«Закерзонці» і «нова діаспора»: протистояння чи співпраця?

Роман Кабачій ■ ПОГЛЯДИ ■ №23, 2018-06-10

Роман Кабачій, журналіст,
історик

Мені довелося 5 років перебувати в Польщі у ролі «прибульця з України». Скажу відразу, я майже не зустрічався тут з аґресією ні зі сторони польської більшості, ні зі сторони української меншини, нащадків виселенців Акції «Вісла».

Пишу «майже», бо, можливо, ми, студентсько-аспірантське середовище в Любліні, не давали приводу відноситись до нас погано. Правда, кілька разів мені траплялося почути, що нас «Радянський Союз зіпсував» і що з нас «ніколи не буде толку, якщо не можемо бути пунктуальними». Нас тоді (у 2001–2006 рр.) не було так багато, як тепер, ми не кидалися в очі, а обидві Церкви змагалися за нашу в них присутність. Проте вже тоді помічалося, що власники тризубого паспорта стоять у церквах позаду, а сказати: «Я не знаю у моєму місті [Перемишлі] жодного українця з України» можна було ледь не з гордістю.

У своїй статті «Повернення поукраїнськи» для «Нашого слова» я писав: «Якщо закерзонці реально мислять цілями програми „Повернення” (хто пам’ятає, була й така), то повинні співпрацювати з українцями з України, які з полегшенням перетину кордону щораз більше приїжджатимуть до Польщі». Їм треба пояснювати, що в Польщі є українська спадщина, що не варто цуратися свого і калічити польську мову, забуваючи українську. Зараз цей процес став практично неконтрольованим. Українці з України створюють власні структури, групи в соцмережах (нерідко російськомовні), у яких основними темами є працевлаштування, леґалізація перебування, вартість навчання, транспортне сполучення з Україною, а не пункти навчання української мови, шевченківські вечори, панахиди на місцях пам’яті чи доступність української преси і книжки.

Чому так відбувається? Українці з Польщі для українців з України багато в чому залишаються непомітними: їхня польська мова є бездоганною, їх можна помітити на заходах, про які знають лише «свої». Пригадую, коли про спільний виїзд групи православних з Любліна на панахиду у Верховинах під Холмом знайома (сама родом з Києва) сказала: «Мені їх шкода, вони лише в цьому автобусі почуваються собою». Місцевих українців можна зустріти у церквах, а з посиленням заробкової міґрації приїжджає щораз більше громадян з Центральної, Південної і Східної України, для яких церква, унаслідок 70-ти років радянського панування, означає цілком інше, ніж для тих, хто виріс у релігійній країні. Вони можуть себе називати православними», а по суті бути атеїстами, храм для них є місцем, де «можна поставити свічку». Чимало людей можуть навіть не підозрювати, що в їхньому місті є православна чи греко-католицька церква (для багатьох додаток «католицька» означає «не моя»).

Значним фактором, який не сприяє шуканню українцями з України нашої громади в Польщі, є поведінка польської більшості. Вона справляє, що українці з України бачать лише зовнішні прояви «Польщі для поляків», тобто панування польської мови, зверхнє ставлення поляків до приїжджих («Чи знає пан, хто такий папа римський?» – пригадалося питання власниці квартири), некомфортне почуття присутності інших. Про це свідчить рапорт дослідження ситуації української меншини, зроблений на замовлення ОУП. Один з керівників дослідження Марек Трошинський в інтерв’ю для «Dziennik Gazeta Prawna» розповів, що в поляків така велика хвиля еміґрації з України викликає збентеженість. На них вони скидають ідеологічний вантаж вини за Волинь 1943 р., не розуміючи, чому українці можуть говорити російською і бути при цьому українськими патріотами, допитуються у харків’ян і херсонців про їх відношення до Бандери і Шухевича. Про те, що десь поруч є українці з Польщі, здатні на глибші пояснення, вони можуть навіть не підозрювати.

Звичайно, я знаю, що співпраця є ведена на рівні волонтерства, допомоги українцям, постраждалим в АТО, й українцям, які потрапили у біду в Польщі. Тут включаються і місцеві, і приїжджі, і консульства. Знаю, що «Наш вибір», «Євромайдан Варшава», організації у Вроцлаві, Ґданську, Кракові провадять глобальну діяльність, що марші у вишиванках є, врешті, способом українців не боятися себе показати (навряд, чи це було би можливе силами тільки самих закерзонців). Українці, родом з Закерзоння, нерідко навертають до українства сполонізованих родичів (можна почути родинні розповіді: «Я п’ять годин читала йому лекцію про нашу родину з Надсяння, бо він думав, що ми десь з Росії, а баба говорила, що йому того знати не треба»). Українці з України, працюючи на бюджет Польщі, покращують економічну ситуацію і своїх одноплемінників з білим орлом на паспорті також.

Фактично, надійшов час визначитися, яким буде образ української громади в Польщі: чи це буде «нова діаспора» на кшталт німецької або італійської, чи радше суспільне явище, свідоме своїх прав, історичного коріння і традицій «Речі Посполитої двох народів». Закерзонці ще мають час і можливості скоригувати цей процес, недарма ж люблінський парох УГКЦ о. Стефан Батрух переконував мене, що «нас мало, але нас видно».

Категорії : Погляди

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*