Орест Лопата ■ ПОГЛЯДИ ■ №40, 2019-09-29

Вирішив написати про щось, що серед української громади в Польщі може викликати невдоволення, навіть критику. Однак, можливо, варто нам задуматися над цією темою. Теорію можна назвати «1947 PLUS».

Синдром «1947 PLUS», на мою думку, слід нині вважати проявом української солідарності, або «спільнотою знедолених», яких поєднала біда вигнанців, туга за рідною землею, що врешті призвело до спалаху в розпорошеній громаді потреби національної згуртованості.

Із розповідей своїх близьких знаю, що в перші роки «на вигнанні» люди пішки ходили базарами, автовокзалами по сусідніх містечках і селах у пошуках рідних або односельчан. «Куди їх вивезли?» – це було першочергове питання не лише в тодішній Пруссії, яка зараз називається регіон Вармія та Мазури. Часто українські виселенці знаходили рідних, як у казках говориться, «за горами, за лісами», в нетрях Вармінсько-Мазурського регіону. Так створювалася українська «спільнота знедолених».

Наступним етапом були пошуки духовної спільноти, зокрема церковної. Таку можливість створив у селі неподалік мазурського Елку депортований туди з родиною о. Мирослав Ріпецький. «Силу цього місця творив і духовний настоятель, і віряни, які приїжджали з усієї Польщі. У місцевій капличці хрестили дітей, вінчалися, сповідались і брали участь у літургії рідною мовою» («Свято у Хшанові», № 30 «НС» від 28 липня 2019 р.).

Наступне посилення атмосфери солідарності знедолених настало після 1956 року, коли виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ). Хоч воно було до кінця свого існування не зовсім «наше», а «жовтнево-революційне», але навіть колишні політичні в’язні сталінських тюрем ввійшли до лав УСКТ, щоб творити фундамент українського громадського життя на вигнанні.

Нарешті настав 1989 рік, виникла робітнича «Солідарність» Леха Валенси, а Володимир Мокрий став депутатом польського сейму. Відомі випадки, коли керовані солідарністю знедолених українські виборці, які мріяли мати політичну приналежність, їхали з усієї Польщі голосувати за свого депутата. Так само було у випадку виборів, на яких пізніше балотувалися Мирослав Чех та Мирон Сич.

Останній зараз вкотре вирішив «прорватися» на столичну вулицю Вєйську, де знаходиться Сейм.

«Перебування в центрі подій дає можливість реагувати і творити відповідну атмосферу. В часи фінансової кризи я працював над тим, аби кошти, які виділяють на підтримку національних меншин, не врізали. І мої попередники, і я багато зусиль вклали в побудову добрих відносин між владою Польщі та України. (…) Роль депутата – це також робота в комісіях, зокрема в комісії нацменшин. (…) Не можна ділити меншини на «чемні або ні» й відповідно до цього призначати фінансування. (…) Для мене важливим завданням є також підтримка українських шкіл та пунктів навчання української мови. (…)», – так пояснює Мирон Сич своє рішення («Навіть один депутат має багато можливостей», № 38 «НС» від 22 вересня 2019 р.). Він заявляє і про те, що не залишить свого Вармінсько-Мазурського регіону, де він зараз є віце-маршалком воєводського самоврядного сеймику.

Інша кандидатка у Варшаві – Мирослава Керик, котра є відомою (і не лише в столиці) як українська громадська активістка. А про різного роду заходи в «Українському домі», де працює пані Мирослава, не раз писалося на сторінках нашого тижневика.

У Варшаві всі українці «приїжджі»: одні (або їхні предки) приїхали жити над Віслу колись давно, інші – прибули в пошуках роботи, навчання чи нового досвіду. Результати голосування тут насправді не будуть свідченням наявності синдрому «1947 PLUS», але покажуть, наскільки українці Варшави згуртовані, яка в них сила виборчого бюлетеня.

Наступна українська активістка балотується в Лігниці. Це Ксеня Довгань-Доманська. Про неї читач дізнається більше в наступному номері «Нашого слова».

І ще один кандидат – Максим Капланський (м. Піла, Великопольське воєводство), родом із Київщини, до Польщі приїхав у 2001 році. Ось що він заявляє своїм майбутнім виборцям: «Мені завжди були близькі ідеали “лівих”, також тому що я маю емігрантський досвід (…). Кожна людина повинна мати право вибору і право на гідність: гей, лесбійка, українець, мусульманин. Ми всі рівні під Богом» («З’явилися повні списки кандидатів на парламентських виборах. І нові українські прізвища», № 38 «НС» від 22 вересня 2019 р.). Те, що кандидати, згадані в цій статті, зокрема з Африки та України, розміщені на «далеких» місцях у виборчих списках, свідчить про те, що лідери партійних угрупувань цінують кожен голос і в такий спосіб хочуть заволодіти увагою специфічного електорату.

Отже, результати виборів 13 жовтня покажуть, наскільки українці в Польщі, як «закерзонці», так і «наддніпрянці», свідомі своєї сили політичного українства, інтеграції громади, згуртованості.

Щоб не повторилася ситуація, як у 2011 році, коли статистичне управління оприлюднило результати загальнопольського перепису населення. Ми всі, чухаючи потилицю, питали: «А де ж пропали близько 150 тисяч депортованих у 1947 році українців?». Не варто обманювати себе твердженням, що перепис проведено нечесно. Його результати – це не лише статистика, але й велика політика, бо в наступні роки ми переконалися, що статистика стала аргументом для рішень про фінансування українських заходів як у сеймових комісіях, так і в повітових радах на місцях проживання.

Наступний перепис має бути проведений у 2021 році. Представники статистичного управління заявляють про те, що анкету (зокрема, графу «національність») можна буде заповнити в мережі Інтернет.

Це аргумент для несміливих, які бояться, вимовляючи слово «українець», глянути у вічі людині, яка проводить перепис. Щоб у 2021 році ми не зустрічали синдром «1947 MINUS», тобто «солідарність асимільованих».

Поділитися: