Микола Дубас ■ КУЛЬТУРА ■ 2009-07-02
{mosimage}
“Józef Łobodowski dux et hetman соnsortionum poe-ticarum” – такий підпис читаємо під портретом польського поета, прозаїка, перекладача і публіциста, що вийшов з-під пензля його приятеля Естебана Санца. Художник не випадково зобразив його на тлі малинового козацького прапора як середньовічного лицаря з булавою в руці. Загалом картина – це відтворення складного внутрішнього світу цієї маловідомої в Україні непересічної постаті в історії українсько-польських взаємин.
Юзеф Лободовський (псевдоніми Кравченко, Маїнський, Марієнгольц, Шпарач) народився в Пурвішках (тепер Литва), у сім’ї шляхтича, рід якого виводився від знатного козацького отамана, що прославився у битві під Хотином, за що отримав шляхетське звання. Дитинство майбутнього поета проминуло на Кубані (1914-1922). Навчання розпочав у Люблині в католицькому університе ті та встановив контакти з аванґард ними літераторами ліворадикальної орієнтації: редагував часописи “Barykady” і “DŹwigary”. Припинив ці контакти 1935 р. і почав активно співпрацювати з осередками української еміґрації, зокрема із варшавською групою “Танк” (Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, П. Зайцев та інші), видавцями луцького тижневика “Wołyń” та варшавського “Biuletyn Polsko-Ukraiński”, що виходили польською мовою.
З початком ІІ Світової війни, 1939 р., Лободовський переїхав до Франції, а відтак 1941 р. до Іспанії (Мадрид), де й закінчився його життєвий шлях.
Як поет Лободовський дебютував книжкою поезії “Сонце через щілини” (1929). Визнання принесли йому поетичні збірки “Розмова з Батьківщиною” (1935) і “Демонам ночі” (1936). Згодом, особливо в післявоєнні роки, у його творчості переважала українська тематика (збірки “Кінь отамана Лободи”(1936), “Золота грамота” (1954); поеми “Пісня про Україну”, “Полісся” “Дума про Петлюру”, “Тарас Шевченко”, “Похвала Україні”, “Видіння”, “Митрополит Андрей Шептицький”, “Два великі слуги Божі Андрей і його наступник Йосиф Сліпий”. Переклав з української окремі твори Т. Шевченка, Лесі Українки, С. Гординського, Л. Полтави, Я. Славутича, а також упорядкував Антологію української поезії (на жаль, втрачена під час війни). Як публіцист виступав у журналах “Культура” (Париж) і “Вядомосці” (Лондон). Словом, впродовж багатьох років він був діяльним пропаґандистом української літератури та культури, вводячи їх у загальноєвропейський культурний контекст. Окремі поетичні твори Лободовського перекладали на українську мову С. Гординський, Л. Полтава, Б. Кравців, Я. Славутич, Л. Храплива.
Постійна зацікавленість Ю. Лободовського українською проблематикою, як у літературній, так і культурно- громадській діяльності, обумовлена, з одного боку, проведеним в україномовній і пісенній стихії тодішньої Кубані дитинством та захопленням творчістю польських поетів -романтиків “української школи”, з іншого, мабуть визначального, генетичною пам’яттю – родинною леґендою про козацьке походження, окреслене висловом поетового батька: “Слухай, та це ж тільки спомин, бо протягом більш як двохсот років твої предки одружувалися з польками, отже, який відсоток української крові може бути у твоїх жилах? Піввідсотка, один відсоток? Та пам`ятай про це, бо конче необхідно, щоб дійшло до порозуміння між обома народами”. Ніби прислухаючись до тих напутніх батьківських слів, він, вважаючи себе сином двох батьківщин (реальної та віртуальної), прагнув гармонізувати їхні протилежні (римську та візантійську) традиції, взяв собі за мету встановлення польсько-українського діалогу і добросусідства. Насамперед у сфері літератури, культури, переосмислення оцінок історичних подій, а відтак й існуючих громадсько-політичних реалій.
У цю принципово важливу для двох сусідніх народів справу найпізніший польський романтик “української школи” Юзеф Лободовський разом із однодумцями-реалістами, що гуртувалися навколо паризького часопису Є. Ґедройця “Культура”, внесли помітну, більше того – вирішальну лепту. Саме вони, як справедливо наголошують дослідники, переступивши через панівні, усталені в польському суспільстві історичні міфи, першими заявили про відмову від територіальних претензій на Західну Україну. Саме їхня багаторічна праця вирішально вплинула на те, що Польща 1991 р. першою визнала незалежність України.
“Наше слово” №27, 5 липня 2009 року {moscomment}
