Орест Лопата ■ ПОГЛЯДИ ■ №40, 2019-09-29

Вирішив написати про щось, що серед української громади в Польщі може викликати невдоволення, навіть критику. Однак, можливо, варто нам задуматися над цією темою. Теорію можна назвати «1947 PLUS».

Будинок Сейму Фото з pl.wikipedia.org/

Синдром «1947 PLUS», на мою думку, слід нині вважати проявом української солідарності, або «спільнотою знедолених», яких поєднала біда вигнанців, туга за рідною землею, що врешті призвело до спалаху в розпорошеній громаді потреби національної згуртованості.

Із розповідей своїх близьких знаю, що в перші роки «на вигнанні» люди пішки ходили базарами, автовокзалами по сусідніх містечках і селах у пошуках рідних або односельчан. «Куди їх вивезли?» – це було першочергове питання не лише в тодішній Пруссії, яка зараз називається регіон Вармія та Мазури. Часто українські виселенці знаходили рідних, як у казках говориться, «за горами, за лісами», в нетрях Вармінсько-Мазурського регіону. Так створювалася українська «спільнота знедолених».

Наступним етапом були пошуки духовної спільноти, зокрема церковної. Таку можливість створив у селі неподалік мазурського Елку депортований туди з родиною о. Мирослав Ріпецький. «Силу цього місця творив і духовний настоятель, і віряни, які приїжджали з усієї Польщі. У місцевій капличці хрестили дітей, вінчалися, сповідались і брали участь у літургії рідною мовою» («Свято у Хшанові», № 30 «НС» від 28 липня 2019 р.).

Наступне посилення атмосфери солідарності знедолених настало після 1956 року, коли виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ). Хоч воно було до кінця свого існування не зовсім «наше», а «жовтнево-революційне», але навіть колишні політичні в’язні сталінських тюрем ввійшли до лав УСКТ, щоб творити фундамент українського громадського життя на вигнанні.

Нарешті настав 1989 рік, виникла робітнича «Солідарність» Леха Валенси, а Володимир Мокрий став депутатом польського сейму. Відомі випадки, коли керовані солідарністю знедолених українські виборці, які мріяли мати політичну приналежність, їхали з усієї Польщі голосувати за свого депутата. Так само було у випадку виборів, на яких пізніше балотувалися Мирослав Чех та Мирон Сич.

Останній зараз вкотре вирішив «прорватися» на столичну вулицю Вєйську, де знаходиться Сейм.

«Перебування в центрі подій дає можливість реагувати і творити відповідну атмосферу. В часи фінансової кризи я працював над тим, аби кошти, які виділяють на підтримку національних меншин, не врізали. І мої попередники, і я багато зусиль вклали в побудову добрих відносин між владою Польщі та України. (…) Роль депутата – це також робота в комісіях, зокрема в комісії нацменшин. (…) Не можна ділити меншини на «чемні або ні» й відповідно до цього призначати фінансування. (…) Для мене важливим завданням є також підтримка українських шкіл та пунктів навчання української мови. (…)», – так пояснює Мирон Сич своє рішення («Навіть один депутат має багато можливостей», № 38 «НС» від 22 вересня 2019 р.). Він заявляє і про те, що не залишить свого Вармінсько-Мазурського регіону, де він зараз є віце-маршалком воєводського самоврядного сеймику.

Інша кандидатка у Варшаві – Мирослава Керик, котра є відомою (і не лише в столиці) як українська громадська активістка. А про різного роду заходи в «Українському домі», де працює пані Мирослава, не раз писалося на сторінках нашого тижневика.

У Варшаві всі українці «приїжджі»: одні (або їхні предки) приїхали жити над Віслу колись давно, інші – прибули в пошуках роботи, навчання чи нового досвіду. Результати голосування тут насправді не будуть свідченням наявності синдрому «1947 PLUS», але покажуть, наскільки українці Варшави згуртовані, яка в них сила виборчого бюлетеня.

Наступна українська активістка балотується в Лігниці. Це Ксеня Довгань-Доманська. Про неї читач дізнається більше в наступному номері «Нашого слова».

І ще один кандидат – Максим Капланський (м. Піла, Великопольське воєводство), родом із Київщини, до Польщі приїхав у 2001 році. Ось що він заявляє своїм майбутнім виборцям: «Мені завжди були близькі ідеали „лівих”, також тому що я маю емігрантський досвід (…). Кожна людина повинна мати право вибору і право на гідність: гей, лесбійка, українець, мусульманин. Ми всі рівні під Богом» («З’явилися повні списки кандидатів на парламентських виборах. І нові українські прізвища», № 38 «НС» від 22 вересня 2019 р.). Те, що кандидати, згадані в цій статті, зокрема з Африки та України, розміщені на «далеких» місцях у виборчих списках, свідчить про те, що лідери партійних угрупувань цінують кожен голос і в такий спосіб хочуть заволодіти увагою специфічного електорату.

Отже, результати виборів 13 жовтня покажуть, наскільки українці в Польщі, як «закерзонці», так і «наддніпрянці», свідомі своєї сили політичного українства, інтеграції громади, згуртованості.

Щоб не повторилася ситуація, як у 2011 році, коли статистичне управління оприлюднило результати загальнопольського перепису населення. Ми всі, чухаючи потилицю, питали: «А де ж пропали близько 150 тисяч депортованих у 1947 році українців?». Не варто обманювати себе твердженням, що перепис проведено нечесно. Його результати – це не лише статистика, але й велика політика, бо в наступні роки ми переконалися, що статистика стала аргументом для рішень про фінансування українських заходів як у сеймових комісіях, так і в повітових радах на місцях проживання.

Наступний перепис має бути проведений у 2021 році. Представники статистичного управління заявляють про те, що анкету (зокрема, графу «національність») можна буде заповнити в мережі Інтернет.

Це аргумент для несміливих, які бояться, вимовляючи слово «українець», глянути у вічі людині, яка проводить перепис. Щоб у 2021 році ми не зустрічали синдром «1947 MINUS», тобто «солідарність асимільованих».

Поділитися:

Схожі статті

Більш поділений, більш радикальний Сейм: що вибори принесуть українцям Польщі?

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №42, 2019-10-20 У недільних виборах до Сейму без несподіванок перемогу здобула партія «Право і справедливість», яка далі самостійно правитиме країною....

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*