Зміна духовної сторожі

Богдан ГукПУБЛІЦИСТИКА№51, 2015-12-19

Перемишль – столиця Перемисько-варшавської архиєпархії. На фото Катедральний собор Святого Івана Хрестителя. Фото за сайтом cerkiew.net
Перемишль – столиця Перемисько-варшавської архиєпархії. На фото Катедральний собор Святого Івана Хрестителя. Фото за сайтом cerkiew.net

У несподівано розгойданому та насиченому, – всупереч провіщенню американського політолога Фукуями про демократичний «кінець історії», – початку ХХІ сторіччя, релігії та церкви становлять у Європі простір суспільної стабільності і надійності. Імовірно, що другий після ХVІІ ст. прихід ісламу в Європу є одним зі знаків того, що Віктор Єленський заголовок своєї книжки 2013 р. назвав «Великим поверненням» релігії. Український дослідник констатував-бо в сучасному світі «ісламський вибух», «євангельський вибух», «католицьке піднесення», «новорелігійний вибух». Правда, у його дослідженні немає згадки про Українську греко-католицьку церкву в Республіці Польщі, тому неможливо погодитись чи не погодитися з його міркуванням про те, чи тут є або нема греко-католицького «вибуху» або «піднесення». І тому сьогодні, наприкінці грудня 2015 р., коли в давній столиці Перемиської єпархії (від 1996 р.: Перемисько-варшавської митрополії) відбувається «зміна духовної сторожі» на рівні висвячення нового митрополита, яким після владики Івана Мартиняка, став владика Євген Попович, слід хоч трохи поміркувати про те, де є сьогодні ковчег УГКЦ у Польщі.
Підставою цих міркувань є те, що УГКЦ і далі становить conditio sine qua non (умова, без якої… – ред.) українства у цій державі. Ясно, що відсторонення православ’я викривило б наш образ, проте самі Церкви спричинили те, що цілісність українства легше побачити, ідучи за міжцерковним поділом, замість намагатися сполучити те, що на сьогодні несполучне.

Розбите дзеркало…
Ефект розбитого дзеркала наявний сьогодні в історичній площині церковного буття. Між давньою Перемиською єпархією та нинішньою Перемисько-Варшавською митрополією існує пряме формально-правне спадкоємство, але неможливо знайти йому підтвердження у соціо-культурних процесах. На заваді повного спадкоємства стоять два чинники. Перший з них – кількісний: спадщина настільки велика, що її неможливо продовжувати у всіх вимірах в обставинах, створених депортаціями 1944–1947 рр. (до речі, навіть якби Акції «Вісла» 1947 р. не було, то полонізаційний процес, запущений в рух нищівною депортацією в Українську РСР, неможливо було б зупинити). Другий – якісний: після Акції «Вісла» Перемиська єпархія не відбилася дзеркально в тій формі ситуації депортованих, коштом якої 1996 р. і виникла Вроцлавсько-Ґданська єпархія Перемисько-Варшавської митрополії. Навпаки, ситуація «насильної діаспори» на Мазурах чи в Силезії «повторена» в Надсянні та Лемківщині (і справді: переселенці з західних земель, вертаючись, брали звідти і накладали на старі місця «зворотну діаспору»).
Отож, існує питання соціо-культурної комунікації між старим та новим світом УГКЦ у Польщі. Якщо вона не буде успішна, спадкоємність неможлива. Третє депортаційне покоління греко-католиків не втратило віросповідної ідентичності та історичної пам’яті взагалі, проте пам’ятати доводиться дедалі важче й не завжди молоді люди знають, навіщо пам’ятати. Віряни активізують Церкву до меморіальної практики, проте вона не має продуманої стратегії в цій сфері, доказом чого є те, що нема церковних інституцій пам’яті та ефективного управління нею. Це мало б бути важливе для постійної актуалізації в інформаційному та культурному просторах власного історичного родоводу, тому що Римо-католицька церква не лише правно-власницьким, але й щільним інформаційним щитом прикрила греко-католицьку спадщину давньої Перемиської єпархії.

Церква якої мови

У громадській площині мало хто сиґналізує те, що по Службі Божій у всіх парафіях площі перед новозбудованими та старими церквами є місцем зібрання людей, що говорять майже виключно польською мовою. Спасенна мовна зміна відбувається лише там, де відповідно густа присутність вірних з України. Однак нинішня україномовність перед храмом отців василіанів у Варшаві може виявитися короткотривалою: нема знаків на небі та землі щодо того, чи «нові» українські громадяни Польської Республіки та їхні діти за кілька років далі будуть греко-католиками…

Формальна україномовність не може зняти з порядку денного питання про те, які церковні механізми могли б бути включені в те, щоб вона дала сотням тисяч нащадків греко-католиків можливість мати з нею контакт. У функціонуванні Церкви мовний вибір показує те, що вона не почувалася б упевнено сама собою у світі відкритому до сотень тисяч різномовних греко-католиків. Важко давати однозначну відповідь, проте існування в дедалі більш несправжній україномовності – це частина (навряд чи справді високоякісного) ексклюзивізму. Ясно, що до будівництва офіційно прагматичного польськомовного українства не лише Церква не готова (ідентична ситуація в ОУП) та просто чи не заслабка, але ж нагадування про тих, які могли б як українською, так і польською мовою скріпляти не іншу, а українську ідентичність УГКЦ – варто.
Здається, таки не функціонування в обмеженій сфері україномовлення є причиною того, що УГКЦ не функціонує в наче створених для неї культурно-інформаційних каналах всієї країни. Такою чи іншою мірою та внаслідок різних причин вона, хоч і повноправна у формально-юридичному розумінні у відносинах з державою та польською Церквою, все ж часто залишається у своєрідному «підпіллі» або крайній другоплановості. розкинені по всій території польської держави парафії – це не те ж саме, що присутність та авторитет української Церкви принаймні серед тих багаточисленних поляків, які відкриті до східної християнської традиції. Автентична повага серед власної громади – це багато, але ж голос Церкви міг би бути чутний ширше: присутність в інформаційному просторі її духовно-інтелектуальної спадщини та історії – це один з фундаментальних засобів для укріплення позиції УГКЦ і залучення для неї нових союзників.
У контексті мовного питання цікаво відзначити те, чи перспективною може виявитися лемківська говірка в богослужіннях. Таке питання прозвучало під час Собору УГКЦ у Перемишлі 2–4 жовтня 2014 р., проте воно більш актуальне для кількох осіб, зацікавлених символами, ніж практичне: по виході з лемківського богослужіння вірні таки говоритимуть польською мовою, а «старим» українським лемкам не видно заміни у вигляді «нових» лемків, що могли б прибути з України.

«Старі», «нові» чи просто греко-католики
Так, демографічні процеси – це чи не найбільша несподіванка для старого українства у країні над Віслою. Якщо «нові» прибулі з України в римо-католицьких обставинах не відступлять перед приналежністю до УГКЦ, то це може довести до глибшої зміни історичної спадщини Перемиської єпархії УГКЦ Перемисько-варшавської митрополії, ніж депортації 1944–1947 рр. Адже у греко-католиків, що кілька років тому чи в 2014–2015 рр. покинули територію галицьких єпархій України, історія, орієнтири і потреби інші, як у випробуваних, але дедалі менш численних «старих» вірників. Можна б сказати, що «польська» гілка УГКЦ легко відкриється перед вірними української, та навряд чи практично це відбудеться. І не завжди питання про те, чому не сталося інакше, можна буде ставити лише наступникові владики Мартиняка чи наступним митрополитам.

УГКЦ та місто
Парафіяльна мережа вже невдовзі буде змінюватися в напрямку зменшення кількості парафій. У Перемиському деканаті лиш кілька вірян присутніх на богослужіннях у Дев’ятирі, Кобильниці-Волоській, Лучицях, Маляві, Нових Садах, Любачеві. Не лише цим парафіям загрожує неіснування. На Сяніччині така ж ситуація у Вільхівці, Полянах, Крампній, Тиряві-Сільній, Зиндрановій, Великополі. Невідрадні перспективи у 15 парафіях Краківсько-криницького деканату, де сяк-так захищеними, – хоч все ж тривожно малими, – є лише парафії у містах Горлицях, Криниці та Кракові.
Для УГКЦ у Польщі перспектива саме в місті. Це відповідає цивілізаційним змінам у державі, рух вірян у місто показує, що вона не залишається осторонь сучасних прямувань. Найбільший приплив віруючих спостерігається у Варшаві, проте також у таких містах, як Ряшів, Краків, Вроцлав. Міські парафії на Рідних землях у таких містах, як Перемишль, Сянік та Ярослав, не фіксують такого зростання, на що, очевидно, свій вплив мають економічні орієнтири: для прибулих з України можливість знайти працю є найвища ж у Варшаві.
До якогось моменту його важко передбачувати і важко ним управляти. Проводові Церкви доводиться чекати, оцінюючи, чи вірних уже настільки і громада настільки стабільна, щоб іти на створення парафії та будівництво храму. Приклад Варшави показує, що простіше створити парафію, ніж будувати храм. Повне закріплення в місті набагато дорожче, ніж на селі, проте на перспективу мало б бути корисніше, хоч рух у місто таки доведе до зменшення кількості сільських парафій.

Постійна увага
Питання про те, «де нині опинилася УГКЦ?» мало б бути одним з наріжних для української громади. Постійна увага до суспільно-економічних, демографічних, культурних та інформаційних процесів у цій «надважливій установі» мала б бути чи не більша, ніж на офіційних сайтах: cerkiew.org, cerkiew.net.pl або на сторінках місячника «Благовіст». Якщо там неможливо відкрити поле для дискусії, виникають такі ініціативи, як grekokatolicy.pl, де важливі питання таки появляються, але не завжди викладені в прийнятній стилістиці. ■

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*