Ярослав Стех ■ КРИНИЦЯ ■ №13, 2013-03-31
У 90-річчя від дня народження Людмили КОТ
Хто пам’ятає Людмилу, той пригадує її крилатий вислів: «Щоб жити, треба любити, без любові життя не має сенсу». Вона все своє свідоме життя віддала вірній любові у служінню Україні. Людмила працею, поведінкою, глибокою вірою будила національну свідомість, учила жити заради вищих людських цінностей.
Народилася Людмила Кот 31 березня 1923 р. в Перемишлі в українсько-польській сім’ї, її матір’ю була Анеля, а батьком – Василь. Серед чотирьох дітей лише вона була наділена високою українською свідомістю. Останнє надбання Людмила здобувала самотужки – дещо від батьків, від своїх товаришок та від українських організацій. Однак її обґрунтувала й «оформила» українська школа. Людмила успішно закінчила «шашкевичівку», потім – Дівочий інститут у Перемишлі, в якому 1940 р. склала випускні іспити. У цей період Перемишль став національною твердинею, там, при допомозі прекрасних педагогів і визначних громадсько-політичних діячів, пробуджено всі скарби духу, ентузіазм, щоб скристалізувати українську духовність.
Серед дівчат Людмила вирізнялася тим, що брала надзвичайно активну участь у культурно-освітньому житті міста – в Народному домі, у «Просвіті», «Пласті», в молодіжних і спортивних організаціях, була учасницею різних мистецьких виступів, особливо у хорових і в танцювальних колективах. Відданість і любов до громадської праці з кожним днем у Людмили міцніла й поширювалася поза межі шкільних мурів. Щораз частіше вона виступала на загальноміських українських заходах – як одна з найкращих спортсменок-легкоатлеток. Потім спонтанно приєдналася до патріотичної молоді, від пластових таборів включилася у визвольні змагання УПА. Приймаючи псевдонім «Бурлачка», пані Людмила стала активним членом підпілля в рядах УПА від початку 1944-го до осені 1946 р., виконувала дуже складні й відповідальні підпільні завдання.
«Бурлачка» часто бувала на «контактових» квартирах у наших українських селах. У селі біля Перемишля одного разу в хаті несподівано з’явилися польські військові, зміряли її своїм зором, глянули на її біленькі руки і попросили, щоб ішла з ними, підозрюючи, що вона – немісцева. Не допомогли відмовки: «Бурлачка» почала вбиратися в селянський одяг. Уже виходячи, вона раптом сказала: «Я забула», – і вмить повернулася до хати, з якої стрімголов, через задні двері, зникла. Їй услід лише посипалися постріли. Коли військові виїхали з села, їй господиня з тривогою розказувала, як вояки сатаніли, що з рук у них «упівка» втекла. «Бурлачка» часто перебувала на цій квартирі.
Її обличчя, зовнішній вигляд зраджували міське походження, тому в селах під час облави вона мусила особливо остерігатися. Вільніше себе почувала на вулицях Перемишля, Сянока, Ярослава, Любачева, Ряшева чи Кракова, ніж у якомусь селі під час безпосередньої сутички з військом. Майже кожного тижня їй треба було пристосовувати свою поведінку і свій вигляд під селянську дівчину. Велику просвітницьку роботу «Бурлачка» проводила серед наших селян під час насильного виселення українського населення в совєтську Україну в 1945–46 роки.
Коли вона перевозила важливі документи, крім таємної охорони вона мала з собою коротку зброю до оборони. Відділи УПА у квітні 1946 р. організують великий рейд на Словаччину. У його підготовці та успішному проведені бере також участь «Бурлачка». Після рейду ворог посилив бойовий наступ на українське збройне підпілля. Серед багатьох спогадів, які переказувала «Бурлачка», наведу два епізоди, пов’язані з леґендарним сотником «Бурлакою» – львів’янином Володимиром Шиґельським (1921–1949). З цією сотнею вона була організаційно пов’язана.
«Одного разу, – розказувала Людмила, – стійка зголосила „Бурлакові”, що в селі зауважено дві дівчини, які своєю поведінкою та розмовами справляють підозріле враження. Сотенний сам з групкою повстанців підійшов до дівчат, польською мовою привітався і почав кокетливу розмову, у якій скоро переконався, що дівчат наслала польська військова розвідка. Наївні дівчата, зачаровані польськими військовими мундирами, зрадили, що шукали упівців, а знайшли польських вояків. „Бурлака” в мундирі польського капітана попросив дівчат до селянської хати і нашвидкуруч зредагував листа до військового штабу, який прислав недосвідчених дівчат на розвідку. Лист сотенного „Бурлаки” був написаний на зразок козацького листа до султана, проте дівчат автор листа запевнив, що в ньому є точні дані про розміщення українського підпілля в цій околиці, отже треба чимскоріше його занести».
Пізно восени 1946 р. рознеслася вістка, що «Бурлачка» попала в засідку на греко-католицькій плебанії у Кракові. Ось що про сам факт арешту пише її шкільна і підпільна подруга Марія Савчишин – «Марічка» в «Літописі УПА», том 28, на ст. 128: «На приходстві УБ зробило „котел”: впускало в помешкання всіх, хто приходив, але нікого не випускало. Двері відчиняв убіст, і коли свіжа жертва опинилася всередині, зараз їх замикав на ключ. Отже, ніхто не міг вирватися, остерегти інших. До вечора вдалося убістам затримати близько п’ятнадцяти осіб. Між спійманими була Людмила Кот, що походила з Перемишля і була моєю шкільною товаришкою».
Зараз після арешту в Кракові Людмилу перевезено до Ряшева. Там вона пройшла численні моральні та фізичні муки під час слідчих допитів: та Людмила була незламною, її не змогли зігнути. Вона навіть у тюрмі ідею визвольних змагань, як твердять наочні свідки, захищала ціною власного життя. Військовий прокурор на суді домагався смертної кари для Людмили Кот, проте її засудили на довічне ув’язнення, а згодом за амністією її звільнено з тюрми після десятилітнього ув’язнення. Вона відбувала покарання в найтяжчих тюрмах Польщі, зокрема у Фордонській тюрмі. Попри цей досвід, Людмила завжди була оптимістично зрівноважена, енергійна й елеґантна. Ідучи вулицями Перемишля, вона завжди йшла з піднесеним чолом, не показуючи по собі втоми. Навіть тоді, коли вже була хвора, не відчувалося в ній пригнічення, ідейної зневіри.
Чоловік Людмили, Роман Павлище, як і вона сама, вийшов на волю 1956 р.Роман сидів разом з Мирославом Онишкевичем – «Орестом», Петром Федоровим – «Дальничем» та іншими у в’язниці у Варшаві. Роман чудом залишився серед живих, його побратимів страчено. Тому Людмила й Роман прекрасно розуміли одне одного, переживши ті самі страхіття тюремної неволі. Навіть будучи на волі, вони й далі залишалися під стислим наглядом спецслужб. Вийшовши з в’язниці, Роман спочатку працював у кооперативі, а потім – в українському підприємстві «Ferrotex» у Перемишлі. В їхній сім’ї народилася донечка Єва. Згодом вони побудували в Перемишлі дім.
Людмила поринула в мистецьку працю – виготовляла мистецькі прапорці, відзнаки, шила народний одяг, з її праць навіть улаштовано декілька виставок. Вона професійно виготовляла мистецькі вишивки: оздоблювала митри, декорувала емблеми до лісничих, залізничних, військових мундирів, займалася теж оздоблюванням книг. Її майстерня містилася в центрі Перемишля, на вулиці Тисячоліття. Людмила уміло й ефективно співпрацювала з музикантом Ярославою Поповською, з лідером театральних гуртків Наталією Ожибко, притягнула до праці своїх подруг: Олену Лебедович-Кліш, Людмилу Богачевську-Близнюк. В УСКТ Л. Кот-Павлище уміла дипломатично надихати навіть тодішніх деяких переляканих українців, які майже нишком приходили до Народного дому в Перемишлі, боялися репресій. Найвищих успіхів вона досягала у веденні молодіжного спортивного гуртка. У той період мені випало очолювати цю організацію. Я був наочним свідком того, що з молоддю вона вміла знаходити спільне зацікавлення в праці. У багатьох випадках вона ініціювала виїзди з мистецькими виступами не лише в околичні села, але також у далекі міста, включно з Варшавою. Я мав змогу добре пізнати її талант, неперевершену відданість, патріотизм.
Однак літа неволі щораз частіше давали про себе знати, недуги щораз частіше атакували її. Смерть прийшла 10 травня 1976 р. Людмилу Кот-Павлище похоронили на Головному цвинтарі в Перемишлі.
Вічна Тобі пам’ять, Дорога Людмило! ■
