Мечислав Самборський, Лежайськ ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №24, 2013-06-16
7. Питання про існування того одного і єдиного наказу про винищення польського населення на Волині.
У криміналістиці застосовується принцип «нема тіла – нема злочину». І мабуть хтось, виходячи з такого припущення, спрямував увагу вчених на пошуки в архівах того міфічного наказу і на питання про проблеми з його оприлюдненням. А найкраще, якби він був підписаний Шухевичем або/і Клячківським. Вже майже «знаходили» його в архіві Лебедя. Тепер є в Центрі досліджень визвольного руху у Львові, і далі чекаємо? На що? Польська сторона, з огляду на неоднозначну процедуру корустування ним, на жаль, не має ширшого доступу до архіву. Але, вважаю, що був би дивним факт існування та підписання такого наказу. Ніхто при здоровому глузді не залишив би після себе таких доказів злочину. Ця проблема нагадує «документування» Голокосту євреїв гітлерівцями. Теж немає наказу, підписаного Гітлером. Існує «протокол з Ваннзеє», є «усна згода» Гітлера і ряд наказів нижчого рівня, але того з його підписом нема. А це не означає, що не було Голокосту євреїв. У випадку вбивст поляків на Волині ситуація виглядає подібно. Я виписав з української літератури на цю тему десятки цитат з наказів про вбивства поляків, виданих командирами нижчого рівня і з нарад оунівського активу. Їхій загальний обсяг складає понад 40 000 «знаків з пробілами». Я шукаю видавця статті, у якій міг би їх оприлюднити. На закінчення скажу, що такого одного наказу нема і він не був потрібний націоналістам.
8. Дані про кількість убитих на Волині поляків, які подає польська сторона (тобто до 60 тисяч), недостовірні. Це нібито показують дослідження Царука і «приховування» В. і Е. Семашками бібліографії. Вони повинні представити її українській стороні для перевірки.
Темою польсько-українських відносин під час Другої світової війни і після її завершення займалися, зокрема, одинадцять семінарів під спільною назвою «ПОЛЬЩА-УКРАЇНА: важкі питання», які проходили у 1996–2001 роках. Їхній підсумок був опублікований 2003 р. (Польща–Україна: важка відповідь. Документація зустрічей істориків (1994–2001). Хроніка подій на Волині та Східній Галичині (1939–1945), Варшава, 2003). Дозвольте мені нагадати, що з української сторони взяли в ній участь такі вчені, як В. Сергійчук, І. Ільюшин, М. Кучерепа, Я. Ісаєвич, Б. Заброварний, Л. Зашкільняк, Ю. Сливка, В. Ханас, Х. Бухало. І. Цепенда, Ю. Макар, С. Кульчицький, В. Трофимович, Я. Царук, Ю. Киричук, М. Швагуляк, Микола Сивицький і Богдан Осадчук. У справі кількості польських та українських жертв була досягнута домовленість обох сторін і записана на 44-й сторінці зазначеного вище видання: На підставі польських наукових досліджень, втрати польського населення в 1939–1945 рр. з рук українських екстремістів можуть складати: на Волині 50–60 тисяч людей (…). Спроби ревізії цього числа не найкращим чином свідчить про українську сторону: договори повинні дотримуватися.
Владислав і Ева Семашки у своїй книжці («Убивство, вчинене українськими націоналістами щодо польського населення Волині у 1939–1945 рр., том I і II) подають на сорок одній сторінці 2534 джерела. Вважаю це надзвичайним, що вони здобули таку величезну кількість джерельних матеріалів і, що найважливіше, уміли ними скористатися. І вважаю нечуваним вимагання надати доступ до їхніх засобів українській стороні для перевірки. Чи вчений зобов’язаний до цього, чи така практика використовується в Україні? Мені здається, що завдання наукового критика полягає в тому, щоб згромадити відповідну «літературу» і на її основі провести аналіз тексту, який піддається критиці. Усе інше вважаю дуже непрофесійною поведінкою. Крім того, Семашки опублікували свою роботу ще у час проведення зазначеної серії семінарів. Секретом його організаторів залишиться, чому вони не запросили Семашків. Адже був то шанс для більш детального ознайомлення з їхнім способом наукової роботи, який втрачено.
До речі, останнім часом вводиться в науковий обіг черговий незрозумілий синонім, а водночас ненауковий термін «геноцидна етнічна чистка». Це фраза з того ж розряду, що й «неґативні плюси». Отож: «Термін етнічна чистка означає – за визначенням ООН і Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі – систематично організоване, пов’язане із застосуванням насильства і, як правило, виселення на постійно групи, виділеної на основі етнічних або національних критеріїв (П. Тер, Темна сторона національних держав. Етнічні чистки в сучасній Європі, стор. 15). У зв’язку з цим визначенням насувається питання – чи можливо геноцидно вигнати? Мені здається, що ні.
І ще дописка: у Волинському воєвідстві у міжвоєнний період 3507 колоністам-поселенцям (тобто 1,15% від загальної кількості земельних господарств) признано 52 464 га землі (тобто 1,52% від загальної кількості гектарів сільськогосподарських угідь) і створено близько 220 осад (тобто 3,3% від залюднених «поселень»); на Волині близько 60% польських жертв були справою УПА, 36-38% – справою рук українського населення, організованого ОУН(б), а 2–4% – то сусідські порахунки (обчислення власні); Б. Гудь закликає до наукової дискусії з поданням архівних джерел, але це йому не заважає подати «зі стелі», що з польських рук загинуло 15–20 тисяч українців.
* * *
Таким чином я прийшов до етапу, на якому можна зробити підсумкові висновки. І незалежно від того, як би не поставити питання, то завжди приходжу до висновку, що поляки були вбиті за те, що вони були поляками. Появляється теж арґумент, що в ситуації, коли до так званої Західної України з Балканів увійдуть союзницькі війська, то може бути розписаний плебісцит (на зразок того, як це було після Першої світової війни) про державну приналежність. І тому слід було б усунути звідси поляків, щоб збільшити шанси на перемогу українців. Як я вже писав на початку, 8% польського населення у загальній кількості волинського суспільства не могло будь-яким чином поставити під загрозу перемогу в голосуванні. При чому, не відомо, чи не вибрали б ту «небажану» Польщу. Але обернімо ролі (тому що, відповідно до логіки української сторони, це поляки тероризували) і то поляки вбивають сто тисяч українців. Тоді їхня частка збільшиться до 9%, і знову шанси на перемогу будуть невеликі.
Апріорі вважається, що все українське населення Волині було тільки під впливом націоналістів. Українські комуністичні партизани і німецькі окупанти були тільки тлом. Виявляється, що їхню силу й досі недооцінюють. І йдеться тут не тільки про диверсійні чи збройні дії, а й про здатність залучати людей з української громади у свої загони. А кожен, хто вступав у партизанські лави, майже автоматично отримував допомогу чи підтримку з боку сім’ї, сусідів або навіть частини чи й усього села. За винятком з’єднань Ковпака і Сабурова (з кінця 1942 р.), більшість загонів українських комуністичних партизанів з’являлися на Волині в рамкових кадрових структурах. Тут вони розросталися до кількатисячних угруповань. Іноді навіть не потрібно було таких «зав’язків». Наприклад, Антон Бринський створив з нуля, починаючи від березня 1943 р. два Рівненські партизанські загони, що нараховували не менше як 2700 партизанів. Від початку формувалися на Волині, зокрема, угруповання Артюхова, Таратути, Шитова, Скубка, Олексенка, Шишка, Одухи, Бегми, Федорова й Іванова. За моїми підрахунками, на Волині 1943 р. діяло 29 українських комуністичних партизанських загонів, що нараховували 34397 чоловік, також 18 743 українці і 1143 поляки (на основі: Україна партизанська 1941–1945. Партизанські формування та органи керівництва ними, ред. В.А. Смолій та ін.). Я підкреслюю, що залучено до них аж 18 743 українці з Волині. Для порівняння додам, що в «УПА Клячківського» в його найкращий період (серпень 1943 р.) було не більше, ніж 7800 людей і близько 10–12 тисяч на «запіллі» (керованому Ростиславом Волошином). Звичайно, через їхні лави пройшло, ймовірно, у два рази більше українців (були втрати з приводу смерті, дезертирства, хвороб і т.д.). Проте кількість понад 18 тис. українців, залучених українськими комуністичними партизанами, могла цілком змінити поставу українського населення і його відношення до націоналістів. Отож розгляньмо «пропозицію» упівців для нього. Посади в окупаційній адміністрації вимагали окоїсь освіти, треба було здавати «континґенти», бо за його виконання був відповідальний український «староста» села, а захищати від українських комуністичних партизанів не було необхідності. Націоналісти, як справедливо зазначено в Ільюшина у цитованій уже статті, могли б запропонувати «наділ» землі, особливо після вимордування або вигнання до міст поляків. Оскільки експансія українських комуністичних партизанів почалася на зламі весни і літа 1943 р., то і хвиля вбивств польського населення зросла, бо необхідно було запобігати «вербуванню» до їхніх рядів шляхом пропонування ще більше рухомого майна та землі після поляків. Отож, одним з факторів тактичних убивств поляків на Волині може бути конкурування між націоналістами і комуністами (яких представляли українські комуністичні партизани) за прихильність українського населення. І знову приходимо до категорії «пропорцій». Мені здається, що українське населення більшою мірою допомагало своїм комуністичним партизанам, до складу яких входило понад 18 тисяч українців, ніж польське 1100 польським партизанам. І вказування, наприклад, Ільюшином, на наявність 2 тисяч поляків у рядах комуністичних партизанів, я скажу це знову – науково нечесно.
На закінчення можу сказати, що основними причинами масових убивств поляків на Волині було те, що вони були поляками і заважали усім сторонам конфлікту. Думка, що українська громада на Волині була повністю індоктринована націоналістами, не відповідає дійсності. Я вважаю, що однакові впливи 1943 р. мали теж українські комуністичні партизани. Так що, поряд з ворожістю до поляків, яку ефективно підсилювали націоналісти з ОУН, однаково важливе значення мало конкурування за прихильність українського населення між націоналістами і комуністами, яких представляли українці з комуністичних партизанів. І саме тому польське населення стало їхніми жертвами. ■
