Натля Кляшторна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №43, 2017-10-22
Чи завжди еміґрація є перепусткою в щасливе життя? Чи завжди жінка в еміґрації є жертвою? Як звучить український голос у всесвітньому хорі жіночих голосів?
Наприкінці вересня в Українському фонді культури в Києві представили міжнародний проект «Еміґрантки». Його реалізувала незалежна медіа-платформа «НАШІ» з Канади за підтримки Національної ради жінок України, Всеукраїнської ліги українських жінок та ГО «Розвиток Волині» (Луцьк). Автори проекту – українці-еміґранти в Канаді Устина Стефанчук, Оксана Шишина-Ковалик та фотограф Назар Цюрпіта – поставили за мету завдяки фотовиставці ініціювати публічну дискусію довкола теми жіночої еміґрації та досвіду життя/праці за кордоном.
У залі виставлено кільканадцять плакатних фото. На тлі сучасного західного урбаністичного простору зображені українки-еміґрантки в традиційних костюмах різних реґіонів України. За задумом організаторів, український стрій у проекті виступає символом культурної приналежності та всього досвіду, позитивного й неґативного, привезеного з дому. Під візуальним рядом – супровідну нарацію 18ти українок-міґранток різного віку, з різних країн. Це яскраві нарізки з розповідей про їхнє життя, набутий досвід і втрачені ілюзії. Устина Стефанчук, яка залучала до проекту своїх знайомих та їхніх знайомих, і використала для візуалізації власну колекцію старовинного одягу, привезеного з України, не приховує, що далеко не всі еміґрантки відразу давали згоду на участь у проекті. Дехто з них (трійка) взяв участь за умови повної анонімності. Отже декотрі з жінок на світлинах розвернуті спинами до об’єктиву камери. Тому ми ніколи не дізнаємося прізвища професора-жінки, яка у Греції в заможній родині доглядала жорстоких підлітків. Або жінки з Канади, яка, щоб відповідати запитам своїх дітей, фотографувалася в чужих розкішних інтер’єрах.
Реальні історії з життя еміґранток дуже різні, як різні самі жінки та умови, у яких вони живуть і працюють. Об’єднує їх спільна думка, що за кордоном вони будуть якщо не другим, то завжди «іншим» сортом, і треба усвідомити, що перевагу часто надаватимуть «своїм», а не тобі. З другого боку, об’єднує думка, що інша країна дає більше перспектив, аніж рідна. «Треба не закриватися, а давати світові пізнати себе, він цінує тих, котрі не зраджують себе», – резюмує молода Олександра, яка навчається в Польщі.
«Виставці передувало спілкування з самими еміґрантками, а також науковцями та журналістами. Зрештою, ми зрозуміли, що про жінку-еміґрантку потрібно говорити дуже різними мовами, щоб вона стала видимою і суб’єктною», – переконана Устина Стефанчук, яка сама чотири роки тому зі Львова приїхала до Канади як молодий дослідник.
Захід у Києві показав, однак, неготовність багатьох людей почути реальні історії, які не вписуються в їхнє уявлення про жінку-еміґрантку. Надзвичайно живучим залишається стереотип про безхмарне життя українських жінок за кордоном. Як висловилася одна співробітниця жіночої організації, вона багато разів відвідувала Західну Європу, а побачене дало їй підстави для висновків, що «там жінкам нічого не бракує, там усе для них».
Коли ж у київській залі почали говорити про нерайдужний досвід жіноцтва, з уст літніх осіб лунали не тільки заклики «Треба їм всім повертатися!», але й такі, що «нема чого їм туди їхати, лишаймося всі в Україні». Таким чином, люди, які сформувалися в радянську епоху, коли всі жили за залізною завісою, ладні радше позбавити права вибору молодше покоління жінок, аніж почути їх і зрозуміти труднощі адаптації.
Видається, що реальну картину життя українок за кордоном знають самі ці жінки та вузьке коло науковців. Одна з них – Світлана Одинець – захистила дисертацію про жіночу трудову іміґрацію в Італії. Вона визнає, що тема сучасної жіночої міґрації в Україні майже не досліджена. «У ЗМІ виразно домінує образ жінки-берегині, матерістрадниці, яка поїхала за кордон і рятує дітей від голодної смерті. Але варто виходити на інші дискурси, говорити про те, як змінюється жінка, коли починає своє життя з нуля. За 27 років з України еміґрувало близько 6 млн. людей, а ми навіть не знаємо, скільки з-поміж них жінок».
Людмила Порохняк-Гановська, голова Національної жіночої ради України, розповіла про інший вимір еміґрації – демографічний: «Загальноукраїнське дослідження перспектив розвитку населення України показало сумну статистику. Кількість населення в Україні не збільшується, зокрема, й тому, що велика кількість українок еміґрувала, і ці жінки народжують поза Україною». У цьому питанні Україна і Польща мають подібну динаміку.
Під час дискусії представниці українських жіночих організацій у країнах перебування розповідали про співпрацю з владою, внутрішні страхи і комплекси еміґранток, які часто стоять на заваді отримання допомоги чи підтримки ззовні. Часто жінки скаржаться, що не отримують належної допомоги від посольств і консульств, тому не варто забувати про численні громадські ініціативи, які діють у різних країнах.
Які поради жінкам в еміґрації давали учасники дискусії? По-перше, бути більш інформаційно (правово) обізнаними та психологічно готовими. По-друге, позбутися страху і комплексів, не закриватися у своїх проблемах, а звертатися за допомогою до діючих організацій. І нарешті, не брати перед родиною, якщо вона залишилася вдома, зайвої відповідальності, тобто не старатися виконувати всі забаганки ціною свого здоров’я і душевних сил.
Жіноча еміґрація без прикрас, без яскравих обгорток, без напускної туги і вдаваних емоцій. Виставка «Еміґрантки» мандруватиме містами України, а пізніше, за задумом організаторів, навіть селами. Її варто побачити, а жінок, зображених на ній, почути. ■
