Дата: 25.05.2017
Шановні Кругельчани, 11 травня 2017 р. виповнилось 80 років від смерті Вашого видатного земляка – письменника Стефана Федачинського. Того ж 11 травня на місцевому цвинтарі, де він і похований, відбувся урочистий вечір пам’яті з запаленням свіч, натомість 25 травня о год. 17.00 (свято Христового Вознесіння), в кругельській церкві будуть відправлені за упокій Його душі Служба Божа та панахида.
В додатку – жменька відомостей і фото Стефана Федачинського.
яр
P.S.
1) В глибині серця плекаємо надію, що ця подія стане поштовхом для амбіційної кругельської громади до відновлення пам’яті про свого видатного земляка (а тих видатних не так вже і багато, принаймні поки що;), а може згодом – до відновлення його могили….,
2) просимо по можливості поширити цю вістку.
______________________________________
Володимир Пилипович
Творчість перемиського прозаїка і журналіста Степана Федачинського (1913-1937), в оцінці Євгена Грицака
Степан Федачинський належить не невеликого кола українських прозаїків міжвоєнного Перемишля. Народився 12 березня 1913 р. в селі Кругель Великий біля Перемишля, в селянській родині. Помер 11 травня 1937 р., і похований у рідному селі (сьогодні в межах міста Перемишля). Федачинський дебютував 1931 р. в перемиській газеті «Бескид» оповіданням Завзятий комуніст. В Перемишлі у 1936-1937 роках видавав власний двотижневик «Прорив», в якому публікував свої твори, фейлетони і публіцистичні статті (його псевдоніми: Стефед, Степан Сяновий, Степан Повожатий)1. Добірку його творів я опублікував у антології Вулиця Владиче2. Уже після виходу цього видання я отримав точні біографічні дані Степана Федачинського (мені не була відома точна дата народження). Їх передав д-р Андрій Федачинський – свояк Степана, відомий у Перемишлі лікар-ветеринар, захисник поранених звірят і птахів. Отже, у родинному архіві п. Андрія зберігся паспорт (dowód osobisty) Степана Федачинського, наданий йому адміністрацією громади (gminy) Кругель Великий 27 березня 1935 р., з такими даними: Nazwisko Fedaczyński. Imię Stefan. Data urodzenia 12/III 1913. Miejsce urodzenia Kruhel Wielki. Imię ojca Stefan, matki Anna. Zawód Abs[olwent] Liceum Handl[owego]. Miejsce zamieszkania Kruhel Wielki. Wzrost 170. Twarz podłużna. Włosy c[iemny] blond. Oczy bure. На документі збереглася фотографія і підпис С. Федачинського.
Після передчасної смерті Федачинського, Євген Грицак написав про нього некролог-спогад, який на момент публікації антології Вулиця Владиче, був єдиним, відомим мені джерелом біографічних інформацій про цього письменника і журналіста3. Оцінюючи творчість покійного, Є. Грицак підкреслив, що Федачинський вміє писати, пише легко, цікаво й чуттєво, а зокрема з великою приємністю займається справами нашої молоді і народньої освіти. Пробує теж своїх сил у белетристиці, друкуючи цілу низку нарисів, оповідань та новельок і тут теж проявляє доволі добрий хист та гарні риси своєї вдачі: щирий патріотизм, характерність і глибоку релігійність.
Я не мав тоді доступу до другого написаного Є. Грицаком некрологу С. Федачинського, що був надрукований у варшавському журналі Івана Огієнка «Наша Культура»4. Грицак роздумуючи над крихкістю життя талановитих людей, а за таку особу вважав він Степана Федачинського, писав у некролозі: жаль бере, що гинуть такі сірі, буденні й незамітні постаті, що в висліді праці цілого свойого життя могли дати чимало доброго, бо добрі в них були бажання та добрі вчинки. Грицак як фаховий мовознавець і поборник культури мови (навчаючи української мови в перемиській гімназії вживав східноукраїнських лексичних і фонетичних форм, що декого дивувало) у некролозі наголосив теж на пошуках Федачинським мовних зразків. Знаходив він їх в журналі Івана Огієнка «Рідна Мова», якого стає захопленим прихильником і найпильнішим читачем та поширює її серед товаришів і знайомих. Це саме робить і на становищі редактора двотижневика «Прорив», що в ньому поміщує гарну статейку про журнал «Рідна Мова», про його значення та завдання і про ідейно-культурну працю її редактора. В апології редакторської і видавничої діяльності Івана Огієнка, якою є публіцистична стаття Федачинського Щастя в нещастю… (Про «Рідну Мову» та «Нашу Культуру»)5, використано ним концепт як «у людей», який мав донести до читача основну ідею тексту – прохання про фінансову підмогу для обох видань. Належить згадати, що Є. Грицак був постійним дописувачем до обох Огієнкових видань. У статті Професор І. Огієнко, як популяризатор мовознавства Є. Грицак писав, що Давньою мрією Ювілята було видавати окремий популярно-науковий журнал, присвячений у цілості справі виучування й досліджування української мови […]. Цю свою любу думку вдалось Йому здійснити аж у 1933 році, коли то почав появлятися журнал «Рідна Мова». Її появу зустрінув наш загал дуже прихильно6. Мабуть не без впливу Грицака у Перемишлі виник гурток дописувачів і читачів цього журналу7.
Шість років після написання некрологу Федачинського, у празькому місячнику «Пробоєм» Грицак друкує статтю Вік українських письменників8, в якій спираючись на праці психолога Степана Балея, давнього колеги-вчителя з перемиської гімназії, констатує, що з одного боку незвичайні події та стихійні нещастя вкорочують життя людей (війна, пошесті, неврожай-голод, люті зими), так з другого політичні переслідування, (головно російського й польського уряду), арештування, заслання та вбивства були причиною передчасної смерти багатьох укр. письменників і вчених9. Парадоксом долі стало те, що саме через рік після надрукування цієї статті, Євген Грицак загине на Словаччині з рук совєтських партизанів-людоловів.
Нижче подаю тексти некрологу Степана Федачинського, написаного Євгеном Грицаком і надрукованого в журналі «Наша Культура» та згаданої у ньому статті С. Федачинського про журнали проф. Івана Огієнка.
* * *
† Степан Федачинський (1913-1937). Чи бачили ви колинебудь квітку чи взагалі рослинку, що, виростаючи в тіні, цілим своїм билом звертається до сонця, бо з ним зв’язані його ріст і розвій? Якщо так, то чи знаєте й людей, що подібні до такої злиденної рослинки? А їх у нас дуже багато, хоч ніхто не звертає на них ніякої уваги й вони здебільш нидіють або гинуть. Таким був і пок. Ст. Федачинський, що вмер ось недавно (11. травня ц. р.) в 24. році життя, вмер, як жертва сучасних злиденних обставин. І жаль бере, що гинуть такі сірі, буденні й незамітні постаті, що в висліді праці цілого свойого життя могли дати чимало доброго, бо добрі в них були бажання та добрі вчинки. Не хочу описувати його життя, бо вбоге воно на факти й зовнішні події, нема в ньому ні цікавих пригод, ні блискучих діл та творів. Але підкреслю одно цікаве явище, зрештою притаманне більшості нашої молоді. Це той невтримний гін до освіти й знання, до читання книжок, до писання літературного й публіцистичного, до громадянсько-освітньої праці. Вже малим сільським хлопчиком береться пок. Степан до книжки, захоплюється нею, читає, учиться, але вбогі батьки не дають йому більшої освіти, не посилають його до середньої школи. Тоді він самотужки здобуває собі знання, вчиться приватно, багато читає, здає іспит за 6 клас гімназії, кінчає торговельний ліцей і хоче здобути собі вищу освіту. Однак на перешкоді стають непоборні матеріяльні труднощі, і він залишається далі в селі й тут працює в читальні, дає реферати й пробує своїх сил у публіцистиці та в письменстві, пишучи статейки, нариси, фейлетони. Водночас бажає пізнати і вивчити українську літературну мову, студіює різні підручники, і вкінці знаходить для себе одиноке, невичерпне до цього джерело, а саме – журнал «Рідна Мова», стає її захопленим прихильником і найпильнішим читачем та поширює її серед товаришів і знайомих. Це саме робить і на становищі редактора двотижневика «Прорив», що в ньому поміщує гарну статейку про журнал «Рідна Мова», про його значення та завдання і про ідейно-культурну працю її редактора (див. «Прорив» ч. 6. (12) з 1937 р.).
Невпинна й виснажлива праця серед важких умовин сільського життя довели його до недуги й смерти. Не стало щирої, ідейної людини, що так коротко жила, а так дуже бажала жити й працювати та якийсь добрий слід по собі залишити. Замість цього залишив Покійний глибокий жаль по собі, а висловом цього були зворушливі промови на його похороні. І до цих промов додаю цих кілька слів від себе, поміщених в журналі, що його він так дуже любив і шанував. Нехай ця скромна згадка буде Покійному в’язанкою весняних квіток, покладених на його могилу в рідному селі.
Проф. Є. Грицак
* * *
Щастя в нещастю… (Про «Рідну Мову» та «Нашу Культуру»)
Ми нераз нарікаємо на те, що в нас не так, як «у людей». Патріотизм не такий і співпраця керуючих чинників не така – словом усе не так, як повинно бути. Навіть наші газети не такі, як «у людей». Малі обємом, слабі змістом, на поганім папері й ін. Але мало хто зверне увагу, що й ще щось не так, як у людей. Наприклад, мало хто звертає увагу, що й редактори не такі, як «у людей». Тим хочемо сказати, що вони живуть у без порівнання гірших відносинах від тих «людських». Густо-часто такий редактор нашого видавництва – не рідко вчений і заслужений чоловік – живе так само, або ще в гірших обставинах, як звичайний хлопець від посилок у видавництвах ув «інших людей». Такий редактор в нашім видавництві є начальним і відвічальним редактором, є адміністратором, хлопцем від посилок, замітачем в редакції й всім іншим. Це є нещастя. Але це нещастя є заразом і великим щастям. Бо якщоб не це, то богато наших видавництв упалоб. Ось «Рідна Мова» в своїм розпучливім поклику до громадянства пише таке: «Та нажаль, обидва місячники «Рідна Мова» та «Наша Культура» боряться з великою матеріяльною скрутою, яка їм не по силах і не дає можливости нормально працювати. Ще держаться ці журнали тільки тому, що всю тяжку працю коло них робить одна особа, – їх редактор і видавець». Ми підчеркнули ці слова, щоб звернути увагу наших Читачів на це, що в нас не так, як «у людей». Бо колиб так начальний редактор тих журналів хотів перевести в видавництві спосіб такий, як «у людей», то значить, що взяв би когось до помочі, згодив робітників до адміністрації та платив бодай мінімальні гонорарі співробітникам, то напевно ці журнали давно вже перестали би виходити.
У чужинців такі видавництва тішаться опікою уряду, дістають великі субвенції та мають постійну поміч громадянства – у нас усю працю виконує одна особа. Це найкраще свідчить про те, що в нас направду не так, як повинно бути. А чейжеж годі собі уявити, яку втрату понеслиб ми, колиб такий журнал як «Рідна Мова» перестав виходити. Хвалимось, що в нас є чит. «Просвіти». Числимо їх на тисячі. Де-як-де, але в читальні то вже направду такі журнали повинні бути. Нарікаємо по часописах, що в такім і такім селі вчить у школі української мови вчителька, що сама не розуміє по українськи. Якжеж вона навчить дитину рідної мови? І хтож цю дитину навчить? Тут одна рада, одна вчителька – «Рідна Мова». Не можемо собі уявити, як можуть існувати самоосвітні гуртки без цього журналу.
Бємо на сполох! Є сильні наші економічні установи. Хай вони допоможуть одинокому видавництву, бодай якийсь час, поки загал не прозріє. Є читальні, є кооперативи, «Соколи», «Луги» й ін. Одна імпреза на користь одинокого в тім роді видавництва – й подумайте, що можнаб зробити!
Невжеж дозволимо, щоб таке корисне видавництво впало? Аджеж передплата така низька, що направду кожного на неї стати! Як довго буде в нас усе так, як не «у людей»?!
(Ф.)
