(ам) ■ ПОДІЇ ■ 2008-07-05
{mosimage}
Після закінчення І Світової війни Польщею прокотилися три хвилі “ревіндикації” православних церков. Перша, що проходила в 1918-1924 рр., була реакцією поляків на багаторічний національний гніт із боку царської Росії. Католики захоплювали церкви за рішенням центральної або місцевої влади, часто з власної ініціативи або за згодою ієрархів Католицької церкви. До 1924 р., за даними проф. Мирослави Папежинської-Турек, Католицька церква перейняла 175 поуніатських і 140 полатинських церков. Символом цього періоду було зруйнування 1923 р. (після дискусій, що тривали понад чотири роки) Собору Олександра Невського, який стояв у Варшаві на Саській площі. Друга хвиля розпочалася 1929 р., коли римо-католицький єпископат подав 755 позовів про повернення 202 полатинських і 553 поуніатських об’єктів. Ці домагання стосувалися майже половини наявних у Польщі православних культових споруд. Католицька церква зазіхала зокрема на кафедральні собори в Кременці, Луцьку, Пінську, а навіть на Почаївську лавру й монастир в Яблочині.
Верховний суд Польщі рішенням від 23 січня 1934 р. визнав таке розв’язання невідповідним. Влада ймовірно побоювалася заворушень та міжнародного скандалу – українські середовища подбали, щоб про цю акцію дізнався світ. На Люблинщині воєвода Антоній Ремішевський планував знищити 97 “зайвих” храмів. З огляду на щораз сильніші протести місцевого населення, “вдалося” зруйнувати тільки 23. Однак протягом 1918-1933 рр. православні в Польщі втратили близько 500 церков, у тому числі 346 на Холмщині й Підляшші.
Процес нищення православних церков у Польщі сягнув апогею 1938 р., коли Польща розпочала відкриту боротьбу з православ’ям. Закривання церков почалося вже в середині березня 1938 р. Разом з тим ліквідувалися існуючі єпархії, усували т.зв. “нештатних” священиків, існувала заборона створювати церковні організації. Провладна преса писала про “українську загрозу” на Холмщині, звинувачувала Православну церкву в русифікаторській діяльності й українізації населення.
Розпочалася акція залякування православних українців, їх шантажем примушували навертатися на католицизм. Організовувалися офіційні святкування конверсії на католицизм з участю війська і державної адміністрації. Непокірним погрожували і застосовували щодо них репресії.
Необхідність нищення церков пояснювалася тим, що в багатьох місцевостях вони непотрібні, оскільки немає вірних. Насправді, на думку Мирослави Папежинської-Турек, акція мала, як і в 1929-1930 рр., антиукраїнське спрямування. Згідно з даними Люблинського воєвідського управління, 1938 р. зруйновано 127 святинь, у тому числі 91 церкву, 10 каплиць, 26 будинків молитви. Одну церкву залишено в стані руїни, чотири церкви і чотири каплиці передано Католицькій церкві. На Люблинщині Православна церква мала на той час у користуванні тільки 49 єпархіальних, 5 філіальних церков та один монастир. Слід додати, що згадана акція була проявом бездумного вандалізму – знищено найстаріші пам’ятки церковної архітектури на території тодішньої Польщі: святині у Білій-Підляській з 1582 р., у Замості (1589) та збудовані до Берестейської унії церкви в Холмі, Ярославці і Модрині, а історія зруйнованої щебрешинської церкви сягала ще 1184 р. Знесено також 20 церков, побудованих уже після закінчення І Світової війни. Ніхто не брав до уваги релігійних потреб населення. Лише п’ять церков із усіх зруйнованих знаходилися в єпархіях, що нараховували менше тисячі вірних (така мінімальна кількість вірних була встановлена для створення єпархії).
Акція нищення церков була детально запланована на рівні адміністрації Люблинського воєвідства. Про неї знала й тодішня влада – прем’єр-міністр Феліціан Славой-Складковський та ґенеральний інспектор Збройних сил, маршал Едвард Ридз-Сміґлий. 6 липня 1938 р. голова Пра-вославної церкви в Польщі митрополит Діонісій надіслав їм драматичну телеграму, прохаючи зупинити цю акцію. Того ж дня український посол д-р Стефан Баран розповів про нищення церков вперше у Сеймі. Те, що найвища влада знала про цю злочинну акцію, підтверджує факт, що цензура намагалася не допускати інформації і критичних публікацій про нищення православних святинь.
У лютому 1939 р. Люблинське воєвідське управління накреслило нові напрямки національної політики на Холмщині і Підляшші, заплановано зокрема поселення там польських колоністів і виселення частини місцевого непольського населення. Щодо Православної церкви зазначалося: “винищення православ’я за посередництвом католицизму, пов’язаного інтеґрально з польською національністю, було би найбільш бажаним з точки зору польського державного інтересу”.
У Польщі проти нищення об’єктів культу виступили ліві, а також консерватори, зосереджені навколо віленського “Слова”. Єпископат Католицької церкви офіційно не протестував. Немає доказів, що римо-католицька ієрархія вжила яких-небудь заходів, щоб цій акції протидіяти. Лише греко-католицький митрополит Андрей Шептицький у посланні, сконфіскованому владою, став на захист православних.
На акцію 1938 р. появилися неґативні відгуки на міжнародній арені. Своє обурення висловив еміґраційний Собор Російської православної церкви. Голова Православної церкви Болгарії повернув навіть польську державну нагороду. Протестували й православні держави. Активізувалася українська й російська еміґрація в Західній Європі, США та Канаді, влаштовуючи протести та створюючи неґативний образ Польщі в пресі. Неприязну атмосферу використала також німецька пропаґанда.
Жоден представник РП не перепросив за протизаконне нищення церков у міжвоєнний період та переслідування польських громадян православного віросповідання. (ам)
На основі: Prześladowania religijne prawosławnych w II RP, dr Paweł Borecki, www.racjonalista.pl
“Наше слово” №27, 6 липня 2008 року {moscomment}
