Коментар Мирослава Левицького ■ ПОГЛЯДИ ■ 2010-03-18
Чуда 2 березня, як дехто очікував, не сталося. Верх взяла політична доцільність і голова Верховної Ради Володимир Литвин проголосив про розпуск коаліції, незважаючи на те, що ані Конституція, ані тлумачення Конституційного Суду на це не дозволяли. І від того моменту вистачило 10 днів, щоб в Україні появися новий уряд. Усі члени уряду, за яких 11 березня проголосувало 240 парламентарів України, давно добре відомі постаті. І більшість з них – не з найкращої сторони.
А того ж самого дня двома годинами раніше 242 народні депутати дали згоду на призначення Миколи Азарова прем’єром, хоча ще на початку березня говорилося, що він, як конфронтаційна постать, не має шансів на затвердження. Однак за 10 днів, які минули від розпуску парламенту до голосування за прем’єра, знайдено “вагомі арґументи”, щоб здобути потрібну кількість голосів “за”. Особи, які заслуговують на довіру, кажуть, що “вага” використаних арґументів становила 5 млн. доларів…
Ще перед призначенням прем’єра відбулися два політичні дійства, які викликали далеко не однозначну реакцію не лише в Україні. Йдеться про внесення змін до Закону “Про Реґламент Верховної Ради України”, які дозволяють творити коаліцію не лише на основі депутатських фракцій, а й на основі індивідуального входження до такої коаліції депутатів з інших фракцій. Віктор Янукович перед підписанням цього закону (який опозиція кваліфікує, як форму державного перевороту) заявив послам країн “Великої вісімки” та ЄС, що звернеться за тлумаченням цього закону до Конституційного Суду України. І 10 березня, ставлячи підпис під законом, він таки звернувся до суду. Своє звернення аж до двох судів – Вищого адміністративного та Конституційного – надіслала також опозиція.
Не дочекавшись рішень судів, 11 березня 235 депутатів оголосили про створення нової коаліції “Стабільність та реформи”. До її складу увійшли всі депутати від Партії реґіонів, Комуністичної партії та Блоку Литвина, 4 позафракційні та 11 з БЮТ та “Нашої України”. І того ж таки дня вони оголосили про висунення кандидатом у прем’єри М. Азарова. Усе це дозволяє припускати, що існує домовленість із судами.
За призначення Азарова прем’єр міністром України проголосували у повному складі фракції ПР, КП і БЛ – загалом 220 депутатів. Їх підсилили 7 депутатів з Блоку Юлії Тимошенко, 11 з “Нашої України” та всі позафракційні (себто трійка, яка свого часу була виключена з фракції ПР за “вільнодумство”, і один з БЮТу).
А далі формування уряду вже було формальністю, за яку проголосували 240 депутатів. За поданням Азарова, його першим заступником став олігарх Андрій Клюєв. Віце-прем’єр міністрами України призначено Бориса Колеснікова, Володимира Семиноженка, Володимира Сівковича, Віктора Слауту, Сергія Тигипка, Віктора Тихонова. Міністром закордонних справ України став колишній керівник зовнішньополітичного відомства України Костянтин Грищенко. Останнім часом він був послом України в Росії, а до того – опозиційним міністром закордонних справ в опозиційному уряді Януковича. На цій посаді він декларував прихильність до східного вектора інтеґрації. Міністром внутрішніх справ став Анатолій Могильов. Поки що він найбільше відомий конфронтаціями з кримськими татарами, вислови на адресу яких лідер Меджлісу кримських татар Мустафа Джемілєв зараховує до “фашистського ґатунку” і перед призначенням А. Могильова міністром збирався судитися з ним за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Посаду міністра палива та енергетики України в уряді Азарова зайняв відомий олігарх нафтогазової сфери, людина з гнізда Леоніда Кучми – Юрій Бойко.
Симптоматичним є також призначення головою Служби безпеки України Валерія Хорошковського, який поки що проявився як запеклий противник Ю. Тимошенко та медіамагнат (власник телеканалу “Інтер”). Хоч він і є людиною з політики, що не дуже добре сприймається серед професійних есбістів, проте вже в перший день визначив “нові” завдання для СБУ. Це в першу чергу запровадження з боку СБУ серйозного нагляду в усіх напрямках. Окрім цього, новий голова СБУ запропонував скоротити роботу з архівами. За його словами, правда, яку потрібно було донести українському народу, – вже йому донесена. Тепер спецслужба, як і за часів СРСР, охоронятиме свої секрети, охоронятиме закони, які ці секрети створювали… А що це не лише слова декларації, якими характеризувалася доба Ющенка, свідчить факт, що вже 11 березня В. Янукович своїм указом № 312/2010, як подають українські аґентства, звільнив директора Департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України Володимира В’ятровича з займаної посади. Звільнення працівника підрозділу СБУ самим президентом свідчить, що висловлені новим головою СБУ напрямки роботи насправді є політикою нового президента.
Найбільш шоковим з усіх нових призначень є тека міністра освіти для Дмитра Табачника, який активно воював з тестуванням знань, пропонуючи повернутися до традиційних екзаменів з розбудованою системою корупції. Новий міністр, будучи в опозиції, домагався повернення до радянського трактування історії, висловлював у своїх заявах та публікаціях нетерпимість до мешканців західних областей України. Він виступає за двомовність.
Все це у світі породжує деяку розгубленість. Проте є надія, що суспільство врешті піде до голови по розум. Нині все більше очей звертається у бік Ю. Ти мошенко, яка 9 березня була оголошена лідером демократичної опозиції. Вона, характеризуючи новий уряд як уряд олігархічних кланів, що фінансували вибори В. Януковича і тримають у своїх руках канали телебачення, заявила, що продовжить роботу задля того, щоб вивести олігархів з влади. Яким чином? Лідерка опозиції каже, що робитиме це лише політичними методами.
А ми знов змушені ставити риторичне запитання: Quo vadis, Ukraina?..
“Наше слово” №12, 21 березня 2010 року {moscomment}
