Анатолій Шорохов ■ ІCТОРІЯ ■ №47, 2019-11-24

Від тих подій минуло тридцять років. З погляду вічности, це сльозинка в океані. Ті, хто були юними, подорослішали, дорослі ж стали літніми. Все, що відбулось в світовій історії, ми вже оцінюємо з досвіду сьогодення.

Фото зі сайту polityka.pl

За двісті років перед революційними подіями 1989 року вибухнула Велика Французька революція, яка завершилася «Деклараціями», відрубаними головами в париках, гуркотінням наполеонівських гармат і перемогою самовдоволеної, так званої «буржуазії». Після цього пройшло майже шістдесять років – і європейські міста знову вкрилися баррикадами, на яких загинули тисячі дорослих та їхніх маленьких помічників «Гаврошів», добиваючись прав, свобод і повного знищення абсолютизму. «Весна народів» 1848-1849 років скінчилась, як ми знаємо, невдачею – збереженням монархій в провідних країнах Європи, «тюрмою народів» австрійських Габсбургів, роздробленістю Італії та Німеччини. Ідеї  романтиків були розтоптані чобітьми імператорсько-королівських вояків і залиті кров’ю на бруківках Будапешта, Берліна, Відня, Парижа та інших міст. Перемогла  знову та ж сама, ще більш самовдоволена буржуазія.

А які наслідки революцій 1989-1991 років, свідками яких ми були відносно недавно? В західній пресі ці події охрестили «Осінню народів». Мабуть тому, що більшість доленосних подій в країнах Центральної та Південно-Східної Європи відбулася саме восени 1989 року. Та, на мій погляд, така назва не відображає суті подій. Зрушення сталися ще на початку 1989 року, а влітку в деяких країнах (зокрема, в Польщі) вже відбулися радикальні зміни. Вони посилилися восени і привели до відродження, розквіту справжньої незалежності та державності цих країн. Тому правильніше назвати події 1989-1991 років Другою «Весною народів». Наслідки цих подій неоднозначні як для окремих країн, так і для континенту в цілому.

Повертаючись у минуле, варто згадати, як все відбувалось. Горбачовська «перебудова» в СРСР, яка почалася в 1986 році, ослабила владу «авангарду радянського народу» – КПРС і сприяла появі волелюбних настроїв в Східноєвропейських країнах. Першими заворушилися Польща і Угорщина, дві найбільш волелюбні країни радянського блоку. Біло-червона Річ Посполита «бунтувала» перед цим вже тричі – в 1956, 1970 і 1980-1981 роках. А червоно-біло-зелений прапор з вирізаним посередині «соціалістичним» гербом майорів на барикадах Будапешту у 1956 році, аж поки його не зірвали радянські вояки, потопивши в крові народне повстання. Але в 1989 році склалась інша ситуація. Керівництво ПОРП (Польської Об’єднаної Робітничої Партії), деморалізоване ослабленням влади комуністів у Радянському Союзі, погодилося на  «залучення до політичної системи конструктивної опозиції». Це було ще на початку 1989 року, а вже в лютому-квітні відбувся «круглий стіл», до участі в якому ПОРП запросила представників «Солідарності», профспілок та церкви. Комуністи мали надію втриматися при владі, але на виборах до парламенту країни (4 червня 1989 року) зазнали повної поразки. Вперше в історії «уряд соціалістичної країни» очолив опозиціонер – редактор часопису «Солідарність», професор Тадеуш Мазовецький. Після цього почалися стрімкі зрушення в політичній та економічній системі Польщі. Легкість, із якою вони відбувалися, показала, що більшість населення «давно і з нетерпінням» очікувала змін. В грудні 1990-го, під завісу року, останній комуніст «при владі» генерал Ярузельський зник з політичної арени. Президентом країни став керівник «Солідарності» Лех Валенса. Все це, в завжди бунтівливій Польщі, відбулося цілком мирно, «еволюційним шляхом».

В унісон з поляками (ба, навіть трішки раніше) розпочали змінювати  обличя своєї країни угорці. Ще в травні 1988 року на конференції УСРП (Угорської Соціалістичної Робітничої Партії) було визнано «необхідність проведення радикальних реформ». До влади прийшло «нове покоління лідерів»  на чолі із прагматичним Кароєм Гросу. А на початку 1989 року багатопартійність в Угорщині стала  реальністю. Мешканці країни вже відкрито проводили зібрання й мітинги, змінювали державний устрій, вимагали відновлення історичної пам’яті та виводу радянських військ із Угорщини. Саме тоді, влітку 1989 року, як турист я перебував в цій країні. Жваво цікавився її історією та культурою, на що звернув увагу наш гід Ласло Юхас. Він запросив мене до бару. Пам’ятаю, як ми сиділи за столиком, а в цей час над нами пролетів радянський військовий літак. Ласло не втримався і вигукнув: «Ну ось скажіть, що вони у нас роблять?!» Я погодився, що присутність вояків в Угорщині зайва, а для нас, «радянських громадян», ще й обтяжлива. Ми «вдарилися» в історію, згадали події 1956-го і ще більш далекого 1848 року, які так недобре «поєднали» наших предків. Але світ і, зокрема, Європа в 1989-му   вже змінювалися. Невдовзі радянські війська залишили «Угорську Народну Республіку». Вона повернула собі давню історичну назву «Magyarorszag» і обрала президентом теж опозиціонера, письменника Арпада Гьонца, засудженого в свій час «на довічне ув’язнення» за участь в подіях згаданого нами в розмові 1956 року.

У Східній Німеччині (так званій «Німецькій Демократичній Республіці») населення, особливо молодь, завжди тяжіло до Західної частини (ФРН), де прав, свобод і соціальних благ було набагато більше. Та «східним німцям» не пощастило: при владі перебувало найконсервативніше в Європі керівництво правлячої СЄПН (Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини) на чолі з Еріхом Хонеккером, який вперто чіплявся за минуле. Тоді населення НДР почало масово залишати країну. Відставка Хонеккера (в жовтні 1989 року) не врятувала становища. Нові керівники СЄПН явно не встигали за ходом подій, втрачаючи   над ними контроль. По всій країні завирували масові демонстрації й мітинги, на політичну арену вийшли нові партії, було відкрито кордони. Врешті-решт це привело до офіційного об’єднання Німеччини (3 жовтня 1990 року) і виводу радянських військ з її східної частини.

У Чехословаччині, де була колись «Празька весна» (1968 рік), а потім вдарили політичні «заморозки» і прийшла «радянська зима», страшенно не любили комуністів. Правляча партія (КПЧ) вже давно не мала підтримки в народі. Тому революція була мирною і отримала назву «ніжної», «оксамитової». Після декількох маніфестацій стали відбуватися радикальні зміни. Під кінець року (в грудні 1989-го) останній «стійкий комуніст» Густав Гусак залишив посаду президента країни, яку майже відразу зайняв колишній дисидент, письменник Вацлав Гавел. Але через три роки після «оксамитової революції» гострі протиріччя в країні привели до «оксамитового розлучення» і появи на мапі Чехії і Словаччини (1992 рік).

В Румунії, на відміну від попередніх країн, події 1989 року були дуже бурхливими й жорстокими, з багряно-кривавим відтінком. Населення країни жило дуже бідно, а культ особи диктатора Ніколає Чаушеску, який правив країною майже чверть століття, сягнув захмарних висот. В грудні 1989 року поліція й сили безпеки розправилися з мітингарями в Тімішоарі, які вимагали демократичних реформ: 100 осіб було вбито і більше 200 – поранено. Розстріл  мирних демонстрантів сколихнув всю країну. Чаушеску оголосив надзвичайний стан, але це його не врятувало. Події там з кожним днем ставали все драматичнішими. Пам’ятаю, як, затамувавши подих, слухав я репортажі з Румунії. На бік повсталих перейшла армія. Чаушеску і його дружина, побачивши таке, спробували втекти. Та було пізно: їх схопили й розстріляли. Так скінчив свої дні «геній Карпат» і «титан думки», який став уособленням зла,  гіршим за трансільванського Дракулу. До влади прийшов Фронт національного порятунку на чолі з колишнім секретарем ЦК РКП, опозиціонером Іоном Ілієску.

В країнах Південно-Східної Європи, де так само як і в Румунії не було «історичних традицій масової опозиції існуючому тоталітарному режиму»,  революційні зміни відбувалися повільніше, зі збереженням на деякий час влади в руках комуністів. Більше того, вони намагалися трансформувати свої партії відповідно до ситуації, що склалася в країнах. В Болгарії, яка вступила на шлях реформ лише на початку 1990 року, БКП перейменували на БСП (Болгарську Соціалістичну Партію). В Югославії, охопленій глибокою економічною кризою і міжнаціональними протиріччями, було скасовано «керівну роль» Союзу комуністів. З нього стали виходити «комуністи» союзних республік, які створили нові партії. В 1991-1992 роках почався розпад країни: на мапі Європи з’явилися Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, а пізніше й інші держави. Не обійшлося і без війни, яку розв’язали на Балканах деякі занадто гарячі голови. В Албанії, останньому оплоті «сталінізму» в Європі, стали проводити обережні реформи лише на початку 1991 року. Правляча Албанська Партія Праці намагалася за всяку ціну втриматися при владі, навіть змінила назву. Однак це не врятувало її від поразки: на парламентських виборах (в березні 1992 року) перемогли демократичні сили. Найближчому соратникові диктатора Ходжі – Рамізу Алії довелося постати перед судом. Як і його болгарському «колезі» Тодору Живкову, німецькому – Еріху Хонеккеру та деяким іншим керівним діячам компартій, позбавленим влади в своїх країнах. Однак значно суворішим був суд історії, який дав свою негативну оцінку створеній ними тоталітарній системі.

Фото з сайту day.kyiv.ua

Людина не може існувати без свободи, це найбільше та найцінніше надбання людства. У встановленні свободи революційні події 1989 року зіграли свою надзвичайно позитивну роль. Вони не лише принесли волю народам Центральної і Південно-Східної Європи, але й стали поштовхом до революційних подій в самому оплоті тоталітаризму – Радянському Союзі, привели до його остаточного розпаду. Але революції не приносять покращення життя усіх людей, не роблять відразу їх щасливими. З’являється «еліта», яка вже не раз спливала на поверхню історичних подій – від стародавнього Риму до революційної Європи ХІХ століття – її називають по-різному: «олігархами», «нуворишами», «новою буржуазією»… Якщо це розумні, освічені люди, то вони дбають не лише про власне збагачення, а й про розвиток країни, добробут громадян, майбутнє суспільства, в якому житимуть і їхні діти. Така еліта, напевно, вже сформувалася в сусідніх з Україною європейських державах. Але в Україні, яка довгий час перебувала у лоні Радянського Союзу, ситуація відрізнялася від тієї, що була в Польщі чи Чехії. Відтак перемогли не дисиденти, а представники старої партійної номенклатури. Вони та їхні родичі захопили більшість матеріальних багатств, стали «панами» в країні, так званою «елітою» суспільства. Хоча до справжньої, духовної еліти їм дуже далеко! Тому «маємо те, що маємо», як полюбляв говорити один із «організаторів» сучасної України Леонід Кравчук: зруйновану, розграбовану економіку, фактично безправне суспільство і населення за межею бідності. Найдикіший «капіталізм» часів Олівера Твіста, яким Західна Європа давно вже переболіла. Старше покоління з ностальгією згадує «радянські часи», де все ж таки були якісь блага (безкоштовна  медицина, освіта, дешеве житло і комунальні послуги), а молодь кинулася по широких світах у пошуках кращої долі. В «своїй хаті» – Україні немає «ні своєї правди, ні сили, ні волі», бо вони зовсім не господарі в ній…

То що ж нам робити? Здійснювати чергову «революцію», піднімати новий «Майдан»? Але, як показує досвід трьох десятиліть, це нічого Україні не дає: одні «пани» змінюють інших, передаючи їм естафету трьох «К» – кумівства, корупції і красномовства. Народ давно вже розкусив цих псевдопатріотів у вишиванках, «розумне слово» яких, писав Тарас Шевченко, «брехнею підбите». І пройде не одне десятиліття, а може навіть століття, поки Україна, перебрівши  через «болото брехні», трансформується нарешті в цивілізовану державу.

Добрим прикладом є Швеція, яка привабила колись до себе двох великих гетьманів – Богдана і Івана. Ця держава, без революцій, взявши все краще від «капіталізму» й «соціалізму», досягла досить високого рівня заможності і щастя. Але для цього шведи не лише працювали, а й відстоювали свої права, добиваючись, щоб вони стали нормою життя в їхній країні.

***

При написанні статті використані інтернет-джерела та спеціальна література

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*