Вахтанг Кіпіані, «Історична правда», Київ ■ ІСТОРІЯ ■ №5, 2016-01-31
Новітню історію України сьогодні можна писати на підставі всіх можливих джерел. Зокрема і тих, на яких донедавна стояла печатка «Цілком таємно». Кілька років тому Центральний державний архів громадських організацій відкрив доступ до великого масиву документів про діяльність Народного руху України у 1989–1991 роках. Це різноманітні матеріали, які готували самі партійні органи, або довідки, створювані співробітниками КДБ (Комітет державної безпеки).
Теза, що «Україна – не Росія» надто актуалізувалась у перші дні нового року, коли у стрічках новин поряд почали з’являтися новини на одну й ту саму тему. Але з різних країн. З Києва – «Відкриття архівів обеззброїть політиків» або «Навіщо Україні закон про відкриті архіви?». З Москви – «У Росії не розсекретять документи КДБ» та «Комісія із захисту держтаємниць відмовилася відкрити архіви спецслужб часів Сталіна».
Однією з тих подій, про які ми тепер знаємо майже все, був леґендарний уже «Ланцюг злуки» – одна з найбільш масових і точно одна з найбільш знакових акцій у кінці історії Української РСР. Саме під час цього не протесту, а саме демонстрації українці заявляли про себе як про європейців, які хочуть мати свою незалежну державу і готові змагатися за неї.
Про європейський контекст згадано недарма. П’ять місяців раніше побратими з совєтського концтабору – литовці, латиші та естонці провели у 50-ту річницю «пакту Молотова–Ріббентропа» свою знамениту акцію під назвою «Балтійський шлях». Тоді близько 600 тисяч людей взялися за руки та з’єднали три столиці – Вільнюс, Риґу і Таллінн. Важко повірити, але в цій демонстрації свободи та єдності взяв участь практично кожен четвертий мешканець ще радянських, але вже майже вільних республік.
Українці цей досвід вивчили і проаналізували. Україна більша, а політичний режим, включно з репресивним апаратом, жорсткіший. Тому вибрано маршрут, на якому можна було, згромадивши всі сили, показати результат. Спочатку, – і ця ідея лежала на поверхні, – подумали зв’язати рукостисканням столиці УНР і ЗУНР – Київ та Львів. Але в процесі реалізації за народною, так би мовити, ініціативою шлях живого ланцюга ще продовжився. Акція 21 січня 1990 р. була проведена. Її свідками стали Київ – Житомир – Новоград-Волинський – Рівне – Дубно – Тернопіль – Львів – Стрий – Івано-Франківськ…
Отож, Соборність, яка на початку ХХ століття була проголошена, але де-факто не була зреалізована, повернулася в порядок денний. І зробили це майже півмільйона членів та прихильників Народного руху України (нру), тоді ще не за незалежність, а як зазначено в повній назві – за перебудову.
Але формальна згадка оголошеною компартією перебудови нікого не обманювала. Ні самих рухівців, які в більшості своїй не мали наміру асистувати «партії Леніна» в її планах соціалістичного переоблаштування суспільства. Ні, власне, партійно-державну номенклатуру, яка з допомогою аґентів КДБ намагалася встигнути за планами рухівців. І… не встигала.
От і 5 січня 1990 р. з’являється таємний документ під назвою «Записка ідеологічного відділу ЦК Компартії України про плани політичних акцій НРУ на січень 1990 р. і заходи щодо їх нейтралізації». Саме з нього апарат дізнається про ґрандіозний задум вивести на вулицю масу народу з метою створення живого ланцюга в переддень Дня соборності – цитата – «чергової річниці об’єднання українських буржуазних державних утворень – УНР і ЗУНР».
Мету компартійці оцінили цілком коректно. «Ланцюг злуки», за задумом ініціаторів, має «символізувати єдність західних і східних земель України, єдність духовної культури українського народу, єднання церков, а головне – показати наскільки населення республіки підтримує Рух». Саме так. Це була вирішальна проба й демонстрація сил перед першими парламентськими виборами, у яких НРУ та інші некомуністичні сили мали намір взяти участь.
Партійний апарат спробував зупинити реалізацію проекту. Але, як з певним розпачем відзначено в доповідній, – «Переконати лідерів НРУ в недоцільності організації живого ланцюга, його безплідності не вдалося». Невеликий успіх КПУ – це нібито відмова керівництва Руху від проведення «святкової» сесії Великої ради НРУ і заміна її, за наполяганням ЦК КПУ, на наукову конференцію.
Фінал записки засвідчує, що апарат був свідомий того, що протидіяти народній ініціативі не вдасться, можна лише спробувати її опанувати і повести куди треба. «З метою нейтралізації дій керівництва НРУ, спрямованих на реанімацію УНР, її керівних діячів, ідеалізацію і героїзацію їх діяльності, вважав би за доцільне погодитися з цими пропозиціями». А саме провести конференцію з «правильними» істориками, записати це на плівку і показати в телебаченні, «зорієнтувати обкоми партії» і взагалі «використати в ідеологічній роботі».
Невідомо, хто писав ту цидулку, але підпис під нею належить… Леонідові Кравчуку, на той момент секретареві ЦК КПУ з ідеології. Він ще «дихав Леніним» і не здогадувався, що менше ніж за два роки буде обраний президентом держави, символами якої стануть «буржуазно-націоналістичні» тризуб, блакитно-жовтий прапор і гімн «Ще не вмерла…», а вулиця, на якій примістилася Верховна Рада, отримає ім’я керівника УНР Михайла Грушевського.
Навіть ця програма-мінімум з протидії провалилася. Сесія Великої ради НРУ була проведена, як і заплановано, 13 січня, у її резолюції лишився запис: «День 22 січня вважати Днем Соборності України – єдності її народу та держави і всіх українських земель». Практично слово у слово з тим, як це потім було зафіксоване в законі вже незалежної держави.
І от наступив цей день: 21 січня 1990 р. між 12 і 13 годиною учасники акції вийшли на вулиці, площі, дороги між Києвом Львовом та Івано-Франківськом. Їх було дуже-дуже багато. У закритій, не призначеній для поширення записці, вказана чисельність – близько 450 тис. людей. Міліція сумлінно підрахувала, що для доставки учасників акції на всьому маршруті використано 23 тис. приватних автомобілів і 840 автобусів, орендованих у екскурсійних бюро та на підприємствах.
Цього ж дня у 30-ти містах України були проведені мітинґи, у яких взяли участь близько 90 тис. осіб. «Повсюдно ними використовувалися плакати, жовто-блакитні прапори і національна символіка».
Найвищу участь продемонструвала Львівщина. Міністр внутрішніх справ УРСР Іван Гладуш оцінює кількість демонстрантів звідти у 300 тис. осіб. Івано-Франківщина дала 65 тис. Тернопільщина – 60 тис., решта областей, якщо вірити закритій міліцейській статистиці, суттєво менше: Рівненщина – 8,7 тис., Житомирщина – 5 тис. Невірогідно низькою виглядає масовість Києва і Київщини – лише відповідно 5 і 2,2 тис. Тим більше, що кілька абзаців нижче генерал пише про 16 тис. учасників столичного мітинґу. Знаючи, що міліція завжди занижує (і дотепер) кількість протестувальників, то це виглядає, як спроба применшити масштаб події.
А перше відзначення Дня соборності вдалося на славу! Море людей. Понад півтисячі синьо-жовтих, червоно-чорних і малинових прапорів. Портрети гетьманів Івана Мазепи й Петра Сагайдачного, а також керівників УНР Грушевського і Винниченка. Спецслужби занотували, що демонстранти тримали 28 саморобних плакатів, на яких були написані заклики до вільної та незалежної України.
У Львові зібралося ще більше народу – 20 тисяч. І так само були прапори, гасла, спокійна впевненість, що «рухаємося» у правильному напрямку. Виступали не тільки українці, але й вірмени, євреї, литовці. На одному з плакатів було написане гасло дня – «Від ланцюга до самостійності!». ■
Фото з архівів Студентського братства м. Львова
та «Історичної правди»
