Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №8, 2016-02-21
Розмова з Марією-Ольгою Сич, директором Комплексу шкіл з українською мовою навчання в Ґурові-Ілавецькому
Григорій Сподарик: Незабаром гімназисти мусять вибрати середню школу, у якій будуть продовжувати своє навчання. Як Ви намагаєтеся їх привабити?
Марія-Ольга Сич: Наша популяризація школи дуже широка. Ми виходимо до всіх гімназій на Вармії і Мазурах та в Україну, звідки до нас потрапляє щораз більше учнів. Приваблюємо перш за все рівнем навчання. Тепер маємо перше місце в повіті за результатами атестату зрілості. Це велике досягнення, якого ще не було в історії школи. Тішить і тридцяте місце серед 139 шкіл у нашому воєвідстві. До школи приходять щораз кращі учні, підносять її рівень, а це приваблює наступних. Ми, зі свого боку, стараємося розширювати освітню пропозицію та організувати ряд додаткових занять. Самих уроків мало, щоб розвивати таланти учнів. Ідеться не лише про артистичну діяльність, з якої відома наша школа, а й про конкретні предмети, за якими учні потім обиратимуть вищі навчальні заклади. Тому в нас широка пропозиція предметних гуртків. Зацікавлення дітей вибором української школи дуже залежить від вчителів у пунктах навчання та священиків. Наприклад, завдяки вчительці Івоні Онуфріюк та о. Артурові Маслею з поблизького Пєнєнжна потрапляють до нас майже всі діти, які вивчали українську мову.
Ви працюєте з молоддю від початку існування школи як окремої установи. Чи покоління учнів якось відрізняються?
Я вважаю, що молодь була і є така сама, однак змінюється світ навколо нас. Колись не було комп’ютерів, мобільних телефонів тощо. Ми, як школа, мусимо виходити назустріч змінам, тому сьогодні в наших класах є, наприклад, електронні інтерактивні дошки. У тих змінах ми завжди мусимо знаходити спосіб, щоб підготувати учнів до життя.
Як складаються відносини між учнями з Польщі та України?
На шкільних коридорах не розрізнити, хто з якої держави. Вони творять одну школу та гуртожиток, разом включаються у шкільне життя і разом працюють у шкільній управі. У нас немає проблем з інтеґрацією. З України ми приймаємо добрих і здібних учнів, які мобілізують ровесників, народжених у Польщі, підносити рівень навчання не лише української мови. Діти з України є добрими учнями, зокрема у плані стислих предметів. Разом з тим у системі післяурочних занять ми проводимо додаткове навчання української та польської мов, щоб прискорити їх оволодіння. Протягом перших двох місяців ми не опитуємо учнів з України, даючи їм час освоїтись.
Праця школи, Об’єднання українців у Польщі та «Нашого слова» мають спільну мету: допомогти у збереженні і розвитку української ідентичності. Як оцінюєте співпрацю між тими структурами?
Вона чи то на рівні реґіональних структур ОУП, чи управи у Варшаві – дуже добра. Подібно є у випадку Церкви, хоч остання має трохи інші завдання. У свою чергу «Наше слово» могло б спробувати залучати нашу молодь до співпраці, як це робить радіо «Ольштин». На його хвилях у рамках української передачі наші учні підготовляють свої матеріали. Хочу відзначити, що ми маємо насправді здібний гурт учнів-журналістів, які працюють над радіо- та відео-матеріалами, а своє майбутнє пов’язують з журналістикою.
Школи мають додаткову місію меншини, передовсім навчання української мови. Як цей фактор сприймають учні?
Одних приваблює до нас танцювальний ансамбль «Думка», інших – колеґи, або є ще якісь мотивації. Багато учнів до приходу не задумується особливо над тим, що заняття будуть вестись українською мовою. У систему вони входять вже у школі, чому допомагають патріотичні програми і свята. Нерідко щойно тоді у них пробуджується національний дух. Це особливо видно по тому, як схвильовано відносяться до сумної урочистості, присвяченої Голодомору в Україні, або коли вшановують пам’ять героїв Небесної сотні. Інколи навіть плачуть. Часто учні з України говорять, що щойно тут відкривають традиції та історію свого народу.
З приходом громадян України у наші школи появилась у спілкуванні російська мова. Як ця проблема виглядає в Ґурові-Ілавецькому?
Ця мова дійсно є. Водночас колись були закиди, що у школі чути лише польську. Однак варто пам’ятати й про кількість тих учнів, які не знали української, а після навчання виходили патріотами. Ми не можемо не приймати до школи дітей з польсько- чи російськомовних родин. Саме для того існуємо, щоб навчити їх рідної мови.
Чи стежите якось за долями випускників?
Відповідно до освітніх уреґулювань ми мусимо це робити. Такі дані становлять, зокрема, предмет аналізів на педагогічних радах. За спеціальними анкетами збираються інформації про вибір напрямку вищих навчальних закладів, їх завершення, вибір професійної стежки тощо. У випадку наших учнів важко говорити про якусь спеціальність. Це насправді різні і щораз амбітніші напрямки. Сьогодні видно, що цікавить їх журналістика і режисура, а раніше переважали політехнічні напрямки чи гуманістика.
Цього року в кіно потрапить фільм про Волинську трагедію Войцеха Смажовського, відомого з побудови реалістичних і жорстоких образів. Готуєте якось учнів на напругу в польсько-українських відносинах, яку радше принесе цей проект?
Думаю, що знання, отримані на уроках історії та історії України, підготують учнів до розуміння проблеми. Дуже важливо, щоб вони мали арґументи, сперті на історичних фактах. Я побоююся, що демони минулого знову прокинуться зовсім непотрібно, бо насправді багато зроблено для примирення між поляками та українцями. Таку роботу дуже легко знищити. Однобічні оцінки цієї трагедії, певно, появляться й у Сеймі РП, де вже не маємо свого представника. Ми, як школи, а також наші організації, медіа та історики вже повинні працювати над стратегією щодо цієї проблеми.
Школа відзначає 25-ліття окремого функціонування. Що, на Вашу думку, становить її найбільший успіх, а що лишається викликом?
Успіх – це, перш за все, наші випускники. Крім того, ми збудували весь шкільний комплекс. Тепер закриваємо територію огорожею і завершуємо оснащення класів необхідними приладами, комп’ютерами, мультимедійними дошками тощо. Зовнішнє тестування показує, що складаємо добре іспити зрілості і відкриваємо учням дорогу до вищого навчання, показуючи батькам, що можемо розвивати їхніх дітей. Викликом є великі міста, бо батьки звідти часто не хочуть посилати своїх нащадків до маленького Ґурова-Ілавецького. Мобілізація у громаді остільки важлива, що саме з думкою про наступні покоління українців у Польщі творилася наша школа. Вважаю, що наш козир становить і мистецька активність, і філіал музичної школи. Вихід на сцену – це досвід, відвага й участь у культурі, що процентує на екзаменах і в житті, допомагаючи в кожній праці. Завдяки такій активності наші отримують хороші результати на усних екзаменах. Вони стають відважнішими і поборюють комплекси.
Як сьогодні школу сприймають у місті? На її початках нерідко траплялися антиукраїнські акції.
Ми тісно співпрацюємо з місцевим самоврядуванням і не конкуруємо з іншими школами, наприклад з місцевим ліцеєм. Навпаки, допомагаємо і хочемо, щоб він розвивався. Мешканці міста приходять на наш літній фестиваль «Еколомия», урочистості чи концерти музичної школи. Люди бачать, що популяризуємо місто, бо при нагоді наших культурних заходів з’являються тут різні мас-медіа. Колись були такі антагонізми, що навіть на дверях нашого помешкання писали: «Українці, геть!». Однак часи незгоди минулися. За невеликий відсоток сучасних випадків відповідають націоналістичні середовища та радикальні футбольні фанати. Лише вони пробують заважати. ■
