ЗА 10 років у Кривому над Сяном?..

Богдан ГукПОДІЇ2010-10-15

{mosimage}

Про надзвичайну пропам’ятну пильність
Поліцейська машина минула нас вправно, хоч територія була гірська. Це був позашляховик. Побачивши в ньому поруч з двома поліцейськими війта ґміни Літовища Влодзимежа Подиму, я додумався, що водій, певно, з тутешніх, тому йому легко спуститися польовою дорогою майже над самісінький Сян, де колись знаходилося село Криве.
“Як буде цього разу?” – спитав я себе самого, тому що приїхавши на початку серпня на місце, біля руїн церкви, відкритих після розчищення від кущів прицерковного цвинтаря, побачив двох знайомих істориків з відділу Інституту національної пам’яті в Ряшеві: Томаша Березу та Артура Брожиняка.

“Перевірка на членство в УПА…” Воно було мені очевидним, хоч я ще не знав суті справи – та чому й кого мали б перевіряти історики? Щоправда, Юрій Марканич інформував про намір “Бескидського земляцтва” ставити якийсь пам’ятник у Кривому…
За незнаною мені та радше таємною – якщо вона існує – державною або судовою постановою Республіки Польща працівники ІНП виконують завдання державної довідкової служби з питань УПА. Довідка може бути політичною, а може бути історико- політичною. Брожинякові та Березі до політики далеко (узагалі в Кривому може й не дійде до політики, політики пам’яті), проте на сьогодні події, імовірно, поволі йдуть у цьому напрямку. Адже працівники ІНП на екскурсію у Криве не приїхали. Досі, можливо, не знали, де таке село існує.
– Ми не хочемо увічнювати УПА, – голосно інформував Марканич, який разом із чотирма іншими особами кілька днів раніше прибув у Криве з України з метою розчистити цвинтар, де спочивають їхні прадіди й предки. – Подивіться на наші технічні проекти: ідеться про хрест на цвинтарі, на якому був би напис про жертв депортації мешканців села в Україну та невелика табличка з прізвищами жертв нашого села з 1945 р, тобто з періоду депортації.
– Гм, то ми не зовсім добре зрозуміли вашу заяву до нашої ґміни, – підсумував розмову війт Подима. – У нас виникла думка, що повинен постати пам’ятник. Якщо пам’ятник, то потрібні всякі дозволи. І тому дозвіл ви отримали тільки на розчищення цвинтаря.

Леґалісти з України
Марканич звик до роботи, погодженої з держадміністрацією, не віднині. Він сам колишній міліціонер вищого ранґу і знає вагу документа. На територію Польщі він та члени “Бескидського земляцтва” приїжджають з Брошнева не вперше й увічнюють депортацію українців з Бойківщини в радянську Україну також не вперше. Досі обійшлися без конфліктів у Струбовиськах, Ветлині чи Смереку – там стоять дубові хрести. Гарно стоять. На металевій основі, закріпленій бетоном, хімічно забезпечені. З написом, що хрест поставлено тоді й тоді на честь жертв депортації мешканців цього села.
До війта В. Подими він звернувся 16 липня. У листі просив про дозвіл на встановлення пропам’ятного хреста біля церкви жертвам депортації з Кривого. На початку серпня голова Літовиської ґміни відповів йому двома листами. У першому дав дозвіл тільки на розчищення цвинтарної ділянки, а в другому, що стосувався увічнення, пояснив причини відсутності дозволу та вказав, які адміністративні вимоги треба задовольнити і які документи оформити.
Крім цього, війт В. Подима поінформував Ю. Марканича про те, що він звернувся до Воєвідського комітету Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва (РОПБіМ) в Ряшеві та ряшівського відділу ІНП з проханням про консультацію. Комітет дозволу не дав, а відділ ІНП у Ряшеві встановити наявність жертв також на час приїзду українців не зміг. Війт вказав і на те, що в одному листі Марканич написав про бажання увічнити депортації написом на хресті жертви, а в другому – увічнити жертв села. Ясно, що якраз другий варіант викликав непокій Воєвідського комітету РОПБіМ. І таким чином дубовий хрест з написом “Вічна пам’ять депортованим з власної землі мешканцям села Криве над Сяном”, привезений групою їхніх нащадків, залишився на час мого виїзду з місця, де колись було це село, невстановленим.
І незакріпленою на ньому залишилася пропам’ятна таблиця з прізвищами кількох осіб, які були вбиті, імовірно, Військом польським або Військами охорони пограниччя, у Кривому або околиці. Тому, що війт Подима зрозумів її як окреме увічнення, а не частину хреста. І, радше ненавмисне, відкрив адміністративну дорогу, яка веде до одного питання, відомого наче приспів у пісні про українсько-польські відносини: чи можна увічнювати смерть людини, якщо вона була в лавах УПА?

* * *
Ю. Марканич, імовірно, повіз свій хрест з обома написами в Україну або залишив на збереження на місці (поблизу сумнозвісних дзвонів у гаражі в Літовищах?..). Чи “Бескидське земляцтво” почне дальші заходи за увічнення, чи ні – на сьогодні не відомо. Чи завершить їх за 10 років, бо в середньому стільки тривають кожного разу – також не знати. Однак цікаве те, що чи не вперше маємо справу зі спробою громадської організації з України офіційно увічнити на території Польщі жертв цього села. У цьому – весь оптимізм проблеми. Можливо, громадянське суспільство України візьме на себе ту діяльність, на яку неспроможна українська держава. Адже за “успіхи” Україні належить від українців лише орден “кривої меморіальної посмішки”.
Не менш кривою могла б бути посмішка польських громадян, які бажали б увічнити своїх жертв на території України, якби відповідні органи цієї держави почали звертатися в український Інститут національної пам’яті з прохання надати довідку: була чи не була людина членом Армії крайової…

“Наше слово” №42, 17 жовтня 2010 року

Поділитися:

Категорії : Події

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*