Павло Лоза ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-02-27
Ukraina, Przewodnik Кrytyki Рolitycznej. Z Jarosławem Hrycakiem rozmawia Iza Chruślińska, Wstęp Adam Michnik, Wydawnictwo Krytyki Politycznej, Gdańsk-Warszawa 2009, 335 s.
Чому українці захопилися націоналізмом, що це слово для них означає, чим була УПА? Виявляється, такі запитання й досі актуальні та, по суті, невмирущі. Особливо у світлі останніх подій – визнання Віктором Ющенком Героєм України Степана Бандери, – провідника Організації українських націоналістів; пізнішого способу подання в польських ЗМІ інформації про ОУН та УПА чи протестів кресових організацій.
Відповіді на такі запитання, зокрема, намагаються знайти польська інтелектуалка Іза Хруслінська разом з українським істориком Ярославом Грицаком у книжці “Україна”. Як бачить це історик, українець-галичанин? Він вважає, що спочатку національна самосвідомість не була конфліктною, адже можна було одночасно почувати себе і поляком, і українцем. Для українців націоналізм став не тільки гаслом чи ідеологією, але глибоко ввійшов у життя людей і дав їм допомогу при розв’язуванні найістотніших для них проблем. Адже коли дехто говорить про Галичину, що це “колиска радикального, крайнього українського націоналізму фашистського типу”, то треба брати до уваги, що це був феномен 30-х років ХХ ст. Він став відповіддю не тільки на польську політику щодо українців, але й на події в Радянському Союзі – у Києві, Харкові. Після масових репресій 30-х років та Голодомору комуністична перспектива стала для української справи неактуальною, тому залишилася виключно радикалізація і прямування в сторону правих сил. Коли 1944 року на територію Галичини увійшла Червона армія, то ряди УПА почали активно поповнюватися, зокрема, йшла туди молодь, а сама Повстанська армія мала підтримку суспільства. Була вона тоді єдиною силою, спроможною дієво протистояти сталінському режимові.
Після ІІ Світової війни Галичина для Радянського Союзу була тим, чим після його розпаду стала для Росії Чечня. Єдиним виходом для режиму було створення так званої “смуги спаленої землі”. І цей період запам’ятався її жителям як найстрашніший. Ярослав Грицак підтверджує, що з того часу Галичина перестала бути “центральноєвропейським простором”, і вже не було великої різниці між Галичиною, Харковом, чи Слобожанщиною – усі реґіони стали однаковими, а населяло їх “східнослов’янське суспільство”.
Ставлення питань і шукання відповідей на них продовжувалося 12 грудня в приміщенні варшавського Центру культури “Новий чудовий світ” під час презентації книжки, “сюжетом” якої є саме розмова Ізи Хруслінської та Ярослава Грицака з додатковим вступом авторства Адама Міхніка. Присутні на презентації Генрик Вуєц, Томаш Стриєк та Анджей Менцвель підкреслювали, що книжка не оминає важливих і болісних справ обох країн та, як вони зауважили, “її автори обрали тактику не замовчувати незручні справи”. Усілякі дилеми, драми, що стали джерелом стереотипів, тут наново піддаються переосмисленню. Генрик Вуєц вказав на природний аспект симпатії поляків до українців, що існує від 90-х рр. ХХ ст. – тоді виявилося, що цікавіші події відбуваються в Україні та Білорусі, а Росія не пішла в демократичному напрямку. На щастя, як він зазначив, стереотипи не торкалися “відносин, контактів між звичайними людьми”. А що Грицак хоче сказати полякам? Він вважає, що до формування української національної свідомості посередньо спричинилися й поляки. Вказує, що там, де вони довше були присутніми на українських землях, існує й сильніша українська самосвідомість. І тут треба пригадати її сучасні варіанти.
Придивляючись до України сьогодні, самі помічаємо різницю: існує Схід та Захід, демократія та олігархія, УПА та Червона армія, католицизм та православ’я. Не раз можна було й почути про можливу автономію Заходу – Галичини. Грицак вважає, що сьогодні шансом України на вхід до Європи є відокремлення Галичини від Києва та решти України. Проте на сьогодні не видно великих успіхів в інтеґрації України з рештою континенту. На думку історика, Європа повинна зрозуміти, що вона створила сучасну Україну, а Україна має це засвідчити. Однак виявляється, що в теперішньому світі можна існувати без народу, а його, як і самосвідомість, заступатиме сучасність. При цьому наводиться приклад Донбасу: місцеве населення обурюється, коли їх називають “росіянами”. Отже, який варіант можливий для України? Грицак, вважає, що російська ідентичність тут не має шансів. Хоч це виразно проглядається лише в Західній та Центральній Україні, бо на Сході люди ідентифікуюся просто як робітники.
Ярослав Грицак під час презентації говорив, що історія має суттєве значення: адже звідки прийшли – туди й дійдемо. А “ми своєї історії не розуміємо”, – додав.
“Наше слово” №9, 28 лютого 2010 року
