Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №38, 2017-09-17
Україна не знає, що робити з терміном АТО
Коли у квітні 2014 р. виник термін АТО (Антитерористична операція), тобто від моменту нападу банди Ігоря Гіркіна на Слов’янськ на півночі Донеччини, більшість українців була переконана, що «операція», а офіційно за цим терміном стояв тодішній в.о. президента України Олександр Турчинов, закінчиться дуже швидко. Хоч не все було очевидним, бо в обласних центрах Донецьку і Луганську сепаратисти взяли в облоги, а потім і зайняли місцеві обласні адміністрації. Фактично, на їх сторону перейшли силовики, як називають в Україні підлеглих Міністерства внутрішніх справ та спецслужб. За винятком СБУ Луганська, яка трималася до кінця, вимагаючи від Києва підмоги, парадоксально, але саме в підвалах луганського СБУ тепер є катівні т.зв. «ЛНР».
Проте головне почалося саме з «катапультацією» банди Гіркіна. Ніхто не зрозумів, звідки вона взялась 12 квітня у Слов’янську. Вочевидь, про це щось може знати екс-голова міста Неля Штепа, яка вже три роки перебуває під вартою, однак поки що ця тема ніде не спливала. Штепу «відсунули» за її відсутності терористи, призначаючи іншу людину, а потім, коли вона повернулася, під тиском змусили її закликати Путіна ввести війська та вийти на «референдум» 11 травня щодо створення «ДНР».
Антитерористична операція, що почалася 14 квітня 2014 р. з подачі указу Турчинова, не була вимислом його фантазії, а терміном, яким означають у законодавстві України з 1998 р. заходи, спрямовані на припинення проявів тероризму. Тобто нинішня війна з Росією має придуману задовго до цього юристами назву.
Лишень Україна не була спроможна, як виявилося, вибити під цією назвою зі 100-тисячного міста групу чисельністю 150 терористів. Остання на той момент уже вбила кількох активістів і простих мешканців, у тому числі чотирьох віруючих п’ятдесятників, бо ж гіркінці несли прапори т.зв. Рускої православної армії. Також убили і вкинули з розпоротими животами в річку Сіверський Донець 18-річного майданівця з Києва і міського депутата Горлівки Володимира Рибака, що рятував синьо-жовтий прапор над Радою. Коли українці зайшли до Слов’янська, за спогадами журналістів й учасників АТО, проблема була психологічна: стріляти і вбити людину, «брата-росіянина». Першим відкрив вогонь офіцер ЗСУ Вадим Сухаревський, причому зробив це супроти волі свого керівництва, рятуючи українців із числа спецгрупи «Альфа», які потрапили під напад із засідки терористів. Кілька українців уже були вбиті, і лише втручання ЗСУ, яке розпочав Сухаревський, урятувало життя шести «альфівцям». Як тут не згадати документальний фільм «Крим. Як це було» режисера Костянтина Кляцкіна, котрий показує безрадність влади в Києві перед окупацією Криму і волю окремих підрозділів українського війська захищати Крим; цей фільм постмайданна влада навіть намагалася блокувати в показах.
Коли АТО розрослася-таки до війни, не було діла перейменовувати те, що відбувається і має тривалість процесу. Цей термін увійшов природним чином у пільгове законодавство – учасникам АТО виділяють землю, а також їх можна безоплатно перевозити у громадському транспорті. Пішли також похідні цього терміну, що вживаються в поточній мові, як «атошники», тобто учасники бойових дій на сході України.
Крім того, термін почав заважати в зовнішньополітичному курсі України. З одного боку, Україна намагається отримати летальну зброю від США, яка за означенням скерована на ліквідацію противника, а не на його локалізацію і дезорієнтацію, а з другого, не може відверто, себто на офіційному рівні визнати, що в нас – війна з Росією. Так, окреслення такого роду падають з уст українського керівництва, але нема ні розірвання дипломатичних стосунків з Росією, ні формального визнання справ.
Чому це відбувається? Україна за свої до 2014 р. часи незалежності економіку не вивела ані на енергонезалежність від Росії (включно зі співпрацею в атомній сфері), ані на військовий суверенітет. У цьому вина всіх президентів України, включно з Віктором Ющенком. Тому вся військова допомога, надавана Україні, відбувається «потиху» – від США, Канади, Польщі, Британії, Литви. А пропаґандистам з російських телеканалів тільки залишається бідкатись, як по-натівському почала виглядати українська армія.
Ще одним напрямком, що може відвести термін АТО на другий план, є консервація стану речей – так, як є, лише без щоденних утрат з обох боків (в Україні останнім часом чимало ЗМІ активізували питання кількості загиблих щомісяця бійців, розповідаючи про їхні особисті історії, таких нараховують щоразу кільканадцять).
На це вказує не лише остання заява Путіна про те, що він готовий на розміщення миротворців ООН на лінії розмежування, тобто між ЗСУ і терористами, а не між РФ і штучними «республіками», а й те, що в законопроектах, які, ймовірно, будуть прийняті восени про окуповані території, буде закріплено існуючий стан справ. Ці закони лобіює Блок Петра Порошенка. На думку політолога Михайла Пашкова, висловлену в журналі «Країна» (у вересні), «Донбас уже є такою собі карикатурною Росією, де виховується ненависть до всього українського […]. Можна уявити, що отримаємо у випадку виводу російських військ». Скоріш за все, влада в Києві змирилася з тим, що наразі без можливої зміни влади в Росії чи ймовірного її розпаду справу повернення Донбасу краще відсунути, навіть з прагматичних причин коштів на його відновлення та настроїв електорату, які зможуть змінити баланс сил на користь проросійських. Україна не буде військовим шляхом відбивати Донбасу в умовах, коли на її північних кордонах відбуваються спільні білорусько-російські навчання «Захід», після яких, найімовірніше, чимало російських з’єднань осяде в Білорусі, світова увага притягнута до протистояння США та Північної Кореї, яку Путін лише підцвьохкує до війни.
Тому найвищий час визначатись, як Україна має поводитися з Росією та в чому ще може далі відтинати себе і свій народ від її смертоносного впливу. ■
