Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ 2009-07-30
Владі міста Перемишля напевно не можна відмовити в послідовності, свідченням чого є багаторічна успішність у затримці повернення українській громаді будинку Народного дому. До сьогодні справа виносилася, мабуть, на всі рівні місцевої та державної влади і не зрушила з місця – символічний український будинок надалі нищіє і ніяк не може повернутися в розпорядження своїх історичних власників. Найсвіжіша (і чомусь не віриться, що остання) перепона, поставлена перемиською владою, має кшталт листа-звернення від 15 липня до своїх українських колеґ у Львові.
Опісля невірогідного, у світлі фактів, запевнення про “добру волю щодо вирішення власницьких питань НД” і його повернення Об’єднанню українців у Польщі, перемиські депутати переходять до суті. Повідомляють, що такого рішення не можуть прийняти з огляду на проблеми з приміщеннями на діяльність польських організацій у Львові: “Тому, як депутати Ради міста Перемишля очікуємо схвалення ідентичного рішення депутатами Ради міста Львова про повернення польській меншині будинку “Сокола”, який став би центром польських організацій у Львові” – читаємо в листі, автори якого такий обмін визнають найкращим проявом доброї волі та солідарною розв’язкою проблеми.
Таким чином самоврядники над Сяном укотре доказують, що в їх оцінці верх справедливості становить порушення прав української національної меншини в Польщі.
Як українцям у Перемишлі, так і полякам у Львові належиться допомога й опіка, але ні одних, ні других не можна ставити в ролі заложників міждержавних відносин, до чого фактично доводить ідея, винесена в листі.
Аґнешка Мікульська – відповідальна в Гельсінському фонді прав людини за програму “Права меншин” – відзначає, що представники влади в Польщі повинні приймати свої рішення спираючись на польське законодавство і не узалежнювати їх від поведінки влади в інших країнах: “Українська меншина в Польщі не може бути заложником у переговорах з владою Львова, на рішення якої не має жодного впливу” – говорить експерт і додає, що по суті дивується поведінці перемиських самоврядників, бо місцеві українці – це їхній, а не львівський електорат.
А. Мікульська подає приклад ситуації, коли влада однієї країни приймає рішення у зв`язку з ситуацією в іншій країні – так буває у випадку надання охорони біженцям або особам, яких переслідує, порушуючи права людини, режим. Звичайно, в оцінці пані експерт справа Перемишля має свій порядок. З іншого боку, коли простежити поведінку влади Перемишля, то, можливо, місцеві депутати справді аж так низько оцінюють українську демократію, що Народним домом хочуть вирішувати проблеми львівських поляків. Хочеться вірити що ні, однак виразно видно, що над Сяном дещо призабули про 32 статтю Конституції РП, згідно з якою перед законом усі рівні і нікого не можна дискримінувати в політичному, суспільному та економічному житті з будь-кого приводу…
* * *
Відповідальний за справи національних та етнічних меншин міністр Томаш Семоняк в інтерв’ю для “НС” наприкінці минулого року відзначав, що погоджено вже план дій, згідно з яким місто Перемишль в обмін на Народний дім отримає ділянку від Міністерства національної оборони: “Тут я не сподіваюся проблем, по-перше тому, що є письмове зобов’язання президента (міста Перемишля – гс), який особисто вибрав замінну нерухомість, а крім того знаю, що Міська рада дуже прихильно ставиться до тих дій” – сказав тоді міністр. Півроку раніше в ряшівських мас- медія міністр Богдан Кліх, після того як пообіцяв виділити з військових нерухомостей замінний будинок, декларував, що справа буде вирішена так швидко, що всі ще будуть пам’ятати його заяву. Ні одне ні друге не здійснилося – проблеми в Перемишлі залишилися. І хоч міністри, можливо, щиро вірили у свої слова, то виявилося, що ніхто не повинен давати віри словам перемиської влади…
(Редакція чекає на оцінки уповноваженої польського уряду у справах рівного статусу Ельжбети Радзишевської та омбудсмена Яна Кохановського, яких ми попросили прокоментувати поведінку перемиських самоврядників).
“Наше слово” №31, 2 серпня 2009 року {moscomment}
