Ігор Щерба, Андрій Степан, Єлисавета Кремінська, Юрій Рейт, Петро Тима ■ ПОДІЇ ■ №4, 2016-01-24

Минає декада від смерті голови Об’єднання українців у Польщі Мирона Кертичака.
За цей час багато змінилося в нашій реальності, житті, функціонуванні громади. Кожен з нас має його образ в індивідуальному вимірі, а крізь ці роки перспектива погляду міняється. Головне, що його справа продовжується.
Читачам пропонуємо спогади людей, які товаришували і працювали з Мироном. Це Ігор Щерба, Єлисавета Кремінська, Андрій Степан, Юрій Рейт, Петро Тима.
Цим віддаємо шану людині, яка присвятила своє життя праці для української громади.
Редакція

З фотоапаратом через плече
У 10-ту річницю смерті Мирона Кертичака задаю собі питання, яким він залишився в пам’яті друзів і співробітників. Адже це була людина, що мала великий вплив на долю української громади, зокрема на наші долі, а перш за все на мою. Він завжди з’являвся з доброю порадою тоді, коли хтось з нас опинявся на життєвому роздоріжжі.
Таким вирішальним моментом для мене стали останні місяці навчання в лігницькому ліцеї. Переді мною та моїми однокласниками стояло питання, що робити зі своїм життям після закінчення школи. Хотілось мені та моїм однокласникам і надалі залишатися активними в руслі української стихії у Польщі (в той час ще Народної).
Наші мрії вписувалися в загальні настрої, що панували тоді посеред нашої громади.
На початку 80-х в українському ліцеї в Лігниці та українських класах ґурово-ілавецького ліцею навчалися діти національно свідомих українців, які за власним бажанням або за намовою батьків приїхали до Лігниці або Ґурова-Ілавецького. Приїжджала туди молодь з усіх закутків країни, роблячи свій свідомий український вибір. Бо як інакше пояснити долання нами 600 кілометрів до школи, жити в гуртожитку в 25-місних кімнатах і спати на поверхових залізних ліжках? До таких соціальних умов, які запропонувала нам країна «реального соціалізму», ми підходили легко, з гумором на зразок гумору Остапа Вишні та на щодень з українською піснею на устах. Ми знали, що це наша посвята для чогось великого, що нас жде десь там за шкільними мурами.
Ось і 1980 року, після 4 років навчання і трохи «тепличного» виховання «серед своїх» у лігницькому ліцеї, ми напередодні «стоднівки» питаємо себе: «Що робити далі зі своїм уже зрілим життям?»

До нас саме в цей час на «стоднівковий бал» приїхали студенти з Ґданська, серед яких був Мирон. Він знав відповідь на всі наші питання. «Ви повинні вступати у виші, найкраще в академічних центрах, де є сильне українське середовище, наприклад, у Ґданську», – говорив Мирон. Захоплює нас тоді його невимушена поведінка і впевненість у собі. Пам’ятаю, як він похожає шкільним коридором з неодмінною цигаркою в руках і фотоапаратом, перевішеним через плече…
Мирона супроводжує та підтверджує його слова наш старший лігницький колеґа Петро Котовський, тоді вже студент Ґданського університету.
Отож, Ґданськ. Знаємо, що допомогу при влаштуванні у студентський гуртожиток знайдемо в Мирона. Важливо, щоби приміститися в комплексі гуртожитків «Полянки», близько до «наших», там, де серед інших проживає Мирон та більша частка студентського українського гурту. Можна його зустріти або в домівці УСКТ на вул. Длуґі Тарґ, або у фотографічній лабораторії в студентському гуртожитку № 6. Цей гуртожиток згодом став другим після домівки УСКТ центром українського студентського життя. І так усе пішло…
За сприянням Мирона почали в залах Ґданського університету проводитися різні культурні заходи: Молодіжний ярмарок, огляди фільмів, фотовиставки, а з часом запрацював лекторат української мови. Літом треба було неодмінно брати участь у студентському рейді «Карпати», однак спершу зробити кошторис і отимати дозвіл у ректора і деканів. Спочатку всім цим займався Мирон, потім прийшла зміна інших випускників українських та неукраїнських шкіл у Польщі. Отак проминуло моїх вісім, а не законних п’ять років студентського життя у Ґданську. ■
Ігор Щерба

Пішов у «велику політику»

Я 1976 року вступив до профільованого ліцею у клас фотографії. Мріяв стати професійним митцем-фотографом. Саме тому я знайшов спільну мову з Мироном. Почалося все з того, що одного разу прийшов я до ґданської домівки УСКТ. Там відбувався якийсь концерт. Дивлюсь, серед учасників – з фотоапаратом в руках Мирон. При першій нагоді я почав розмову. Від того часу ми разом фотографували уескатівські культурні заходи: він – головну сцену, а я – довкілля. Пам’ятаю, ми створили перший проект фотографічної документації зруйнованих церков у південно-східній Польщі. У 80-х роках ми провели експедицію по рідних землях. Однак з нашого проекту нічого не вийшло. Окремі фотографії все ж увійшли до фотоальбому «Церква в руїні», який у Канаді видав Олег-Володимир Іванусів 1988 р.
Була в нас у 80-ті роки така біда, що не було де купити якісних матеріалів для фотографування (плівок, фотографічного паперу, т.зв. хімії). Мирон вже тоді працював у студентському інформаційному аґентстві, а потім у професійному часописі «Głos Stoczniowca» і тому отримував потрібні матеріали. Ми використовували їх, працюючи для українського середовища, а коли потрібно було, за свої гроші також купували.
В цьому питанні ми були тоді мов брати, ділили поміж себе кожен гріш…
Потім Мирон пішов у «велику політику» до ОУП, з містечка Жукова неподалік Ґданська їздив до Варшави.
Пам’ятаю, він повертався у п’ятницю і часто останнім поїздом, що прибував до Ґданська після 22.00. Звісно, о цій порі йому не було чим добратися до Жукова.
Після телефонного дзвінка від Мирона ми з дружиною Марійкою сідали в автомобіль і їхали серед ночі з Сопота до Ґданська, щоб відвезти Мирона додому до Жукова. Під час тих подорожей ми багато і щиро розмовляли про справи нашої громади. ■
Андрій Степан
(Записав І.Щ.)

У Ґданську дуже його бракувало

Пригадую свою першу зустріч з Мироном. Коли я приїхала на навчання до Ґданська, відразу завітала до домівки УСКТ. Там якраз проходили збори. З тих зборів у моїй пам’яті залишились голова Павло Кремінський і Мирон. Він говорив дуже гарною українською мовою і дуже мудро. Вирізнявся на фоні інших. Тоді у Ґданську багато що відбувалося. Поставали різні колективи (музичні, вокальні, танцювальні), але особливо ми захоплювалися поезією Василя Симоненка і творчістю шістдесятників. Наш гурток ставив поетичні спектаклі. Мирон був їх ініціатором та учасником. Одним з них був спектакль «Обірвані крила», створений на основі поезії збірки «Розстріляне відродження». Мирон мав великий дар, якщо йдеться про читання поезії. Ми запрошували також декламаторів зі Щецина, Кошаліна. Мирон допоміг підготувати і мій виступ, підказував, підтримував на дусі.
Згодом, коли Мирон почав працювати в ОУП у Варшаві, можна було зателефонувати, попросити його про пораду. Він завжди допомагав. Ми, ґданщани, разом проводили фестивалі української культури в Сопоті. Особливо згадую ті найбільші, найгарніші – 2000 і 2003 року, а також фестиваль 2005 року, що став останнім фестивалем Мирона.
Завдяки Миронові ми могли у Ґданську зустрічати президента України Віктора Ющенка, який приїжджав сюди на 25-ліття «Солідарності». Це було 31 серпня 2005 р. Ми не могли розраховувати на офіційну зустріч, але Мирон полагодив, що ми могли підійти близько до готелю і пізніше піти разом з усією делеґацією вулицею Длуґі Тарґ поблизу домівки, там, де відбувалася врочистість. Там також ми зустріли міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка.
Мирон любив і гордився своєю родиною, успіхами дітей.
Коли Мирон помер, нам у Ґданську дуже його бракувало, а я ще кілька років після його смерті ловила себе на думці, що хочу йому телефонувати, щоб про щось запитати, попросити пораду. ■
Єлисавета Кремінська
(Записав І.Щ.)

Як було напочатку…
…Співпраця братів Михайла та Мирона Кертичаків з хором – це приклад спеціалізації тих, хто вирішував щоденні проблеми «Журавлів». Хто з них і кого притягнув до хору, донині не згадаю. Мирон, наділений талантом декламування поезії, доповнював програму шевченківських концертів «Журавлів». Озвучені ним тексти Тараса Шевченка і Богдана-Ігоря Антонича («Скрипучі двері») зворушували кожного. Я до сьогодні пам’ятаю довгу хвилину мовчання в залі, яку ніхто зі слухачів не насмілився перервати. Думаю, що ті перші зустрічі були важливими для нас обох. Пізніше, вже у новій ролі керівників ОУП, ми знали, що можемо розраховувати один на одного. Обоє ми знали також, що нашою опорою в перебудові організованого українського руху в Польщі були розсіяні по всій Польщі учасники хору «Журавлі» – «наші перші кадри»… (стаття Ю. Р. в «НС» «Журавлина пісня – погляд у минуле – до 40-річчя чоловічого хору „Журавлі”»).
У 1989–1990 рр. організовані групи українців у Польщі активно включилися в динаміку тогочасних суспільно-політичних процесів. Саме тоді українські лідери рішуче завершили трансформацію УСКТ в ОУП таким чином, щоб відповідно до волевиявлення учасників двох «круглих столів – форумів» позитивні результати багатолітньої праці лягли в основу діяльності нового об’єднання. Одним з лідерів цього процесу був і Мирон Кертичак, який, зокрема, взяв на себе питання логістики, пов’язані з підготовкою і проведенням надзвичайної зустрічі УСКТ, яка у ході засідання перетворилася на І з’їзд ОУП.
І так народилося ОУП. Пам’ятаю, – а минуло понад чверть століття, – як разом з Мироном ми ходили по кабінетах колишнього Головного правління УСКТ на вулиці Черняківській, 73/79 і поволі звикали до нового місця нашої праці. Під час заміни меблів нас, наприклад, зацікавили додаткові кабелі невідомого призначення – прокладені паралельно з телефонним, вони то тут, то там виринали і зникали в закамарках кімнат. Тому важливіші переговори ми проводили не в цих приміщеннях, але у приватних хатах.
Протягом тих років я дивився на Мирона і задавав собі питання: «Як довго, щоденно працюючи у Варшаві, можна лише кілька днів на місяць жити в Жукові поблизу Ґданська, як така робота відбивається на родині і близьких?» А ще було багато днів «у дорозі», бо почалися робочі поїздки по країні для проведення зустрічей з членами нашої організації і тими, хто їй симпатизував. Я переконаний, що це був вартий поваги надзвичайний компроміс у родині Кертичаків – компроміс, на який пішли й багато інших родин активістів, які діяли в Об’єднанні українців.
* * *
З багатьох років діяльності ОУП найбільше мені запам’яталися 1990–1996 роки. Тоді, тісно співпрацюючи з Мироном Кертичаком, секретарем організації, ми разом вирішували багато важливих для українців у Польщі питань, паралельно займаючись поточною програмною діяльністю. Це був складний період для української меншини в Польщі. Активізувалися праві антиукраїнські кола, ряд польських кресових і ветеранських організацій намагалися дискредитувати ОУП, заявляючи про його націоналістичні корені, антипольську діяльність і приписуючи йому роль польського відділення ОУН. Подолати ці проблеми нам допоміг, з одного боку, авторитет ОУП, уже здобутий ним у Польщі, в Україні та серед української діаспори, а з другого – рішення польських судів, які відхиляли заяви організацій польських ветеранів про закриття Об’єднання українців у Польщі через антипольську діяльність.
Але й ми зазнали тоді втрат і особистих, і чисто людських, захищаючи право на статутну діяльність ОУП тоді вже у вільній Польщі, а також можливість представляти власні погляди на історію українців у Польщі і чітко декларувати вимоги щодо компенсації завданих українцям збитків чи задоволення потреб української меншини державними інститутами Республіки Польщі. Мирон Кертичак був серед тих, хто стояв на чолі вирішення цих складних питань. Його спокій, вагомі арґументи в багатьох дискусіях і надзвичайна працьовитість дуже підтримували нас усіх. Однак мені здається, що вже тоді ціною його величезної активності стала втрата здоров’я, яка з часом призвела до трагедії.
Слід підкреслити роль і значення тогочасної діяльності ОУП для підтримки молодих двосторонніх стосунків Польщі та України. Варто, зокрема, згадати про нашу участь у створенні Координаційного комітету президентів Польщі і України, ініційованого президентом Лехом Валенсою. Саме з Мироном Кертичаком та Мирославом Чехом ми обговорювали ідею створення і програмну діяльність комітету, у назві якого фіґурували назви держав, які заявляли про стратегічне партнерство. Згодом, коли ми представили свої погляди Міхалові Ягеллі в Міністерстві культури і голові Бюро національної безпеки Польщі Єжи Мілевському, такий комітет утворив президент Польщі. Цікаво, що 2015 р. президент Польщі Анджей Дуда відновив його діяльність…
* * *
Згадуючи перші роки діяльності Об’єднання українців у Польщі і важливу роль, яку в ньому відігравав Мирон Кертичак, належить зазначити, що тоді перевагою і сильною стороною його діяльності як секретаря ОУП було дотримання принципів «командної гри». Усі важливі рішення приймалися колективно після детального аналізу всіх «за» і «проти». Стикалися таким чином між собою погляди Мирона Кертичака, Юрія Рейта, Мирослава Чеха, Ігоря Щерби і Петра Тими. Ми часто радилися з компетентними представниками реґіональних структур ОУП. Це давало змогу обирати відповідні шляхи вирішення найважливіших проблем нашої організації в реґіонах і на центральному рівні. В цьому була сила і мудрість нашої співпраці заради представників української меншості в Польщі і спосіб творення іміджу й авторитету організації. ■
Юрій Рейт

Його бракує в громаді та ОУП
Минуло 10 років від смерті Мирона Кертичака. Важко у словах передати всі емоції і спогади, пов’язані з моїми з ним зустрічами і нашою працею. Кожен, хто зустрівся з Мироном, має безліч асоціацій та способів бачeння його рис. Пишу це тому, що саме тепер видно, якою він був людиною, як сильно його бракує в громаді, ОУП і приватному житті багатьох з нас.
Моя перша особиста зустріч з Мироном і довга розмова з ним мала місце у специфічний час. Напередодні розмов польського «Круглого столу», 1988 р. в актовому залі гуманітарного відділення Ґданського університету відбувалася зустріч з головою профспілки «Солідарність» Лехом Валенсою. Тоді я побачив Мирона, зосередженого фоторепортера, який шyкає добрих кадрів. Я знав його раніше тільки з вигляду з українських заходів. Він перший почав розмову. Вразила конкретність його висловлювань, гумор та іронія, коли ми перейшли на тему системи, яка на наших очах завершувала своє існування. Потім були вже серйозніші розмови і справи.
У червні 1989 р. ми, ґданські студенти, з допомогою Ігоря Щерби організували в клубі «Жак» перший концерт «Українські ночі», запросили гурти «Ве-Ве» з Києва, «Братів Гадюкіних» зі Львова, польські аванґардні колективи. Звичайно, і серед влади, і серед наших людей були такі, що вставляли палки в колеса. Мирон, хоч мав на голові Фестиваль української культури в Сопоті, не був осторонь, говорив: «як треба допомогти, кажіть». Потім ще безліч разів, починаючи від реалізації не завжди стандартних ідей, службових справ ОУП, Пласту чи моїх приватних справ він не кидав слів на вітер, старався зрозуміти і як міг, допомагав. Мирон мав винятковий дар приваблювати людей різних поколінь, бути у відносинах з ними чесним навіть тоді, коли деякі з них потім вбивали йому ніж у спину, бо своє особисте ставили над усе. Він також ідеально відчував час і те, що ОУП повинно відкриватись на нові форми праці, вищий рівень, нових людей. Поява «Теленовин» і наших сопотських фестивалів української культури в TVP 2 – це яскравий доказ тому. Але список доволі довгий. Організація фестивалів, особливо в недружньому польському оточенні в Перемишлі 1995 і 1997 р., непрості початки відносин з Україною, її дипломатичними представниками, польськими політиками і чиновниками, які не завжди ставилися дружньо, показали ще інші його людські риси, а також талант лідера. Мирон був послідовним у роботі, дуже витривалим і ніколи не ображався. Як мало хто з нас, він був дипломатом.
Його ідеєю фікс було працювати командою, постійно піднімати свій рівень. Саме тому він пішов на післядипломні студії, багато читав. Попри труднощі, нерозуміння, часто також з боку частини наших людей, підозри, нашу, більшості українців, схильність ставити свої емоції понад добром загалу, він вкладав усі сили в ОУП, не лукавив, не ощаджував себе. Хто знав його ближче і співпрацював з ним, підтвердить мої слова. Тому дозволю собі написати про іншу сторону його особистості, яка мене в ньому захоплювала. Ідеться про його любов до Рідних земель і гір. Мирон як бойко не міг жити без гір, особливо Бескидів, не міг жити без мандрівок. Про це можуть багато розповісти ті, хто з ним зустрічався на стежках рейдів «Карпати», інструкторських курсах бескидських провідників (екскурсоводів). Саме завдяки Миронові я відкрив для себе Мучне, Сянки, Букове Бердо. Згадую нашу спільну мандрівку на Царинську полонину, а також вечори з сім’єю Кертичаків у Мучному. Бойківські гори, Лемківщина, Вербиця, Скородне – місця, звідки походили його батьки, були для нього сакральними місцями. Він умів передати цю любов дочкам і друзям без зайвого пафосу. Я дуже вдячний, що мав честь знати Тебе і працювати з Тобою, Мироне. Світла Тобі пам’ять! ■
Петро Тима
_____________________________

Мирон Кертичак народився 29 січня 1955 р. в селі Жуґенях (Вармінсько-Мазурське воєвідство), помер 25 січня 2006 р. в місті Марках б. Варшави.
Він 1983 р. закінчив фізичний факультет Ґданського університету, а 1998 р. навчався у Варшавській школі економіки за спеціалізацією культурного менеджера.
З 1976 по 1989 р. працював у Ґданську журналістом і фотографом у реґіональних, професійних («Głos Stoczniowca») та студентських газетах.
У 1974–1989 рр. він був активістом ланки Українського суспільно-культурного товариства у Ґданську, організовував молодіжні заходи (м.ін. «Молодіжні ярмарки», студентські мандрівки «Карпати»).
У 1990–1996 рр. був секретарем Об’єднання українців у Польщі, а від 1996 р. – головою Головної управи ОУП. Його 2001 р. обрано заступником голови Європейського конґресу українців та членом Президії Всесвітньої координаційної ради України.
3 жовтня 2005 року став співголовою польської Спільної комісії уряду і національних та етнічних меншин.
Нагороджений державними орденами:
● Орден Відродження Польщі (2006)
● Орден «За заслуги» (Україна) II ступеня (2001)
● Орден «За заслуги» (Україна) III ступеня (2004)

Поділитися: