Світлана Коваленко, Київ ■ МІҐРАНТИ ■ 2011-07-29
{mosimage}
На заробітки за кордон виїжджає чимало українців. У пошуках кращої долі їдуть переважно до Польщі, Чехії, Словаччини, Росії та Італії. Часто розпадаються сім’ї, залишаються сиротами діти. Не кожному вдається влаштуватися на гідну роботу з пристойною оплатою. Нерідко доводиться терпіти приниження та несправедливість. Але набагато гірше почуває себе українець тоді, коли його принижують у рідній країні. Країні, яка повинна б захищати своїх громадян і робити все можливе для того, щоб вони почували себе в ній вільними і щасливими.
Нещодавно провідати родину в Україні приїхала з Італії моя колишня однокурсниця Олена. Не бачилися ми вже тринадцять років. Закінчивши університет і не знайшовши праці, яка б відповідала її спеціальності, вона поїхала до Італії на заробітки. Від однокурсників я знала, що Олена працює в Римі в родині багатого італійця, доглядає лежачого старого чоловіка.
Звичайно, ми були раді зустрічі, тож вирішили зайти до кав’ярні і за філіжанкою кави поспілкуватися. Мене надзвичайно цікавило, як Олена потрапила до чужої країни і як їй там ведеться. Олена розповіла історію свого життя – що її довелося пережити і в Італії, і в Україні за останні десять років. Розповіла, навіть, швидше, не історію життя, а історію поневірянь у власній країні.
– Не хотіла я, – розповідала Олена, – залишати Україну, домівку, хвору маму. Отримавши диплом учителя історії та права, я звернулася до районного відділу освіти з проханням про працевлаштування. Мені відповіли, що вільних місць ніде в районі немає, взяли мої координати і пообіцяли зателефонувати, якщо з’явиться щось. Я рік перебувала на обліку в районному центрі зайнятості. За цей час довелося мені і кладовища прибирати, і чагарники біля дороги вирубувати, і на фермерів спину гнути. Останнє запам’яталося найбільше. Спрямували мене влітку від районного центру зайнятості на роботу до фермера в сусіднє село – сапати соняхи. За просапаний гектар обіцяв фермер дати центнер соняшникового насіння та мішок цукру. Просили ми фермера укласти з нами договори – відмовився, мовляв, це ж потрібно платити кошти за те, щоб оформити кожний договір. Любесенько так говорив: “Я ж хоч і не місцевий (а був він з іншого району), але тутешні селяни мене знають, я ж завжди чесно розраховувався, на мене ще ніхто ніколи не ображався”. І ми повірили йому, чого згодом сильно пошкодували. Тиждень власними силами добиралися до поля, а це 10 кілометрів. Сапали соняхи, які були сильно забур’янені. Земля була дуже твердою. Води поблизу не було, і нам ніхто жодного разу не вивіз її на поле, як це робили зазвичай у радянських колгоспах. Та найгірше було в кінці, коли прийшов час розраховуватися з людьми за зроблену роботу. Декому він дав лише по 10 кілограмів цукру, мотивуючи тим, що не вродили соняшники і поганий урожай на цукрові буряки, хоч люди бачили, як він вантажівками вивозив насіння соняшнику та цукровий буряк з комори. А мене і ще десятьох чоловіків у нього взагалі не було в списках. Складалося враження, що ми зовсім не сапали, і він робив вигляд, що бачить нас уперше, коли ми приходили до його кабінету, щоб поговорити. Коли ми сапали буряки, то за нами наглядали фермерові люди, примушували пересапувати, якщо хоч десь бачили бур’янець. Кожного дня відмічали на папері, хто прийшов на поле, а хто ні, і за ким закріплена яка ділянка. Але коли ми звернулися до них з проханням підтвердити, що ми дійсно посапали свої гектари, то і ті від нас просто відмахнулися, мовляв, не можемо ми пам’ятати всіх у лице: “А тих записів, що ми робили, не маємо – передали в центр зайнятості”. Тоді ми звернулися по допомогу до районного центру зайнятості, бо ж то саме звідти нас скерували на роботу, та там нас іще вилаяли: самі винні, чому, мовляв, не уклали договорів, а списків нам ніхто ніяких не передавав. Словом, так і залишилися ми ні з чим.
– Від знайомої вчительки дізналася я, – продовжує Олена, – що в сусідньому селі у школі вже третій рік є місце вчителя історії, і його не віддають нікому, тому що тримають для доньки голови сільської ради, яка навчалася тоді на другому курсі педагогічного інституту. Звернулася знову до завідувачки районним відділом освіти. Відповідь була та ж – нічого немає, буде, ми вам скажемо. Словом, походивши ось так і залишившись ні з чим, вирішила шукати щастя в обласному центрі. Я залишила хвору маму і поїхала. Уже навіть не мріяла працювати за спеціальністю, згодна була працювати навіть у посудомийні, аби лишень платили гроші. Винайняла кімнатку, спочатку працювала на базарі, потім вдалося, по знайомству, влаштуватися прибиральницею до приватного підприємця. Мені розповідали, що це винятково порядна людина, меценат, благодійник, закоханий у старовину. І що працювати в нього навіть двірником – це вже велика честь. Однак мій роботодавець виявився цинічною, грубою, жорстокою людиною. Він повсюдно порушував права робітників і не називав нас інакше, як наймитами і тупими, безмозгою худобиною. Працювати доводилося з восьмої ранку і до десятої вечора. Трудову книжку не оформляв, ми підписували тільки трудовий договір. Зарплату затримував на два-три місяці. До нього доводилося ходити по кілька днів і слізно випрошувати свої кровно зароблені копійки. При цьому він лише єхидно посміхався і зверхньо запитував, кидаючи через стіл папірці, які розліталися по долівці – “Що, жебраче, їсти хочеш? Держи, старче, і знай мою щедрість, бо на більше ти не заробила”. За сім місяців, що я в нього працювала, він лише двічі заплатив платню, і то меншу, аніж домовлялися. Не дочекавшись від нього обіцяного і втомившись від постійного приниження, я звільнилася. Господар за п’ять місяців зі мною так і не розрахувався. Як мені сказали, він постійно брав людей, не розраховувався з ними, люди продовжували працювати, надіючись згодом-таки отримати зароблене, а потім кидали, не отримавши грошей. На їхнє місце приходили інші. А підприємець на це і розраховував. Як він сам колись зізнався: “Звільняйтеся, на ваше місце прийде десять таких. На мій вік вистачить дурнів”.
– Я втомилася від постійного безгрошів’я, невлаштованості в житті, – зізнається Олена. – А тут саме зателефонувала шкільна подруга і запитала, чи не хочу спробувати поїхати на заробітки до Італії. У неї там тітка працює вже сім років, непогано заробляє і повертатися в Україну не збирається. Навіть навпаки. Уже і сім’ю забрала до себе на постійне проживання. Мені втрачати було нічого, і я погодилася. Поїхали ми на туристичній візі на десять днів. Потім залишилися там нелеґально. Спочатку жили й працювали в невеличкому містечку на півдні Італії. Неодноразово нас, як нелеґалів, забирала поліція. Зазвичай притримувала добу і відпускала, отримавши хабара. Містечко маленьке, там усі все про всіх знають. І от нас арештовували стабільно, кожного місяця, мабуть, для поліцейських звітів, як це практикується і в Україні. Я працювала в родині поважного чоловіка, доглядала за старим лежачим батьком господаря будинку. Платили непогано. Загалом і ставилися добре, давали вихідні, дозволяли у свята відпочивати, але поводилися зверхньо, як зі слугою. Було боляче. Але я розуміла, що в чужій країні я на пташиних правах, та й фактично я і є безправна наймичка. Набагато гірше, коли тебе принижують у своїй рідній державі, коли ставляться до тебе, як до худоби.
Важко було, я часто ночами плакала, – говорить Олена. – Спочатку думала заробити трохи грошей і повернутися в Україну. Але згодом звикла, знайшла друзів. Таких же українців, як і я. Нині леґалізувалася, живу в Римі, працюю в ресторані офіціанткою. І навіть примудрилася взяти кредит та купити невеличкий шматок землі, хочу будуватися. Звичайно, сумую дуже. Важко залишати рідний дім, дорогі серцю могилки, де спочивають мої тато і бабуся. Мені часто сниться Україна, моє дитинство і тато, який веде мене за руку попід став, а над головами шумлять верби. А я так весело сміюся, щаслива і… прокидаюся.
Я маю гроші, стабільну роботу, – з тугою говорить Олена. – Але за цей час так і не створила сім’ю, не народила діток. Мала коханого, та він їхати за кордон не захотів і одружився. Мені лише тридцять чотири. За кордоном у цей час лише починають думати про одруження, так що в мене ще все попереду. Повертатися в Україну не планую. Саме оформляю необхідні папери, хочу маму забрати до себе. Сумно, боляче. Але лише там, у чужій країні, я відчула себе людиною, а не “тупою худобиною”. І поки влада не повернеться лицем до простого народу, з України будуть виїжджати всі, хто зможе. А це ж не лише прості робітники, але й інтеліґенція, цвіт нації. То яке ж майбутнє чекатиме країну, де люди почувають себе незахищеними і їдуть працювати не для добра своєї Батьківщини, а на чужий край?..
“Наше слово” №31, 31 липня 2011 року {moscomment}
