«Захочеш – і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила…»

Олена ГуменюкІСТОРІЯ№33, 2017-08-13

Ці рядки вірша повною мірою відображають коротке, однак дуже яскраве і непросте життя автора. Ніби й невеликий відрізок часу – 36 років. Але так може здаватись лише пересічній людині. За цей час Олег Ольжич (справжнє прізвище Кандиба) устиг зробити наукову кар’єру, здобути популярність як поет, стати на чолі політичного об’єднання і знайти справжнє кохання. Влітку минає 110 років з дня народження цієї незвичайної людини.

Еміґрація та наука

strong>Олег Ольжич з дружиною Катериною Білецькою</strong>. Фото з сайту «Історичної правди»

Олег Ольжич з дружиною Катериною Білецькою. Фото з сайту «Історичної правди»

Дитячі роки Олега Кандиби, що народився на Житомирщині, були такими ж безтурботними, як і в більшості дітей тодішньої української інтеліґенції. Ніщо не передбачало майбутніх поневірянь і важкої еміґрантської долі. Олег навіть устиг розпочати навчання у школі в Пущі-Водиці поблизу Києва. Однак буремні події української революції поклали край навчанню на рідній землі. Він залишився з матір’ю в охопленій війною країні. Батько, Олександр (Кандиба) Олесь, на той час уже відомий поет, письменник, користуючись дипломатичним паспортом, 1919 р. виїхав у Будапешт як аташе з питань культури Посольства Української Народної Республіки в Угорщині. Потім він перебував у Відні. Родина Кандибів, яка пережила голод і поневіряння перших революційних років, за сприяння Червоного Хреста змогла виїхати 1923 р. до Праги, де й відбулось її довгоочікуване об’єднання.
Отримавши атестат про середню освіту вже у Празі, Олег стає слухачем спочатку Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова, а потім Українського вільного університету. Вступає на філософський факультет Карлового університету в Празі. Під час навчання в університеті він зацікавився археологією, котра стала науковою «пристрастю» його життя.
У неповні 23 роки (1930 р.) О. Кандиба захистив докторську дисертацію на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини». Він першим розробив типологію форм та орнаментів, що дозволило знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію. Протягом усього міжвоєнного періоду О. Кандиба активно розвивався як науковець, працював на кафедрі археології Українського вільного університету, а також в археологічному відділі Чеського національного музею у Празі, брав участь в експедиціях. Його дослідження друкувалися у спеціалізованих виданнях Великобританії, Німеччини, Чехословаччини та Югославії. Розробив періодизацію трипільських пам’яток Дністровського реґіону, актуальну й донині.

Поезія та кохання
Паралельно з науковою роботою розвивається і творчий потенціал молодого поета. Першим друкованим твором Ольжича стало дитяче оповідання «Рудько» (1928 р.), у якому описані пригоди півня Рудька та інших мешканців подвір’я. Рудька Олег намалював, коли ще був п’ятилітнім хлопчиною. Наприкінці 1920-х рр. – він уже сформований митець. Разом з Євгеном Маланюком, Оленою Телігою та Юрієм Кленом стає членом «Літературно-науково-о вісника».
Для молодого поета батькова письменницька слава – це доволі важкий спадок, неймовірний страх назавжди лишитися під його впливом і в тіні його творчості. Тож Олег виробляє власний стиль, виразно дистанціюючись від Олесевої пісенності й ліричності. Вірші Ольжича захоплюють предметністю образів, «археологічним» колоритом, навіть своєрідною музейністю. За його життя були видані всього дві збірки поезій: «Рінь» (Львів, 1935) та «Вежі» (Прага, 1940).
У студентські роки молодий поет вперше закохується. Достеменно невідомі подробиці даної історії, але його кохана Марина Антонович-Рудницька (у майбутньому відомий український літературознавець) залишила його детальний словесний портрет: «Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток, ходив «по-словацькому»: комір сорочки поверх піджака. Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька… Світла кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м’якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію». Проте, очевидно, в подальшому відносини з М. Антонович не мали свого розвитку.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Опубліковано в Історія, Останній номер.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *