Наталя КляшторнаРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№15, 2018-04-15

Zbigniew Kozicki. W dolinie potoku Ruchlin. Żernica Niżna i Żernica Wyżna. Wydawnictwo Ruthenus. Solina-Krosno 2017, 240 s.

Наприкінці минулого року на ринку популярної історичної літератури з’явилася довгоочікувана новинка – монографія про села Жерницю-Нижню та Жерницю-Вижню під Балигородом. Хоч бескидська ятка вщерть заповнена різноманітними довідниками, подорожніми нотатками і спогадами, проте з монографіями, особливо після припинення виходу історико-краєзнавчих томів «Bieszczady» за ред. Станіслава Крицінського, не дуже складається. Пояснення цьому, здавалося би, просте: нема людей, нема сіл, кому там уже до історії.

Приклад Збіґнева Козіцького доводить, що писати таки є для кого, якщо навіть на місці села – пустка чи безкрає водне плесо.

Ще вісім років тому цей автор написав монографію Солини – багатолюдного колись села над горішнім Сяном, виселеного у 1946–1947 рр., а пізніше затопленого водами штучного Солинського водоймища внаслідок спорудження гідроелектростанції. Книжка викликала зацікавлення, тож за кілька років світ побачила друга, з доповненнями, редакція.
Оскільки безлюдна Жерниця – це не Солина, і туристичного ажіотажу тут не передбачається, головними читачами нової монографії Козіцького мали би стати люди, які тепер живуть у Бескидах, а також виселені українці та їхні нащадки. Останні, здається, підтримали видання. Зокрема, друк й обкладинку спонсорувала фірма Intro-Druk з Кошаліна.
Публікація має солідний та ошатний вигляд. Видавництво Ruthenus уже не вперше демонструє високу культуру друку, і монографія двох Жерниць винятком, на щастя, не стала. Формат А-4, добротна обкладинка, крейдяний папір з численними кольоровими світлинами.
За обсягом майже половину видання займають фотоілюстрації. Бачимо й раритетні старі світлини, переселенські картки, урядові й церковні печатки, нотаріальні акти й угоди, навіть вклеєні кадастрові мапи 1832 р. Найбільше сучасних світлин передають зустріч 29 вересня 2013 р. в Жерниці-Вижній під час освячення відновленої церкви Святого Архангела Михаїла.
Окрасою книжки є малюнок у стилі наївного живопису авторства Стефана Поступака (с. 102–103). Широка долина обабіч церкви, поділена потоком. Парує зорана земля, дівчата перуть полотно, плавають гуси, пасеться худоба… Згідно з підписом під картиною, вона намальована в Жерниці 1946 р., імовірно, напередодні примусового переселення до УРСР, а сам С. Поступак проживає тепер на Миколаївщині на півдні України.
Структура публікації чітка і логічна. Спочатку – про звичаєвість і побут, потім – блоки про історії сіл зі спогадами й родинними пам’ятками. Завершують книжку списки родин та перелік господарів і будинків.
Розділ про звичаї та обряди рясніє запозиченнями зі «Światа Bojków» Анджея Карчмажевського – етнографічного видання, яке побачило світ 2014 р. Запозиченням бракувало критичності, бо разом з ними перекочували до нової праці й помилки… Орфографічні огріхи, розкидані по різних розділах, спонукають до висновків, що української мовної редакції не було. Провідника «Лугового», зокрема, названо Лубовим (с. 164). Світлина на с. 45 з підписом «Бойко виготовляє ложки, 1930», насправді є світлиною Романа Райнфуса, зробленою у с. Новиці на Лемківщині 1933 р.
Пізнавальним є дослідження автора, що первісною назвою потоку, обабіч якого лежать Жерниці, є Рублений. Таку назву знайдено в документах 1511 р., і лише в ІІ пол. ХІХ ст. на австрійських мапах з’явився Рухлін. Водночас можна дивуватися, чому автор, вивчаючи етимологію слова «жерниця», не заглянув до словника української мови, адже в польському його не знайти. Натомість українські мовознавці пояснюють його як давньоруське у значенні стерня. Слово це й досі зберігається у діалектному мовленні українців, але не в Карпатах.
Великодні гагілки (веснянки) подані чомусь тільки в польському перекладі, а не в ориґіналі. З усього прочитаного напрошується думка, що люди в Жерницях для всіх обрядних дій, та навіть у куховарстві, послуговувалися польською, а місцевим діалектом бойківської говірки української мови тільки замовляли і ворожили.

▲ Шлюбне фото Єви Руфин і Дмитра Домарадза
Шлюбне фото Єви Руфин і Дмитра Домарадза

Описана обрядовість святкування Нового року, як і в Карчмажевського, у книжці обмежується ворожінням (с. 34). Але ж саме цього дня, на Св. Василія, ходили гурти щедрувальників. Бойківські щедрівки етнологи зараховують до найдавнішого пласту місцевої культури. Було би великим успіхом записати бодай одну версію жерницької.
Наступне свято – Йордан – описане настільки детально, що читач довідується навіть про назви тропарів, виконуваних під час занурення хреста. Натоміть чомусь нічого не сказано про тризуб з кольорового паперу, який вивішували жерничани над льодяним хрестом, про синьо-жовті стрічки, що ними на Йордан поєднували два береги ріки.
Історичний нарис з історії сіл автор починає з визначень, які прояснюють погляд автора, тому їх варто процитувати дослівно: «Здалека від бескидських перехресть, туристичних стежок, на узбіччі є територія, на якій розташовані села Жерниця-Нижня і Жерниця-Вижня. Це історичне етнічне пограниччя польсько- і руськомовної людності, причому серед цієї другої групи більшість це бойки римо-католицького і греко-католицького віросповідання» (с. 51). Останнє важко пояснити хоча б тим, що християни східного обряду мали тут церкву і священика ще 1511 р., а римо-католики збудували каплицю тільки 1932 р. Пазл про змішане білінгвальне населення греко- і римо-католиків уперто не складається. Фрески святих князя Володимира і княгині Ольги промовляють самі про себе.

Пишучи про формування світогляду бойків, автор переспівує Анджея Потоцького. Описи про українізацію бойків греко-католицьким духовенством сусідують з роздумами, «чи мали баби душу».

Про діяльність товариства «Просвіта» й українських кооперативів зазначено більше, ніж скупо, – купують книжки з ведення господарства і ветеринарії. Залишається тільки шкодувати, чому автор не використав спогадів польською мовою Дмитра Драбіщака, які у вільному доступі в мережі Інтернет розміщені ще 7 років тому. В анкеті, яку провів Роман Крик з фонду «Живі долі», пан Дмитро, народжений 1926 р. у Жерниці-Вижній, зазначив, що мешканці двох сіл, які розділяв тільки потік, поділялися на «горішняків», «середняків» і «долішняків». Горішняки, за його словами, були національно найсвідомішими, не завжди допускали інших до читальні. Ймовірно, саме такі деталі найкраще творять локальну історію і передають місцеві особливості.
Чисельність виселених із двох Жерниць у хроніці (подані без посилання на джерела) і списках, складених за даними в Державному архіві в Сяноці, не завжди співпадають. Наприклад, у хроніці Жерниці-Вижньої ідеться про 54 родини (339 осіб), виселених в УРСР у липні 1946 р., а в списках зазначено 57 родин. Також не зрозуміло, з яких саме місцевостей влітку 1947 р. виселили 4347 осіб до Бартошиць і 712 осіб – до Ґурова-Ілавецького. Останнє автор імовірно не вважає Операцією «Вісла», бо виводить подію в окреме гасло від виселення 10 травня 1946 р., акцентуючи, що виселено «людність мішану». Для необізнаного в реаліях читача нарація спонукає думати, що в обох Жерницях мешкало менше як тисяча українців, проте аж понад 5 тис. осіб «мішаного населення». Технічний недогляд чи жонґлювання цифрами для створення потрібної картинки?
Для з’ясування справи варто навести дані з книжки Євгена Місила «Акція „Вісла”» (вона зазначена в бібліографії публікації), що з Жерниці-Вижньої і Нижньої 28.04 – 10.05 1947 р. виселено 199 і 186 осіб відповідно, а 10–15.05 – по 100 осіб з кожного села. При цьому у графі «поляки» навпроти переселених з Жерниці-Нижньої від квітня наведена скромна цифра 14. То ж звідки взялися 4347 і 712 осіб «мішаного населення»?
До детального переліку ешелонів під час Операції «Вісла» пасувала би мапа для унаочнення картини розсіяння мешканців сусідніх сіл по великих просторах північно-західної Польщі – від Ґурова-Ілавецького до Кошаліна. Зрештою, такі мапи можна підготувати для кожного виселеного села.
Терен двох Жерниць, а це 770 га, 2005 р. викупив підприємець з Коросна Януш Слабік. Він відбудував церкву і відремонтував римо-католицьку каплицю. Його фірма спонсорувала також верстку і графіку монографії про Жерниці. На стор. 132 вміщено фотокартку пам’ятника поєднання, встановленого 2015 р. коштом Я. Слабіка. На камінній глибі – вирізьблена ладдя (судно – ред.) на хвилях, у якій встановлені три хрести: православний, греко-католицький і римо-католицький. Символіку зображення підкреслює мотто «Pojednanie w Chrystusie Panu» («Поєднання в Христі»).
Греко-католицька церква і римо-католицька каплиця виглядають оберегами виселених і знищених Жерниць. З хроніки села довідуємося, що муровану церкву Архангела Михаїла в Жерниці-Нижній «розібрали» 1947 р. Але хто це зробив, у який спосіб і за чиїм наказом; куди пішли матеріали? Відповідей на ці питання на сторінках книжки не знайдемо. Бачимо тільки графічне зображення мурованої святині, збудованої 1843 р. у формі хреста.
У книжці є спогади восьми уродженців описуваних сіл та їхніх нащадків. Важливо було би авторові зазначати вік респондентів, особливо уродженців сіл. Крім спогадів про життя кількох поколінь своєї родини, Юрій Гальків з Кошаліна подав ще й креслення каплиці, збудованої колись його предками. Розміщені також мапи з зазначенням садиб за прізвищами й іменами господарів, виконані від руки Дмитром Драбіщаком з Ґурова-Ілавецького, Станіславом Радошем та Зеноном Мокрицьким, які мешкають у Боболицях. Знаючи, як складаються подібні мапи, за фактурою паперу видно, як довго вони були опрацьовувані і, можливо, навіть скроплені слізьми. Але сльози не розмили контурів, не змішали фарби, не зробили схему пастельною.
Насправді багато залежить від кута зору. Чітка оптика на нашу історію і культурну спадщину – це щораз більша рідкість… ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*