Лемківський підсумок ХХ століття й перспективи на ХХІ століття

Богдан ГальчакПУБЛІЦИСТИКА№51, 2012-12-16

Під назвою «лемки» розумію українське населення, що виводиться з Лемківщини – історичного реґіону, розміщеного в Карпатах, на польсько-словацькому пограниччі. У межах Словаччини лемки (у цій країні їх найчастіше називають русинами) живуть у реґіоні, який словаки називають Шаришем, а також у невеличких частинах Спіша і Земпліна. Українці називають цей реґіон Пряшівщиною. У Польщі до 1947 р. лемківські поселення були на території, яка охоплювала повіти Новосанчівський, Горлицький, Яслицький, Коросненський, Сяніцький, південно-західну частину Ліського й кілька сіл у Новоторзькому повіті. 1

Згідно з українською традицією, межа між Лемківщиною й розміщеною на схід від неї Бойківщиною пролягала вздовж річок Сяну і Лаборця.2 У Польщі в міжвоєнний період стала розповсюдженою за посередництвом Романа Райнфуса думка, що східна межа історичної Лемківщини пролягала за річкою Ославою, верхами Буковиці і Великого Поділу3 (однієї з найвищих височин на Південному Розточчі, пол. Wielki Dział – ред.). Таке розуміння меж Лемківщини виключало з приналежності до неї Ліський повіт і більшість Сяніцького повіту. Думка ця породжувала сумніви навіть у деяких польських дослідників. Вони вважали, що східну межу Лемківщини слід пересунути у східному напрямку, принаймні до річки Солинки4. Сам Райнфус, зрештою, не заперечував факту присутності лемків на схід від Великого Поділу. Він тільки вважав це перехідною лемківсько-бойківською зоною.
Дивлячись із сучасного погляду, можна зробити висновок, що теза Р. Райнфуса про встановлення східної межі Лемківщини на Великому Поділі мала підґрунтя більше політичне, ніж наукове, подібно, зрештою, як і деякі інші думки видатного етнографа. Таким своєрідним способом Райнфус «відрізав» від Лемківщини ті повіти, де українська національна ідентичність у міжвоєнний період мала досить міцне підґрунтя. Натомість «залишив» у межах цього реґіону ті повіти, де переважало населення з не до кінця сформованою національною ідентичністю.5 Українське розуміння меж Лемківщини виглядає інакше і в минулому мало це вимір не тільки теоретичний.6
Проблеми, з якими довелося змагатися лемкам у ХХ ст., почалися ще у XIX ст. Уже в 70-ті рр. того століття розпочалася в карпатському реґіоні масова еміґрація в Америку. Зумовили її чинники демографічного й економічного характеру. Не була це перша велика еміґрація в історії Лемківщини. Уже в XVIII ст. австрійська влада переселила значну кількість лемків на Балкани (Воєводина, Хорватія, Боснія, Словенія). Однак наслідки еміграційної хвилі у XIX ст. були серйозніші. Згідно з деякими підрахунками, за океан подалося близько половини населення Карпат.7 Стосувалося це й лемків. Високий природний приріст дозволив швидко відтворити чисельність мешканців карпатських сіл. Однак в еміґрацію подалися люди найбільш динамічні й підприємливі. Стали вони серйозною втратою для Лемківщини, хоч еміґранти загалом підтримували міцні зв’язки з краєм свого походження.
Після І світової війни була порушена встановлена раніше система державних кордонів у Центрально-Східній Європі. Лемківщину розділив польсько-чехословацький кордон. Щоправда, лінія кордону проходила верхами Карпат ще від часів Середньовіччя. Спочатку це був польсько-угорський кордон, потім галицько-угорський, однак той факт не утруднював значною мірою населенню підтримувати зв’язки. Кордон між Річчю Посполитою і Чехо-словаччиною мав інший характер. Був точно визначений, його пильно охороняли. Зв’язки між населенням значно обмежилися.
Як Річ Посполита, так і Чехословаччина були державами багатонаціональними. Однак у Речі Посполитій домінували поляки, а в Чехословаччині – чехи. Політика обох держав мала за мету захист інтересів панівних націй. Протягом 1919–1939 рр. по обох сторонах кордону чинилися спроби асиміляції лемківського населення. Не принесли вони бажаних результатів.

Лемківщина під час ІІ світової війни сильно постраждала, однак найскладніший для лемків період надійшов після формального закінчення бойових дій. Комуністична влада польської держави підписала 9 вересня 1944 р. угоду з урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) про обмін населенням. Охоплювала вона поляків на території України та українців, що проживали в Польщі. Подібні угоди польська влада уклала також з урядами радянської Білорусі та Литви. Обмін населенням мав відбуватися добровільно, проте фактично проходив у формі примусового виселення.8 Охопив він і лемківське населення. В радянську Україну виселено близько 95 тисяч лемків, тобто майже 2/3 усієї їхньої популяції в Польщі. Після закінчення обміну населенням залишилося в Польщі ще біля 30–40 тис. лемків.9 їх разом з усіма іншими українцями, які ще тут залишилися, 1947 р. депортовано у рамках Акції «Вісла» на західні й північні території Польщі, і поселено там примусово у значному розпорошенні. Польська комуністична влада спочатку цілком унеможливлювала, а згодом утруднювала лемкам змогу повернення на прабатьківські землі.
Також представники влади Чехо-словаччини підписали 10 липня 1946 р. угоду про обмін населенням з Радянським Союзом. На радянську Україну еміґрувало понад 12 тисяч громадян Чехословаччини.10 Були це передусім лемки. У Чехословаччині не застосовували безпосереднього тиску на українське населення, щоб змусити до виїзду. Чехословацька влада надала можливість радянським аґітаторам вести на своїй території аґітацію за виїзд в СРСР, однак не брала безпосередньо участі в цьому. Проте важко оцінювати виїзди лемків з Чехословаччини в СРСР як добровільні, оскільки переселенці стали жертвами маніпуляції. Радянські аґітатори надзвичайно цинічно обманювали наївних людей, обіцяючи їм достатнє життя в добробуті в радянській Україні. Дійсність, яку застали прибульці з Чехословаччини у знищеному війною голодному краї, була цілком іншою. Лемки не мали можливості об’єктивно перевірити перед виїздом обіцянок аґітаторів.
Лемки на Словаччині уникнули Акції «Вісла». Події в Польщі однак мали неґативний вплив і на лемків зі словацького боку кордону. Відчували вони загрозу, яка не була цілком позбавлена підстав. Отож, у державі чехів та словаків теж появилися думки про необхідність ліквідації «українського питання в Чехословаччині» шляхом виселення цього населення в СРСР. У лемківській громаді на Словаччині запанувало пригноблення й апатія.11 Українське походження стало важким тягарем. Могло спричинитися до примусового виселення з Чехословаччини, яка на тлі інших країн Центрально-Східної Європи в сорокові роки виглядала майже як оазис стабілізації та добробуту.
Однак після введення в цій країні комуністичної диктатури почався процес уподібнювання цієї країни до СРСР. Ліквідовано приватні індивідуальні сільські господарства, вводячи кооперативну систему, зразком для якої були радянські колгоспи. У 1950 рр. ліквідовано в Чехословаччині Греко-католицьку церкву. Священиками заповнено в’язниці, а мирянам накинуто православ’я.
У другій половині 50-х рр. комуністична влада Чехословаччини офіційно визнала лемківське населення українською меншиною. У школах північно-східної Словаччини 1952 рр. введено українську мову.12 Своєрідна «українізація» словацьких лемків проводилася бюрократичними методами, не беручи до уваги почуттів людей. Супроводжувала її аґресивна пропаґандивна кампанія, скерована проти «українського буржуазного націоналізму». По суті, ця кампанія мала антиукраїнський характер. Дивлячись тепер, можна зробити висновок, що метою чехословацької комуністичної влади була не «українізація» лемківського населення, але радше її словакізація. Адже русинів поставили перед дилемою: вибрати ідентичність словацьку або українську, зогиджуючи водночас український народ. Крім того, вибір української ідентичності в ситуації, коли не минула цілком загроза примусового виселення в радянську Україну, межував з героїзмом.

Після II Світової війни загальні переписи населення показували явище зменшення кількості населення, яке декларувало українську національність. Кількість лемківського населення у Словаччині у 20-ті рр. XX ст. оцінювали на 155 тисяч.13 Під час загального перепису в Чехословаччині 1930 р. «руську» національність декларувало понад 95 тисяч опитаних.14 Під час перепису 1950 р. про українську національність заявило загалом 48231 особа. Відсоток цього населення в північно-східній Словаччині зменшився на понад 45%. Водночас відсоток респондентів, які заявили словацьку національність, збільшився в тому ж реґіоні на 65%. під час загального перепису населення 2001 р. у словацькій державі українську національність декларувало 10814 респондентів, а русинську – 24201. Загалом обидві національності декларувало 35015 осіб.15
Оцінюючи результати загального перепису населення, які стосуються декларацій щодо національності, треба бути обережним. Адже вони показують суб’єктивне почуття національної приналежності. Тим часом у Центральній Європі переважає «культурна» концепція народу, згідно з якою про приналежність до народу вирішує не суб’єктивне відчуття людини, тільки культурні ознаки. Отож, під час згаданого вище загального перепису у Словаччині 2001 р. 62786 респондентів назвали своєю рідною мовою русинську або українську (54907 русинську; 7879 українську).16
беззаперечним фактом є різке зменшення чисельності лемків у північно-східній Словаччині. Згідно з оцінкою видатного знавця проблематики проф. Миколи Мушинки, з-посеред коло 90 тисяч мешканців історичної Лемківщини, на словацькому боці русини становлять тепер неповну четвертину, хоч більшість мешканців цього реґіону має лемківське (русинське) походження.17
Водночас зростає в південно-східній Словаччині відсоток ромського (циганського) населення. Це ефект як цілеспрямованої політики чехословацької комуністичної влади, яка з задоволенням поселяла в цьому реґіоні ромські родини, так і високого природного приросту цього населення. Можна припустити, що чисельність ромів на Лемківщині перевищить невдовзі чисельність лемків, або навіть так уже сталося.
Ще гірше – з точки зору лемків – виглядає ситуація на Лемківщині з польської сторони кордону. У ході проведеного в Польщі загального перепису населення 2002 р. на території Лемківщини лемківську ідентичність декларували 1642 особи, a українську – 789.18 Загалом це дає 2431 особу, тобто заледве біля 4% сучасних мешканців Лемківщини. В усій Польщі під час згаданого перепису українську національність декларували 27172 особи, а лемківську – 5850 осіб. Значна частина тих, хто декларував українську національність, це люди, які походять з Лемківщини або їхні нащадки. Загалом обидві ідентичності декларували 33022 респонденти.

Кількість осіб, що декларують українську та лемківську (русинську) ідентичність у Польщі та Словаччині, у ході загальних переписів у 2001–2002 рр. виявилася подібною. Але помітні теж відмінності. У Словаччині переважає русинський варіант, а в Польщі – український. Однак респонденти, які декларують обидві ідентичності, проживають у Словаччині головно на території Лемківщини, а в Польщі – у західних і північних реґіонах. Це результат Акції «Вісла».
У ході згаданої операції депортовано близько 150 тис. осіб. Той факт, що 2002 р. національність українську або лемківську декларували дещо понад 33 тис. респондентів, можна інтерпретувати як прояв значної успішності депортаційної операції. Проте знак рівності тут ставити не можна. Про «кваліфікування» до участі в Акції «Вісла» не вирішували самі зацікавлені, тільки функціонери Управління безпеки та командування військових підрозділів, які проводили виселення. Робили це на власний розсуд. Зовсім не брали до уваги національну свідомість людей, яких виселяли, ані їхніх політичних поглядів. Натомість під час загального перепису населення респонденти складали власні декларації.
процес посиленої полонізації населення, виселеного в рамках Акції «Вісла», є об’єктивним явищем, існування якого не можна заперечити. Більш промовистими від загальнопольських результатів перепису 2002 р. є дані, зібрані в місцевому масштабі. до Воловського повіту на Нижній Силезії 1947 р. переселено 2881 особу з Лемківщини (626 родин).19 У ході перепису 2002 р. у згаданому повіті лемківську ідентичність декларувало 55 респондентів, українську – 32.20 Як показали проведені Малгожатою Франчак дослідження, на території повіту надалі проживає значна кількість людей, чиє «коріння» знаходиться на Лемківщині21. Однак у переважній більшості вони займають пасивну позицію. Не беруть участі в жодних формах діяльності для підтримання власної ідентичності.
Також дослідження Олександри Яворницької-Новосад, проведені в Любуському воєвідстві у середовищі виселених у рамках Акції «Вісла» осіб та їхніх родин, вказують на зменшення рівня знання мови предків серед молодого покоління: як української мови, так і лемківської говірки22. Підтверджує це проґрес процесу асиміляції в польському оточенні.

Послаблення активності лемків помітне теж за океаном. На початку XX ст. сформувалося в США й Канаді сильне лемківське середовище, що складалося з еміґрантів. Було воно політично різноманітне. Існувала в ньому і проросійська орієнтація, і українська. До чільних організацій проросійського спрямування належав, безперечно, «Лемко-Союз». Організація була створена 1929 р. й активно розвивалася.23 У період найбільшого розвитку об’єднувала вона біля 5000 членів у США і Канаді. Центр організації знаходився в місцевості Йонкерс, що входить у склад нью-йоркської метрополії. Однак під кінець XX ст. наступив раптовий занепад організації. На даний момент функціонує вона в залишковому стані.
Особисто я не належу до числа ентузіастів ідеології, пропаґованої «Лемко-Союзом». Була вона проросійська, а навіть (до 1989 р.) прокомуністична. Однак занепад «Лемко-Союзу» – це поразка всієї лемківської громади, без огляду на світоглядні переконання. Шокує він тим більше, що українські організації в США й Канаді функціонують загалом досить добре. Серед них є також Організація оборони Лемківщини, яка об’єднує лемків, що ототожнюються з українським народом, проте прагнуть зберегти реґіональну окремішність.

Трагічною була доля лемківської діаспори на Балканах у період ІІ Світової війни. Ще під кінець XIX ст. у цій спільноті настав поділ на орієнтацію українську, яка переважала передовсім у Хорватії та Боснії, та москвофільську (так звану «малоруську»), яка переважала в сербській Воєводині. У період 1941–1945 рр. українське населення у Хорватії та Боснії підтримувало загалом хорватську державу, яка була союзницею ІІІ Рейху. Поряд з хорватською армією був створений навіть Український леґіон. Натомість лемківське населення з Воєводини підтримувало комуністичних партизанів Йосипа Броз (псевдонім Тіто). Нерідко нащадки лемківських еміґрантів стріляли один до одного. Після закінчення війни комуністи Тіто застосували жорстокі репресії до прихильників незалежної Хорватії. Проте коли Тіто ввійшов у конфлікт з СРСР, то москвофільські середовища в Югославії також були піддані репресіям.
Після ІІ Світової війни комуністична диктатура, яка запанувала в Югославії, і погана матеріальна ситуація спонукали численну еміґрацію лемківської молоді в Західну Європу, що ослабило українську меншину в Воєводині й Хорватії. Це явище триває й досі. А також надалі існує на Балканах у лемківському середовищі поділ на орієнтацію українську та «русинську». Така ситуація сприяє асиміляції в чужорідному оточенні.

Підсумок ХХ ст. для лемків дуже прикрий. У своєму прабатьківському краї – на Лемківщині, стали вони незначною меншиною. Водночас проґресує процес асиміляції лемківського населення в чужорідному середовищі (польському, словацькому, сербському, американському). Також лемки в Україні втрачають, часто безповоротно, свою реґіональну специфіку. Існує серйозна небезпека, що лемки зникнуть цілковито, як окрема з культурної точки зору група.
Аналізуючи причини складного становища лемків, мимоволі приходить на думку прислів’я: «Де тонко, там і рветься». Ця група населення стала жертвою процесу формування «національних держав» у ХХ ст. в Центральній Європі Часто ставала жертвою насильства, якому жодним чином не могла протиставитися (наприклад, Акція «Вісла»). Однак чи всі нещастя лемків можна пояснити чужим насиллям? Занепад «Лемко-Союзу» в Америці напевно не був результатом чужого насильства. Можна також мати сумніви щодо того, чи були використані всі можливості з метою захисту лемківської ідентичності. Також спостереження у Польщі за громадською активністю у середовищі виселених у рамках Акції «Вісла» осіб не надихають оптимізмом.
Активність населення, депортованого з Холмщини (Люблинщини) чи Надсяння (Перемиського погір’я), виразно вища, порівнюючи з населенням, яке походить з Лемківщини та їхніх нащадків. На Вармії і Мазурах українське населення здобуло досить міцну позицію в рядах місцевої самоврядної влади. Також на Помор’ї місцеві політики часто стараються про підтримку українського середовища. У багатьох випадках може воно мати вирішальний вплив на те, хто буде керувати ґміною чи повітом. Дає це можливість бути більш ефективним у стараннях про дофінансування українських культурних ініціатив. На Нижній Силезії та Любущині, де поселено більшу кількість депортованого з Лемківщини населення, місцеві політики часто навіть не знають про присутність у реґіоні лемків. Рідкістю є випадки, коли звертаються вони до цього населення про підтримку у виборах. Дуже важко отримати дофінансування культурних ініціатив.
Контраст між поставою населення, виселеного з Лемківщини та інших регіонів південно-східної Польщі, де проживала українська меншина, подекуди шокує. У двох сусідніх повітах на півночі Польщі – Валецькому та Пільському – 1947 р. поселено в рамках Акції «Вісла» подібну кількість родин. В обох повітах панували подібні умови. Проте доля депортованого населення виглядала по-різному. Валецький повіт належить до числа реґіонів з найвищою активністю української меншини в масштабі всієї Польщі.24 Натомість людність, поселена в Пільському повіті, ніколи не проявляла серйозної ініціативи до будь-якої зорганізованої діяльності для збереження власної ідентичності.25 З плином часу піддалася асиміляції майже цілковито. Різниця полягала в тому, що в Пільському повіті поселено головним чином мешканців західної Лемківщини (повіти Новосанчівський і Горлицький), а на Валеччині – людність з повітів Ліського, Сяніцького, Перемиського, Любачівського.
Лемківське середовище на заході Польщі часто відзначається пасивністю. Стосується це й тих лемків, які ідентифікуються з українською нацією, як і тих, що окреслюють себе «автономістами» або зараховуються до народу «русинського». Звичайно, існують в «морі пасивності» й своєрідні «острови» порівняно високої активності. Пов’язані вони найчастіше з особами жертовних діячів, які виконують роль місцевих лемківських «лідерів». Однак ті місцеві «герої» колись закінчать свою діяльність, а послідовників вони переважно не мають.
Проводячи лемківський підсумок ХХ ст., не можна позбутися думки, що народ цей програв властиво все, що тільки міг програти. Чи має сенс його дальше тривання? Якби я був націоналістом, то відповів би, що такого сенсу нема. Основою ідеології націоналізму є суспільний дарвінізм, який закладає, що право на існування мають тільки народи сильні, натомість слабші мусять підпорядкуватися сильнішим або загинути.26 Проте націоналістичний світогляд мені чужий. Не вважаю, що слабкість рівнозначна з браком права на існування.
Колись я був на острові Мальта на Середземному морі і звернув там увагу на те, що місцеве населення послуговується власною мовою, не схожою на жодну іншу європейську, хоч усі досконало знають мову англійську (оскільки це колишня британська колонія). Коли я запитав у працівника готелю, чому його земляки так ревно прив’язані до рідної мови, якою користується досить невелика кількість людей, мій співрозмовник відповів: «Англійською говорить увесь світ, а мальтійською – тільки ми». Якби мешканці Мальти відмовилися від своєї рідної мови, то значно зубожіли б духовно. Так само й світ став би убогішим.
Історія Мальти була дуже складна. Протягом століть мешканці цього острова перебували під чужим пануванням. Проте вдалося їм зберегти власну мову й ідентичність, а в ХХ ст. створити власну державу. Історія лемків поточилася інакше. Однак це не заперечує їхнього права до існування. Якщо взагалі можна говорити про будь-яку «лемківську політику», то її мета може бути тільки одна – рятувати те, що ще врятувати можна. Але щоб дії, які ведуться в цьому напрямку, були успішними, необхідно провести ретельний аналіз джерел дотеперішньої слабкості лемків.

Далі буде

_____________

1. J. Makar, Kwestia Bojków, Hucułów, Łemków, Rusinów wobec problemu jedności narodu ukraińskiego (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa, praca zbiorowa pod red. S. Dudra, B. Halczak, A. Ksenicz, J. Starzyński, Legnica-Zielona Góra 2007, s. 74.
2. Це не означає, що всіх українців, які походять з Лемківщини, слід вважати лемками. Натомість на території України у Великоберезнянському районі є села, мешканці яких мають притаманні лемкам риси і вважаються лемками, проте ця територія не вважається складовою частиною Лемківкищини, а належить до Закарпаття.
3. R. Reinfuss, Łemkowie (opis etnograficzny), Kraków 1936, s. 1.
4. J. Rieger, Słownictwo i nazewnictwo łemkowskie, Warszawa 1995, s. 10.
5. Сама ідея визначення меж реґіону за допомогою етнографічних критеріїв є непорозумінням. У Центральній Європі вона залежить від історичної традиції. Наприклад, межі Силезії залишаються незмінними протягом століть. За той час там відбулися значні етнічні зміни. Застосування етнографічних критеріїв для встановлення меж Сілезії означало б необхідність постійного пересування меж регіону на сотні кілометрів.
6. У період тривання трагічного польсько-українського конфлікту, у 1945-47 рр. Лемківщина стала місцем діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА). У рамках структур ОУН, що функціонували в межах польської держави, 1945 р. був утворений надрайон «Бескид». Охоплював він теж Сяніцький повіт і частину Ліського. У номенклатурі українського підпілля назва Лемківщина використовувалася навперемінно з окресленням «Бескид». (B. Huk, Struktura organizacyjna podziemia ukraińskiego na Łemkowszczyźnie w latach 1945-1947 (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III, red. S. Dudra, B. Halczak, R. Drozd, I. Betko, M. Šmigel’, Głogów 2010, s. 62).
7. P. J. Best, Łemko-Sojuz USA i Kanady. Krótki przegląd dziejów (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom II, red. S. Dudra, B. Halczak, I. Betko, M. Šmigel’ , Zielona Góra-Słupsk 2009, s. 29.
8. Ширше це питання висвітлено в: R. Drozd, B. Halczak, Dzieje Ukraińców w Polsce w latach 1921-1989, Warszawa 2010, s. 102-111.
9. A. Kwilecki, Problemy socjologiczne Łemków na Ziemiach Zachodnich. Uwagi teoretyczne i terminologiczne, „Kultura i Społeczeństwo” Warszawa 1966, nr 3, s. 87; K. Pudło, Łemkowie. Proces wrastania w środowisko Dolnego Śląska 1947-1985, Wrocław 1987, s. 24.
10. M. Šmigel’, Š. Kruško, Opcia. Proces opcie a presidlenia občanoc Československa do ZSRR na zaklade československo-sovietskej dohody z 10. jula 1946, Prešov 2005, s. 135.
11. Ibidem, s. 67.
12. S. Konečný, Postavenie Rusinov a Ukrajincov na Slovensku v dvadsiatom storoči a jeho determinanty (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III, red. S. Dudra, B. Halczak, R. Drozd, I. Betko, M. Šmigel’, Głogów 2010, s. 102.
13. P. Švorc, Rusini alebo Slovaci? Suvislosti, priebeh a výsledky etnografickeho vyskumu moravskeho etnografa Jana Huseka v prvej polovici 20. rokov 20. storočia (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom II, Zielona Góra – Słupsk 2009, s. 121.
14. S. Konečný, Postavenie Rusinov a Ukrajincov na Slovensku v dvadsiatom storoči a jeho determinanty…, s. 102.
15. Ibidem, s. 104.
16. M. Mušinka, Rusini-Ukrajinci na Slovensku po pade komunistickeho režimu v roku 1989 (w:) Mniejszości narodowe w Europie Środkowo-Wschodniej po upadku komunizmu, red. B. Halczak, Zielona Góra 2006, s. 304.
17. Ibidem.
18. M. Barwiński, Rozmieszczenie liczebności Łemków w Polsce na podstawie wyników spisu powszechnego z 2002 roku – uwarunkowania i kontrowersje (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom II, red. S. Dudra, B. Halczak, I. Betko, M. Šmigel’, Zielona Góra-Słupsk 2009, s. 24.

19. M. Franczak, Łemkowie w powiecie wołoskim – społeczno-kulturowe i polityczne uwarunkowania procesów identyfikacji etnicznej (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III…, s. 24.
20. Межі сучасного Воловського повіту не цілком сходяться з його межами з 1947 р.
21. M. Franczak, Łemkowie w powiecie wołoskim…, s. 24.
22. A. Jawornicka-Nowosad, Kryteria i wskaźniki tożsamości narodowej osób wysiedlonych w ramach akcji „Wisła” oraz ich rodzin (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III…, s. 75-91.
23. P. J. Best, Łemko-Sojuz USA i Kanady. Krótki przegląd dziejów…, s. 30-31.
24. Mniejszość ukraińska w trosce o swoją identyczność. Jubileusz 50-lecia wspólnoty greckokatolickiej w Wałczu, red. J. Moskałyk, Wałcz 2010.
25. A. Słabig, Przesiedleńcy z akcji „Wisła” w powiecie pilskim/trzcianeckim w latach 1947–1970 (машинопис).
26. За основу я взяв визначення націоналізму Романа Дмовського, сформульоване ним у праці Myśli nowoczesnego Polaka.

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*