Отець проф. Мар’ян Бендза ■ ІСТОРІЯ ■ №20, 2018-05-20

Коли забуду тебе Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя!
(Пс.136,5)

У цьому одному з найкращих літературних творів у старозавітній книзі Псалмів, поет згадує вигнанців євреїв, які засмучено сиділи над вавилонськими ріками, оплакуючи свою Вітчизну. Вавилонці тим часом знущалися над ними, вимагаючи від них радісних співів, які вони колись співали на Сіоні. На це вигнанці євреї не могли погодитися, це б означало їх зраду і нікчемність перед своєю Батьківщиною.

Ця старозавітна пісня – не що інше, як туга за рідним краєм, її співав єврейський народ у неволі. Вона повинна бути прикладом для сьогоднішнього і майбутніх поколінь, тому що люди відходять у вічність, а з ними – історія народів, поселень, міст.

Так у вічність відійшло українське (лемківське) село Завадка-Морохівська у Підкарпатському воєвoдстві, Сяніцького повіту, ґміни Загір’я. припинило своє існування 1946 р., після показової каральної операції підрозділів війська польського проти цивільного українського населення.

Мирне життя, як на час ІІ Світової війни, закінчилося з початком 1946 р. Після війни військо польське тричі нападало на село, замордовано тут понад 100 осіб цивільного населення (також дітей), а село спалено.

Варто зазначити, що 25 січня 1946 р.бпольські підрозділи під проводом підполковника Станіслава Плута напали на Завадку-Морохівську, внаслідок чого жертвами стало 70 осіб. А 28 березня того ж року підрозділ 34 полку з’явився там удруге. Тоді жовніри розстріляли 11 жителів, спалили кілька вцілілих після погрому хат. Утретє загони польської армії прийшли в село 13 квітня 1946 р. і знищили ще шістьох жителів (про ці злочини оповідав мені мій батько Феодор Бендза, працівник нафтової кооперації в Мокрому).

Натомість 30 квітня 1946 р. вцілілих мешканців села, 73 особи, «добровільно депортовано до Радянської України». Через рік, 29 квітня 1947 р., в рамках «славнозвісної» Акції «Вісла» вивезено останніх 15 мешканців. Ці останні події закінчили існування Завадки-Морохівської, у якій залишилися тільки цвинтар і церква.

Так перестало існувати одне з дочірніх сіл материнської Свято-Стрітенської морохівської парохії. Морохів, як і більшість довколишніх сіл, серед них Карликів, Полонна, Височани, Ратнавиця, Кам’янне, Бельхівка, були українськими, тоді як переважно з польським населенням були тільки Пораж, Небежчани.

Розповідаючи автору статті, о. Анатолій Токаюк згадує: «1 вересня 1976 р., у віці 21 року, Господь сподобив мене великого таїнства – бути священиком. Після рукоположення я отримав направлення на багатостраждальну землю в гори Бещади і Бескид-Низький. До Морохівської парохії я прийшов в березні 1979 р. До неї належали такі села: Морохів, Мокре, Височани. Морохівниця була приписана до села Мокрого, а також Завадка-Морохівська. З часом служіння почав пізнавати своїх духовних дітей з Морохова, Мокрого, Височан, а з Завадки ще не знав. Почав розпитувати своїх парафіян про це село, про людей, у честь кого була освячена церква в цьому селі. Дізнався, що церква була освячена 1870 р., була дочірньою церквою парафіян з Морохова, про що свідчать метрикальні книги, які сьогодні зберігаються в парафіяльних архівах канцелярії села Морохова. Я чув і читав багато про Акцію «Вісла», багато хто вернувся на свої рідні місця, де вони родилися і, ховаючись, жили там. А про Завадку ні слуху, ні духу, люди застрахані тим, що вони пережили, боялися про це говорити. Це була страшна картина, як на Голгофі, історія цього села і їх мешканців ніколи не повинна загинути і бути забутою. Знайшлися свідки, які пережили це пекло. Ними були Іван Керелейза, котрого на селі називали оліярем (займався в Завадці виробленням олії), Йосиф Платош, який з жінкою приютив у своїй оселі сиріт Марійку Макс і маленького Юрка Біласа. Марійку знайшли під тілом своєї бабусі, а Юрка – під тілом матері.

Злочинці думали, що всіх знищили, на щастя, декілька свідків залишилося. Я не бачив цієї трагедії, бо мене ще не було на світі, але за розповідями людей переживав і відтворював цю картину. Двадцять років минуло, як я вернувся на Білосточчину, і коли згадую чи перечитую цю історію, сльози навертаються на очі, і ніщо не може зарадити цьому болеві. Не раз я думав, будучи молодим священиком: „Господи, за що ти мені дав парохію Морохів з Завадкою-Морохівською, де це село, де ці люди, ні сліду, ні знаку, тільки дві великі могили, у яких спочивають близько 90 тіл”. Пригадав слова Ісуса Христа: „Я не Бог мертвих, а Бог живих”. Так і подумки зрозумів, що Господь мені дав цих духовних дітей під опіку, хоч вони і мученики, потрібно за них молитися» – веде розповідь о. А. Токаюк.

Історія церкви у Завадці-Морохівській

Завадка-Морохівська 1946 р. трикратно була пацифікована: 25 січня, 28 березня і 13 квітня. На узгір’ї біля церкви виросли дві великі могили, де знайшли свій вічний спочинок жертви пацифікацій, проведених жовнірами 34 полку Війська польського під проводом капітана Кзири і підполковника Станіслава Плута. Виникає питання: «Чому спокійне село Завадку вибрано для цілковитого знищення»? Ніхто не дасть точної відповіді. село положено серед гір над потоком завадським, за 2–3 км від Мокрого, ідучи на північний захід. На той час списки, ведені в парафіяльних книгах, нараховували 42 хати. З військової сторони це не мало ніякого стратегічного значення. Не пробігають через нього важливі дороги, не було значущих об’єктів і, як розповідають мешканці тих часів, не закріплювалися там сили УПА. Програму знищення цього села справді нема чим виправдати, натомість смертю мучеників полягло близько 92 мирних жителів, переважно дітей, жінок і старших людей (наймолодший 6 місяців від народження). Людей позбавлено життя в досить жорстокий спосіб (проколювали багнетом, спалювали живцем, пристріленим перерізували горло). Не помилувано нікого, є факти, що перед смертю люди прикривалися іконами. Вороги нищили все, що попадало їм до рук. Як напасники відійшли, ті, що залишилися живими, а також люди з Мокрого хоронили загиблих і забирали дітей-сиріт до себе на виховання.

Після цілковитого фізичного знищення села осталася маленька церква. На жаль, нема фотографії цієї церкви, можливо, десь хтось і має, розказували очевидці, що церква мала три бані і нагадувала церкву в Морохові. Кожної третьої неділі служили службу Господню, а на такі свята, як Воскресіння Господнє і Різдво, як правило, другого дня.

Навесні 1954 р. церкву розібрали, ікони викинули в болото на очах мешканців Мокрого, в якому після Акції «Вісла» залишилося багато українців, (здебільшого з огляду на працю в копальнях нафти). Таким способом нелюди показували свою силу над беззахисними людьми. Жодна зі святинь не була ушанована. Вівтар, царські двері викинули в болото. Декотрим іконам безбожники викололи очі. З дерева, що залишилося, вирішили побудувати в селі вівчарню для овець. За знищення Божого дому прийшло покарання цим нещасним людям. Коли вівчарня була вже готова, і туди посеkився гураль, котрий приїхав із Закопаного зі своїми вівцями, невеличкий потічок Полонка (притока Ослави), що його звичайна людина могла перескочити, вийшов з берегів і затопив усе навкруги, забравши з собою непроханого гостя й овець геть. Повінь наробила багато шкоди: перервала залізниче сполучення від Загір’я до Команчі і Лупкова, підмила багато битих доріг від Кожушного аж до Загір’я, де річка Ослава сполучається з Сяном. З вівчарні залишилися тільки ті елементи, що не належали до храму. Щодо церкви, то Слава Богу, вдалося зберегти євангеліє і процесійну ікону Божої Матері, які сьогодні є в церкві у Морохові. Тут, крім того, що Храм Божий, відчувається особлива благодать цього місця, і навіть по закінченні служби не хочеться покидати це місце.

Протягом досить довгого часу про Завадку-Морохівську нічого офіційно не згадувалося. Наближався 1988 рік, котрий був роком ювілейного відзначення 1000-ліття хрещення Київської Русі. Власне від Морохова почалося це відзначення на території Перемисько-Новосанчівської єпарції ПАПЦ.

– За два місяці перед святкуванням у Морохові я звернувся до Воєводського уряду, Відділу у справах віровизнання з проханням дати дозвіл, щоби піти з процесією на Завадку-Морохівську і там на могилах, установивши хрести, помолитися за спочилих парохіян. Час святкування вже наближався, а дозволу на проведення урочистостей так і не було. Тільки напередодні святкуваня ми отримали усне повідомлення, в якому дозволено, а згодом і проведено перше поминальне Богослужіння на могилах замордованих мешканців Завадки-Морохівської, – каже о. Анатолій.

Відбулося це за комуністичного уряду Народної Польщі – 14 травня 1988 р. Під час ювілейних святкувань, маючи на цілі віднести свою молитву до Господа Бога за всіх померлих протягом 1000-ліття, вирішено пройти процесійною ходою до Завадки. За три години перед святковою «Всенощною» на площі біля церкви в Морохові зібралися люди з сіл Мокрого, Морохова та інших сусідніх околиць, які під звук церковних дзвонів попрямували до Завадки-Морохівської. шлях до села протягався на 4 кілометри. Незважаючи на це, люди йшли, співаючи церковні воскресні пісні. Того дня була чудова сонячна погода, сонце вже клонилося до заходу і своїми жовтогарячими променями підкреслювало красу цієї ходи. (…)

Глибоко залишилися в наших серцях слова владики Паїсія з відправи на 70-річчя трагедії села: «Браття, ще з одним закликом я мушу звернутися до вашої християнської свідомості, до вашого сумління. На цих мученицьких могилах моліться, переламуйте хліб на згадку про них, не дозволяйте собі нічого говорити зайвого на спомин про злочинців».

Поділитися: