Розмовляв Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №42, 2012-10-14

Чому для опису дійсності, яка панувала у Явожні, найбільше відповідає назва «концентраційний табір»? Як ця проблематика функціонує в польському громадському просторі? Чого треба досягти публікаціями? На ці та інші запитання відповідає історик Євген Місило, який першим досліджував долі українців, запроторених у рамках Акції «Вісла» в концтабір у Явожні. Про згадану операцію Є. Місило видав 2012 р. нову книжку, яка доповнює й поширює попередню, що вийшла ще 1993 р. Публікована нижче розмова була проведена з істориком під час цьогорічних урочистостей у Явожні, де він, серед інших відзначених, отримав від Об’єднання українців у Польщі пам’ятну медаль – за висвітлення правди про Явожно.

Григорій Сподарик: Пане Євгене, яким чином Ви зацікавилися темою концтабору?

Євген Місило: Зовсім випадково я зустрів одного з в’язнів Явожна, сусіда моїх батьків, який розповів мені про табір. Я провів і записав розмову з ним. І тоді в мене зародилася ідея, щоб відтворити всі прізвища в’язнів. Таких людей я розшукував на Лемківщині, куди ми їздили з молодіжним рейдом «Карпати». Тоді мені вдалося записати досить багато спогадів та окремих прізвищ, але все це було ще на аматорському рівні. Я усвідомив собі, що всіх не зможу відтворити, бо вже знав, що в’язнів-українців було біля 4 тис. Врешті я вирішив приїхати до Явожна і шукати джерел.
На місці помітив, що тема табору – це тема-табу. Думаю, що місцеві просто соромилися її, адже тут після війни в колишньому гітлерівському концтаборі були ув’язнені їхні сусіди з Силезії. Я пішов до місцевого священика, і саме він мені розповідав про трагічні події, які там відбувалися. За його словами, спочатку жертв хоронили на кладовищі, але потім, з огляду на їхню значну кількість, місце вічного спочинку вони знаходили в лісі поблизу табору. Це були шокові дані. Потім, коли в Ольштині я віднайшов документи цього табору, то побачив, що у Явожні 1945 р. (ще перед ув’язненням там українців) унаслідок хвороб, голоду і тортур вмирало по 500–700 осіб протягом одного місяця.

Ця трагічна статистика, мабуть, найкраще показує, що офіційна назва – «Центральний табір праці», була евфемізмом (замінне, м’яке слово – ред.), який приховував справжню ідею існування табору.
Мета існування цього табору була чітко визначена – не ресоціалізувати чи перевиховувати, а просто винищити людей за зразковим садистичним методом кожної тоталітарної системи. Це була свідома політика влади та адміністрації табору. При чому табір у Явожні не був єдиним. Подібний функціонував на території колишнього гітлерівського концентраційного табору в Освенцимі до 1947 р., про що сьогодні офіційно не говориться. До речі, його німецьких та силезьких в’язнів використовували при спорудженні музею мучеництва польського народу, де в’язні під час роботи помирали – так само, як і в Явожні – внаслідок виснаження та з огляду на жахливі умови. Парадокс полягав у тому, що жертви однієї системи будували пам’ятник жертвам іншої системи.

На початку 2012 р. гарячу дискусію в Польщі викликав фільм Павла Сєґера «Польські концентраційні табори», в якому, зокрема, говорилося про Явожно. Поляків обурив уже сам заголовок. Ви також використовуєте термін «концтабір» стосовно Явожна. Наскільки, у Вашій оцінці, він виправданий?
Такий термін вживали польські військовики у своїх документах, які, зрештою, я наводжу у своїй новій книжці про Акцію «Вісла». Наприклад, командир оперативної групи «Вісла» та інші військові функціонери говорять чітко, що всіх українців, котрі повертаються з виселення до своїх рідних сіл, треба арештувати й «вислати до концентраційного табору».
До речі, я не полінувався переглянути історичні публікації відносно цього періоду. Слід зазначити, що жоден польський історик (також «ґуру» в питанні польської історії Норман Дейвіс) не вживає терміна «концтабір». Зокрема Н. Дейвіс, описуючи Явожно й подібні йому місця, взагалі не говорить про «польський табір» чи навіть «комуністичний табір», тільки послуговується евфемізмом: «німців, поляків чи українців ув’язнювали в колишніх гітлерівських таборах і катівнях». Це несерйозно. Термін «польський комуністичний концтабір» – це універсальна формула, яка, у моїй оцінці, найкраще передає сенс діяльності таких місць. Дійсно, тоді була інша система, проте безперервності польської державності ніхто не заперечує, тому й не знімається з неї відповідальність за період комуністичних репресій. Доказом цього є хоча б той факт, що ув’язнені в Явожні громадяни польської національності могли бути реабілітовані в рамках закону про ветеранів та деяких жертв воєнних і післявоєнних репресій.

Однак дією цього закону не були охоплені українські жертви. Як вважаєте, чи сьогодні таке «зрівняння» в правах потерпілих ще можливе?
Досі не визнано недійсним жодного закону, правового акта, політичного або адміністративного рішення часів Акції «Вісла». Можна сказати, що вони надалі чинні. Українці, серед них в’язні Явожна, не діждались ані правової та моральної реабілітації, ані визнання їх жертвами репресій на основі законів, що прислуговують польським громадянам польської національності. Якщо Польща визнає злочином і проявом репресій з боку тоталітарних систем гітлерівські та радянські табори, то так само нема юридичних основ, щоб відмовити такого права українцям, які були в’язнями концтабору в Явожні. Якщо хтось вважає інакше, то тим самим обмежує у правах представників нашої громади.
Своїми публікаціями і з допомогою документів я хочу показати, що злочини все-таки були скоєні, що існували конкретні рішення, на основі яких людей ув’язнювали, ламали фізично та психічно, врешті мордували. Саме тому незрозумілим для мене є те, що сьогоднішня польська незалежна й демократична держава не хоче визнати цих людей жертвами. Формально надалі існує ситуація, у якій фактично стверджується, що українські жертви концтабору стали ними слушно. На цій основі дехто й робить висновок, що рішення про проведення Акції «Вісла» було правильним, тобто комуністи добре зробили, виселяючи українців. Продовжуючи за аналогією: в такому разі не маємо морального права звинувачувати й гітлерівців за те, що вони тут вбивали до 1945 р. поляків та жидів.

Як Ви оцінюєте – з точки зору власного досвіду й багаторічних досліджень – функціонування теми Явожна в польському науковому та громадському просторі?
Думаю, що сьогодні ситуація виглядає вже непогано. Хоч і в минулому, попри табу, яке існувало в самому місті Явожні, коли я приїжджав і питав про українські жертви, усе ж знаходив допомогу. В місцевому управлінні актів цивільного стану мені дали списки помордованих, хтось інший показав місце, де їх похоронено.
Щодо функціонування теми Явожна в науковому світі хочу відзначити: нині молоді працівники Інституту національної пам’яті (ІНП) дуже допомагають мені в пошуках документів про концтабір та Акцію «Вісла». Я бачу, що вони цінують мою працю. Тому можу зробити такий загальний підсумок: поляки, якщо помічають у когось відкритість, упевненість і брак комплексів, то шанують його навіть тоді, коли з ним не погоджуються.
Варто додати, що висвітленню правди про Явожно прислужився й голова ІНП Лукаш Камінський. Він опублікував листування й звіти голови Краківської районної прокуратури Оскара Карлінера, які свідчили про трагічні обставини життя в таборі. Інші його публікації підтверджували результати моїх попередніх досліджень. Вони показують, що люди в таборі вмирали внаслідок тортур або трагічних санітарних та побутових умов.
Натомість мені особисто дуже часто ставлять закид, що я послуговуюся терміном «концтабір» і публікую лише ті документи, які показують жертви з українського боку. Однак я думаю, що це і так тільки краплина в морі, якщо порівняти з кількістю польських публікацій про злочини, скоєні українцями, Волинську трагедію чи події під час польсько-української боротьби. І все ж таки варто відзначити, що з молодим поколінням польських істориків радше не маємо розходжень щодо оцінки Явожна. Що цікаве – це саме вони звернули увагу на те, що під час німецької окупації у Явожні загинуло не більше як дві тисячі в’язнів, а в період комуністичної Польщі жертв у таборі було понад 5 тисяч, до того в удвічі коротший час.

Такі факти в Польщі до масової свідомості пробиваються дуже важко. Досі існує чимала група людей, які заперечують факти про вбивство поляками євреїв у Єдвабному чи критикують Яна-Томаша Ґросса за його публікації на подібні теми. Чи Ви своїми працями не вбиваєте клин у зосередження лише на кривдах свого народу, яка домінує над Віслою?
Я люблю часом іти проти течії й провокувати. Зокрема, моя перша книжка про Акцію «Вісла» випереджала тогочасний хід мислення й знання польських та закордонних істориків. Тому шкода, що надрукованих у цьому виданні документів українська громада не змогла відповідно використати для засудження Акції «Вісла», а властиво, що всі ті спроби були невдалі. Думаю, що причиною такого стану був брак професійної юридичної підтримки. У книжці я помістив численні документи: рішення Політбюро Польської робітничої партії, президії Ради Міністрів, інструкції та розпорядження, які показують підготовку і проведення Акції «Вісла» та її наслідки. Усе це, на мою думку, може становити основу для проведення судового процесу й засудження депортації українців, визнання її комуністичним злочином і злочином проти людства. У новій книжці, зокрема, я вміщую 250 нових документів. Є там майже 500 прізвищ осіб, засуджених на смерть військовими судами оперативної групи «Вісла» у Краківському, Ряшівському, Люблинському та Варшавському воєвідствах. Думаю, що треба б бути цілком сліпим або цинічно-необ’єктивним, щоб не зрозуміти, що щось поганого діялося 1947 р. Адже якщо майже 150 тис. людей були викинуті зі своїх хат, а чотири тисячі з них запроторено за колючий дріт концентраційного табору, більше того, майже 500 осіб засуджено й повішено протягом кількох місяців, то це була трагедія українців, а з юридичної точки зору – злочин. Моїм завданням, як історика, не є політизувати цю справу, а звертати увагу на проблему. Жиди, яких шаную і подивляю, кожного дня публікують по кілька праць щодо Голокосту, поляки щораз частіше випускають матеріали про українські злочини і Волинь, тому й ми, українці, маємо показувати трагедії нашого народу. Мені деколи говорять: «Ви вже видали одну книжку про Акцію „Вісла”, то навіщо повертатися знов до цієї теми»? Такі видання адресуються перш за все до молодого покоління, яке встигло підрости за вісімнадцять років. Молоді люди не конче ознайомлені з моєю першою працею, тим більше, що нині доступ до неї обмежений. Хочеться вірити, що нове видання спровокує – зокрема, це покоління – до рефлексій, пошуку коренів, відтворення долі дідів чи прадідів.

Акція «Вісла» – це ширший контекст. А на якому рівні досліджують історію табору в Явожні? Ми вже все знаємо, чи може є питання, які потребують відкриття?
Про Явожно ніби відомо багато. Знаємо хто, де і коли приймав рішення, скільки було ув’язнених людей тощо. Натомість досі нема повної публікації з документацією й усіма прізвищами. Саме такий матеріал я тепер готую. Сподіваюся, що він з’явиться наступного року. У цій публікації будуть біографічні довідки про понад 70 членів слідчої групи у Явожні – ІНП надав доступ до відповідного матеріалу, тому вже можу над ним працювати. На жаль, не збереглася – а можливо, досі не віднайдена в архівних сховищах ІНП – документація цієї слідчої групи, яка повинна нараховувати кілька сотень томів актів. Це – звіти, листування голови слідчої групи з тодішнім міністром безпеки, протоколи допитів, депозити, таборова книжка, копії фотографій в’язнів тощо. Цю колекцію я шукаю, при чому знаю, що в ній є, оскільки маю протокол з докладним списком документів. Це дуже важливий матеріал, вважаю, що його оприлюднення може мати для нас не менше значення, ніж для поляків документи щодо Катині. Вони докладно ілюструватимуть усі рішення стосовно ув’язнення або звільнення, слідчі методи й інше. Щоправда, побоююсь, що цей матеріал міг бути знищеним, проте вірю, що теперішнє керівництво ІНП максимально сприятиме віднаходженню цих документів.

На шляху до висвітлення правди про Явожно була також співпраця з «Нашим словом». Як це виглядало?
Коли 1989 р. я прийшов до «Нашого слова» і хотів написати про Явожно матеріал, то редакція дуже боялася оприлюднити таку інформацію. Думаю, що це був натуральний страх, оскільки концтабір ще функціонував як велика тема-табу. Тому варто сьогодні висловити велику пошану редакторам Мирославові Вербовому та Анатолю Кобелякові, які півроку боролися з чинною ще тоді цензурою. Остаточно моя перша стаття про Явожно пішла на шпальтах тижневика, а потім з’явився й перший список замордованих.

Які думки у Вас викликають місця, так болісно пов’язані з минулим українців у Польщі?
Сьогодні, коли бачу людей, які приїжджають до Явожна, моляться тут і вшановують пам’ять загиблих, то відчуваю задоволення з того приводу, що саме такий результат дала мозольна праця в архівах. Моя роль якоюсь мірою закінчена. Тепер за пам’ять про цю трагедію та символічне вшановування жертв мають відповідати чергові покоління представників нашої громади. ■

Поділитися: