Олександр Колянчук ■ ІСТОРІЯ ■ №9, 2013-03-03
Ще до оголошення початку Січневого повстання 22 січня 1863 р. ряд українців, згуртованих у Комітеті російських офіцерів (а це понад сто людей), що діяли в російських гарнізонах у Варшаві, Каліші, Плоцьку, Люблині, Радомі та інших містах Польщі, брали участь у конспіративній праці польських революціонерів. За підпільну діяльність, прошитий кулями екзекуційної роти під мурами Модлінської твердині, 28 червня 1862 р. загинув українець пор. Петро Сливицький. Разом з ним тоді були розстріляні росіянин пор. Іван Арнольд і поляк, підстаршина Францишек Ростковський. У відповідь на це їхній товариш, зв’язаний з конспіраційною діяльністю, капітан Андрій Потебня в Саксонському саду (поль. Ogród Saski) вистрілив у варшавського намісника ген. Александера Людерса.
Андрій Потебня – це рідний брат Олександра Потебні, мовознавця і філософа (1855–1891). Він народився 31 серпня 1831 р. на Полтавщині (село Перекопка) в сім’ї штабскапітана. Був випускником Константинівського кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі. У столиці зблизився з польськими революційними демократами Ярославом Домбровським і Зиґмунтом Падлевським. Згодом, як поручник Шліссельбурзького полку Першої армії в Царстві Польському (поль. Królewstwo Polskie – ред.) створив таємний Комітет російських офіцерів, з Домбровським і Падлевським брав участь у заходах при підготовці повстання. Ці люди підтримували зв’язки з організацією «Земля і воля» в Петербурзі та з групою діячів часопису «Колокол» у Лондоні, проводячи енергійну аґітацію серед солдатів російської армії. Після вибуху повстання Потебня взяв у ньому активну участь і, ведучи відділ польських повстанців до наступу, загинув 5 березня 1863 р. в сутичці з російськими військами під Пєсковою Скалою к. Олькуша.
Ще перед тим на Серадзькій землі успішну повстанську діяльність вів командир 32-особового партизанського відділу Макар Дрогомирецький, народжений 1842 р. в Україні, якого повстанці назвали «Князем». Після низки бойових дій і зради одного з учасників, 12 лютого 1863 р. він опинився в оточенні майже півтисячного російського загону, був поранений у бою під Пишковом Серадзького повіту, відтак його вбили пострілами й закололи понад тридцятьма багнетами. Українець похований у братській могилі в Пишковському лісі. На Серадзькій землі загинули також кілька солдатів-українців, які, попавши у повстанський полон, перейшли на сторону повстанців. Були це, зокрема: Василь – розстріляний 26 березня в Лодзі, Григорій – загинув у бою під Крушином 29 серпня 1863 р., повстанський хірург у лазаретах Відави Ізидор Коперницький – вояк ген. Тучановського. У низці публікацій зустрічаємо прізвища учасників повстанських загонів, зокрема Ткаченка, Купренка, Дудея, Воробця, Мінатого, Макаренка, Захарченка, які за свою участь на боці повстання поплатилися життям.
Організований «червоними» (радикальне крило повстанців – ред.) у Варшаві Центральний комітет ще до вибуху повстання вів аґітацію серед непольського населення, на землях давньої Речі Посполитої. Через кілька днів після спалаху повстання, 5 лютого, Тимчасовий національний уряд видав відозву до «Братів русинів», у якій наголошувалося, що підтримка ними повстання надасть їм право на самовизначення. Тому частина українців з теренів Холмщини і Підляшшя живо відгукнулася на цей заклик. Зокрема, лікар з Дубенки Холмського повіту д-р Іван Нечай організував партизанський загін. У ніч проти 23 січня 1863 р. його відділ несподівано атакував Грубешів й очистив місто від царських військ. Здобувши зброю і гроші, Нечай почав жваву бойову діяльність. Він зібрав під своєю командою біля 400 повстанців, серед яких більшість становили українці. Накази у відділі Нечая видавалися українською і польською мовами, а солдати шанобливо називали хороброго доктора «батьком». Оточений численнішими царськими військами загін Нечая був розбитий, а сам важко поранений лікар попав у полон і був розстріляний. Він помер з окликом: «Хай живе свобода!».
Іван Нечай, якого на пам’ятниках в Дубенці і Красниставі названо Міколаєм Нєчаєм, народився 1818 р. в родині службовця низького ранґу в Грубешеві. Початкову школу закінчив у рідному місті, а середню освіту здобув у Замості (1838). Не встановлено, де саме здобув медичну освіту, але в 40-ві роки ХІХ ст. він як лікар повернувся до Грубешева. Поселившись у Дубенці Холмського повіту, крім лікарської практики, брав участь у громадському житті. Вже 1861 р.вів антицарську діяльність, установив контакт зі штабом повстання в Люблині, почав організовувати грубешівський повстанський загін з українських селян, дрібної польської шляхти та ремісників. Допомагали йому емісар Центрального національного комітету Кукель і колишній офіцер піхоти Освальд Радзейовський. Вночі з 22 на 23 січня 1863 р. загін Нечая здобув Грубешів та роззброїв російський гарнізон. Потім загін, кількість вояків якого збільшилася до майже 400 людей, вирушив на Краснистав. Під Рудкою 17 лютого, відтак 22 лютого в районі села Жалина в бою з реґулярними військами загинуло понад 150 повстанців, а 22 потрапили в полон. Серед них – і поранений командир І. Нечай. Засуджений російським військовим судом на кару смерті, був розстріляний 19 березня 1863 р. в Красниставі. У соту річницю його загибелі Товариство любителів Красниставу встановило пам’ятник, а згодом його ім’ям названо вулицю неподалік монумента.
Крім нього, десятки українців були членами різних повстанських загонів Підляшшя й Холмщини, зокрема: Карпо Білогорець, Кирило Бобрук, Яков Ільчук, Данило Ящук, Іван Левчук, Іван Лиско, Микола Мирончук, Андрій Олещук, Олександр Остапюк, Антон Павлющук, Данило Процек, Антоній Рупца, Михайло Савчук, Яким Вакула – з Радзинського пов.; Павло Ігнатюк, Прокоп Михальчук, Онуфрій Лесюк, Василь Романюк, Корнило Шевчук, Теодор Трофімчук, Іван Василюк, Матвій Верчук – Біла-Підляський пов.; Іван Бабин, Ілля Гаврилюк, Михайло Кірильчук, Гнат Стороженко, Пилип Шурин – Грубешівський пов.; Петро Алексюк, Павло Гарасим, Микола Канікула, Павло Оленчук, Яків Оленчук, Іван Полещук, Фома Ващук, Антон Венечук, Олександер Романюк – Красниставський пов.; Михайло Шимонюк – Замостянський пов., Кіндрат Гаврилко – з Холма.
Маловідомим фактом історії Січневого повстання є те, що повстанським відділом, який найдовше боровся з царатом, був загін ксьондза Бжузки з Люблинщини, до складу якого входило чимало українців. Його розгромлено щойно у квітні 1865 р. Газета «Wytrwałość» писала про це: «З Підляшшя повідомляють, що там все ще веде підпілля ксьондз Бжузка на чолі відділу з поляків та українців, які втекли з московського війська і яких вже саме це змушує до боротьби до останньої краплі крові».
Українці служили добровольцями в організованому на Волині відділі Ружицького. Мемуарист тих років згадує, що у відділі «побіч мови і команди польської бриніла часто мова русинська (українська), русинська пісня часто піднімалася над рядами…».
У рядах повстанців Ружицького боровся відділ під командою Володимира Шашкевича. Очевидець підкреслює, що цей відділ «мав навіть свою бойову русинську пісню, здається, укладену самим організатором цього загону».
Водночас були спроби організування великого українського повстанського відділу в Галичині. З його допомогою планувалося розпочати антицарське народне повстання в Україні. Однак ведені на цю тему розмови між представниками львівських українців і комісаром повстанського уряду в Галичині полк. Струсем закінчилися невдачею. Причиною було те, що представники «білих» (консервативно-ліберальне крило повстанців – ред.), які в ході повстання дійшли до влади, відмовляли українцям права на самовизначення, вважаючи Україну невід’ємною частиною корони.
Не можна говорити про якийсь масовий партизанський рух українського населення 1863 р. Однак є фактом, що немало наших земляків взяло діяльну участь у визвольній боротьбі польського народу і заплатило за це своїм життям або сибірською каторгою.
Повстання закінчилося політичним програшем обох народів. Хоч участь українців не набрала масового характеру, – серед них було лише кілька сотень активних повстанців, – але фактом є те, що в ході повстання українські акценти звучали (відозва до «Братів русинів»; державна символіка Речі Посполитої Трьох Народів Польщі, Литви і Русі – Орел, Погоня, Архистратиг Михаїл; трьохскладова повстанська печатка, «Золота грамота» українською мовою, мова наказів, найменування командира «батьком», українська пісня). Це, у свою чергу, викликало істерію ряду російських часописів, унаслідок чого посилилися репресії проти народжуваного українського національного руху. Частину національних діячів заарештовано, а міністр Пйотр Валуєв підписав 20 липня 1863 р. горезвісний циркуляр, що «ніякої малоросійської мови не було, нема й бути не може і що наріччя їх, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Був це черговий, започаткований собором Російської церкви 1690 р., лінґвоцид української мови, завершений 1876 р. указом царя Александра ІІ (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друку ориґінальних творів і перекладів, заборону сценічних вистав та друкування текстів до нот українською мовою. Наслідки цього маємо донині. Проблема статусу української мови через півтора століття є однією з наболілих національних дилем сучасної України. ■
