Кася Комар–МацинськaПОГЛЯДИ№13, 2018-04-01

Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

(Вірш, яким зазвичай починають шевченківські свята. Автор невідомий)

Кася Комар–Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Це так чудово, коли за вікном березень! Усі нетерпеливо чекають, коли прийде час відкрити знову свій улюблений «Кобзар» і по-новому прочитати знайомі і близькі кобзареві рядки. Скільки глибоких роздумів вони породжують! Березень – це також найбільший виклик для нашої української креативності: як найкраще підготувати шевченківське свято, з відповідними пропорціями між безсмертними «Думами…» й дещо незрозумілими фраґментами «Неофітів» та насиченими сумнівною якістю віршами на честь поета.
Понад усе треба нам, від малого до великого, знати, що Шевченко був великим поетом, це перший з наших національних (тут обов’язкові три вигуки), літературних, художніх, а теж і футбольних (це якщо ти не українець і в поспіху не дочитав імен у Вікіпедії) героїв!
Добре, тепер без іронії, сухі факти.
За стандартною схемою шевченківські концерти готують діти з вчителями української мови. До цього часто додають виступ якогось хору або колективу народних танців. Протягом десятиліть майже нічого не змінюється і, в принципі, усіх це влаштовує. Згадані концерти приваблюють до українських домівок і концертних залів приблизно стільки ж людей, скільки на Великдень до церкви. І хоч світ змінився, українці — ні: Тарасове свято відзначають завжди однаково, адже це, свого роду, єдина форма маніфестації українства поза кордонами України.
Проте у другій декаді ХХІ ст. Тараса Шевченка сприймають зовсім по-іншому, ніж це було колись. Відчутна якась втома від обов’язку підготовки похвальних концертів на його честь. Один учень української школи навіть сказав, що якби Т. Шевченко ожив і побачив, як ми його вимушено возвеличуємо, то стрибнув би з горя у Дніпро. І це сумна правда. Поет, піднесений до ранґу святого, перестав бути для нас цікавим. Творчість навіть найбільшого генія має свої межі. І хоч літературознавці можуть досліджувати її століттями, Шевченко як матеріал для концертів не є нескінченний. Щоправда, надходять такі моменти, коли «Кобзар», немов сам сходить з полиці і потрапляє в наші руки. На початку 2014 р. я сама щоденно возила в сумці його канадське видання і вкотре перечитувала у трамваї, на зупинці або в черзі до каси відомі рядки. Та коли думаю, що мені знову треба написати сценарій шевченківського свята, стає важко, по-перше, тому що кожна крилата фраза, повторювана багато разів, починає звучати банально; по-друге, у мене таке відчуття, що це дорога в нікуди; по-третє, в українській літературі так багато сталося від часу Шевченка, що просто несправедливо весь час зосереджуватися тільки на ньому одному! Тарас Шевченко був відважний, товариський і відкритий, проникнутий людяністю та емоційністю, тому я просто не вірю, що він хотів би щорічного вимученого свята на свою честь.
Ми всі знаємо, що є святий канон «богів» українського слова: Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Проте найвище місце на подіумі займає Шевченко — найстарший з них піонер, що мав тяжке життя, яке стало віддзеркаленням трагічної долі неньки України. Тому, хоч Франко і старався, усе ж своїм 50-томником не зумів перевершити генія геніїв. Не кажучи вже про лицарську Лесю Українку, яка, будучи жінкою, ще й з туберкульозом, від початку стояла на програній позиції. Але їм таки вдалося зайняти місце на подіумі. Буває навіть, що раз на десять років хтось організує концерт, присвячений якійсь ювілейній даті від дня їхнього народження або смерті. А що з рештою українських письменників – тих, про кого варто говорити не менше, ніж про Тараса; тих, що трагічно загинули або померли природною смертю, тих, що протистояли режимові або йшли на компроміси; тих, що ще живуть, і тих молодих, що зовсім недавно почали писати. Микола Куліш, Павло Тичина, Василь Стус, Остап Лапський, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Андрій Любка, а і серед жінок перлини українського слова: Ліна Костенко, Оксана Забужко, Софія Андрухович, Таня Малярчук – це лише початок списку тих, хто заслуговує, щоб про них говорити. Що з ними?
На жаль, ми зводимо українську літературу лише до Т. Шевченка, втискаючи в голови наступних поколінь Шевченкове страждання як аксіому всього, що коли-небудь було написане українською мовою. Ми одягаємо наших дітей у вишиванки, віночки, шаровари і щиро радіємо, коли вони повторюють усім нам знані слова. Безперечно, це все виглядає дуже гарно, але чи це нас чогось вчить, розвиває та збагачує?
У мене з’явилася «шалена» думка, щоб написати в лапках слово «шевченківське» і не декламувати вже про тяжке дитинство, лютого дяка, кріпацтво та заслання. Ми повинні почати розуміти це свято ширше, а саме: як свято українського слова, як підставу до глибшого пізнання всієї української літератури, театру і кіно. А коли появиться справжня потреба, повернутись і до заглиблювання у слова Тараса Григоровича (чомусь я впевнена, що така потреба, рано чи пізно, появиться). Я знаю, що цього року на революцію вже запізно, але не можна дозволити собі нічого не робити аж до наступного березня, коли «живий» Шевченко від спілкування з нами знову захоче рятуватися швидким стрибком у дніпрову хвилю. ■

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*