізняється від попередніх тим, що антиукраїнські «гопники» стилю 2016 року осоліднилися, вдягнули костюми, отримали чини та звання і вже з нових позицій ведуть обстріл наших територій.
«Аби костюмчик сидів»
Лідер свого однойменного руху Павел Кукіз у передвиборчий час 2015-го року ходив серед народу польського, проповідуючи свої «антисистемні» постулати, хоч і в піджачку, та в стертому, вуличному, некласичному. Він і досі з’являється у такому вигляді. А от націоналістичні середовища, котрі він привів у парламент, за кілька років від вуличного стилю перейшли до елементів елегантного джентльменства: у них з’явилися краватки, окуляри, дорогі костюми з модними шовковими хустками в кишеньках, кольорові шкарпетки.
Не відстають від них і лідери національних середовищ – на відміну від своїх вуличних активістів «із народу», голови і спікери організацій зачісками й брильянтином візуально більше нагадують організаторів Параду рівності, а не Маршу незалежності (це на фоні того, що ЛГБТ-активісти брутальнішають і заростають бородами).
Отже, польські націоналістичні і антиукраїнські спікери цілком зливаються з «системою» і «мейнстрімом», проти яких так активно продовжують протестувати. Бути «народовцем» у сьогоднішній Польщі – це вже не тільки пити пиво з бляшанки у підворітні, тримаючи флаґшток, що природньо викликає обурення нормальної частини суспільства. Бути «народовцем» – це також бути модним, ходити в добрий ресторан, переплітати молодіжне слово року «дзбан» із «бандами УПА» та ненавистю проти сучасних «УПАїнців».
Або вести переговори з найвищими польськими чиновниками, зокрема президентом.
«Марш, марш»
Потрапивши в пастку естетичного шантажу з боку крайніх польських націоналістів, президент Анджей Дуда з цілою гвардією найвищих польських чиновників очолив цьогорічний Марш незалежності. Він був так само подвійний, як і життя сьогоднішніх польських радикалів: гарний та мирний з президентом на початку і вогненний та ненависний, в переважній більшості далі.
Президент дав зробити із себе лялечку, з якою носяться, щоб прикрити сором. Так само в багатьох архаїчних культурах досі виносять ікону або християнську статую, щоб «благословити» те, проти чого Христос всіляко протестував – та й інквізиція палила в ім’я Христа.
Центр уваги тепер перемістився з вулиці у зали судів і прокуратур. Ще в лютому 2018-го суд засудив правосудним вироком варшавського активіста й поета Яся Капелу за те, що він переробив польський гімн, запрошуючи до Польщі біженців. Пісню з приспівом «Марш, марш, біженці, з землі італійської до Польщі» Капела виконала у 2015 році, вона загалом була переробкою гімну, проте досить доброю і гуманною, адже закликала допомогти людям, що втікають від війни, запрошувала їх у Польщі «стати поляками». Однак, на думку суду, така дія є порушенням закону про герб, кольори та гімн Республіки Польща.
Виявилося, що в найвищих органах Республіки Польща цього року загалом до хворобливого стану загострилося почуття власної честі. Люблінський воєвода Пшемислав Чарнек (у краватці і з модною зачіскою, звісно) у липні подав до прокуратури два речення з висловлювання Григорія Купріяновича в Сагрині – і прокуратура майже п’ять місяців досліджувала, чи в них не міститься образа Речі Посполитої. Поки експерти писали кілька десятків сторінок лінгвістичної експертизи двох речень, люблінські медіа видали «народний вирок» українському діячеві і зі смаком транслювали його на весь регіон і країну. Момент, коли голова прокуратури в Замості наприкінці листопада вийшов зі словами: «не знайдено слідів злочину», був уже зовсім несуттєвим. «Народний вирок» відгуляв своє покарання Купріяновичу і всій українськійгромаді.
«Сміливим у нас дорога»
Те, що сталося з Купріяновичем, можна сміливо окреслити «гібридним вироком». Тим часом 2018-ий варто згадати як рік «гібридного закону», нової редакції закону про Інститут національної пам’яті. Тут знову: «єврейську» частину закону Варшава після протестів усього світу викинула; «українську» хоч і залишила, проте я особливо не уявляю, як за неї можна отримати правосудний вирок.
А от «гібридний народний» – цілком можливо. У Польщі Варфоломеєву ніч спричинив лише натяк на криміналізацію «українського націоналізму». Не видихайте полегшено, якщо ви тільки «українець» і аж ніяк не «націоналіст» – у нас ще в 2016 році вишиванка була доведена до відвертого символу «розгулу бандеризму», отже «українським націоналізмом» є все, що має натяк на українське.
«Гібридний закон» про ІНП не сипле правосудними вироками. Проте він відкриває дорогу воєводі зголошувати Купріяновича за правду про Сагринь, а численним чатовим з Перемишля – зголошувати до прокуратури «нелегальні» поєднання чорного і червоного кольорів на українських автівках.
Прокуратура такі справи закриває, але сама заявка робить резонанс у потрібних медіа, «винуватець» дає свідчення на виклики правоохоронців, а в деяких регіональних виданнях Підкарпаття про тризуб у червоно-чорній стилістиці уже пишуть: «заборонений у Польщі бандерівський символ». Це – маніпуляція або погане знання польського права: воно забороняє пропагування нацизму, комунізму і фашизму, а також розповсюдження на цю тему носіїв; однак жодний закон не подає переліку таких символів.
Польське право щодо висловлювань чи символіки, на щастя, не таке божевільне, як деякі його інтерпретатори і новелізатори. Однак, щоб добре відчути його дух, потрібна певна добра воля і універсальна оптика. Її, як виявилося у 2018-му році, все більше бракує і деяким польським прокурорам, і суддям, і чиновникам. Це досить небезпечно:
«сталінська конституція» теж багато в чому гарантувала широкий спектр прав, тільки ось завдяки її інтерпретаторам в ГУЛАГи «демократично» вислано мільйони громадян.
Тенденції, надії і мрії
У своєму минулорічному підсумку року на шпальтах «НС» я перерахував тенденції 2017-го у зв’язку з нами: впихання нас у ґетто, злочини з ненависті проти українців, підпорядкована внутрішнім цілям політика Варшави щодо України, активізація мононаціональної історичної політики, збільшення міграції з України. Це присутнє і цього року, а ось завершив свій огляд я реченням: «Різкі слова в бік України стали банальністю, отже, є надія, що вони в польській політиці просто вигорять».
Цього року інструментальне ставлення до українців, України, мігрантів, історії – не вигоріло. Навпаки, як показала самоврядна кампанія, у деякого виросла потреба будувати на цих слонах свою кампанію. На муніципальному рівні це не спрацювало – білосточчани не обрали мером Яцека Жалека, а любліняни Мар’яна Ковальського, які
досить суттєве місце в кампанії приділили цим явищам.
А ось у наступному виборчому році такі лозунги найімовірніше продовжуватимуть використовуватися: у поділеній Польщі боротьба зараз іде не за кількадесят відсотків голосів, котрі в головних гравців уже є, але за той один відсоток, котрий забезпечить перше місце і кращий поділ мандатів. А тому кандидати без сумніву звертатимуться також до найбільш нетипових виборців: можливо, теж до українців у Польщі?
Без сумніву, у цьому можна шукати надії на майбутнє: що у зв’язку з передвиборчою кампанією хтось нами зневажить, хтось нами полякає, але хтось теж побачить шанс. Наше завдання у цьому процесі – не дати використати себе проти того, хто шанс отримає. А так, на жаль, у деяких виборах у нашій громаді бувало.
Якщо минулий огляд я завершив надією, то цей хотів би завершити на мрії. Від того «післякримського» моменту, відколи в нас кожен рік став нагадувати китайський календар, я бачу в громаді певну кризу ідей, хоча ті поодинокі дискусії про майбутнє в нас стали більш цікавими. Українців у Польщі уже назавжди «вибило» з типового дискурсу про ідентичність, минуле і успіх польських реформ; український і частково польський медіа-простір пхає концепт «українців у Польщі» в бік «заробітчан з України». Ані перше, ані друге не є доброю конструкцією нашої суб’єктності в майбутньому.
В сенсі ідей у нас досі переливається нове вино в старі міхи. Як приклад – війна в Україні: польсько-українським відносинам вона принесла старі-нові рамки «спільноти поляків і українців проти Росії», проте ці рамки майже родоплемінні. Ці рамки, попри заклик до єдності, нині більше розділяють, адже кожен розуміє «Росію», або радше «росію» (з малої літери як абстрактне поняття) по-своєму: для когось це середньовічна орда, а для когось – авторитаризм сам по собі, як-от поведінка чиновника стосовно Григорія Купріяновича. Другий аспект – це небезпека будування спільноти страху проти Росії: страх штовхає на нелогічні вчинки і ослаблює наші суспільства більше від пострілів. Кремль це давно знає, тому ніяким чином не приховує, що стоїть за фабриками тролів, огидною пропагандою чи втручанням у виборчі кампанії, навпаки, всіляко залишає на цьому свої відбитки пальців: мовляв, дивіться, які ми і як вас легко розіграти. Ми обурюємося цьому, але це саме те, чого від нас вимагає Кремль. У багатьох українців у Польщі на обуренні проти дій Росії, маю враження, побудоване усе бачення світу. Третє – будування спільноти на опорі авторитаризму загрожує спокусами запозичення авторитарних методів. В українців в Україні і в багатьох людей, що змагаються із Росією в Польщі, це дуже яскраво проявилося, адже російська агресія стала для багатьох зісланим Богом благословенням для сталінської зачистки усього, що комусь не подобається, під прапором боротьби з Кремлем. Це не просто дурість, це добровільний шлях на цвинтар.
Вино от-от розірве старий міх. А ми про це майже не говоримо. У рамках останнього ярмарку в Ґданську була дискусія-тренінг про українців у Польщі у нових умовах – проте для її розвитку забракло часу. Нечисленні дописи в «НС» про наше майбутнє не викликають дискусії на шпальтах, таких гарячих як прикметник «перемиський» чи доля літери «Ы» на «Лемківскій сторінці».
Чому так?
Чи ми не готові сміливо дивитися і бути відповідальними за наше майбутнє?
Тому моя мрія на 2019-ий рік: спробувати увійти у зіткнення ідей і сенсів. Хоча б для того, щоб через п’ять років було кому надрукувати «перемиський» і «сын».
Коментарі
Пан Ігор або живе у яійсь іншій країні – не у Польщі – або свідомо маніпулює фактами та натягає їх на свої опінії.
Я констатую, що цього року громадяни України, якими я опікуюся, як консультант до справ легалізації побиту були краще оцінені на роботі, переведені на кращі умови праці, роботодавці часто просять саме громадян України до легальної роботи, громадянину України стало легше винайняти житло. Раніше, як чули східний акцент – моментально у орендаря пропадало бажання здавати свою квартиру, все більше фірм, орієнтуючись на громадян України, почали писати свої реклами українською мовою. Я був минулого року на Мазурах, у Сілезії у глибинці, у Татрах, на півночі, був у Сагрині не у час урочистостей і спілкувався з місцевими. дуже привітні були люди.
Не можу підтвердити жодної заяви автора про зростання антиукраїнських настроїв. Можливо, автор просто має проблеми з суспільною комунікацією, але до чого тут національність? Раджу автору сходити до психолога, а редакції все ж таки адекватно сприймати тих, хто у Вас пише, уважніше придивитись і виявити нездорову акцентуйованість на темах, роздмухуваних русскім міром.