Григорій Сподарик ■ ГРОМАДА ■ №44, 2017-10-29
У Бартошицях відзначали 60-річчя створення українських класів у Педагогічному ліцеї № 2 і 20-річчя надання імені Лесі Українки Початковій школі № 8. Подвійний ювілей став святом тих, хто зберіг українство у Польщі в минулому і береже його нині.
Прагнення знань
Після літургії у місцевій греко-католицькій церкві Святого Андрія на будинку колишнього педліцею відкрили й освятили меморіальну дошку.
«Ми знаємо, що якби не школа і церква, нас сьогодні би не було», – говорила директор початкової школи Любомира Тхір. У збереженні національного коду серед депортованих українців важливим стало прагнення до знань та пізнавання світу, – у цьому переконаний о. митрат Іван Лайкіш. Зростаюче коло випускників зміцнювало громаду. «Мене вчила вчителька, яка закінчила бартошицький педліцей. Його випускники працювали на ентузіазмі і під дидактичним оглядом були несамовито підготовлені», – розповідав духівник. За його словами, символічним стало і свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке співпало з ювілеєм. Це своєрідна інтуїція українського народу, який віками віддається під опіку Божої Матері. У цьому проявляється покора і свідомість існування сильніших, ніж туземні, сил.
Захисники
Про заслугу вчителів і священиків у збереженні та відродженні української громади в Польщі говорив також консул України у Ґданську Лев Захарчишин: «Для сучасної України це великий приклад того, як треба боротися за своє». Пригадуючи, що 14 жовтня є Днем захисника України, він назвав учителів захисниками Вітчизни, які несуть свою службу все життя.
Віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Мирон Сич нагадав, що серед випускників, крім учителів, були діячі Українського суспільно-культурного товариства, Об’єднання українців у Польщі, директори шкіл, депутати, самоврядники, професори тощо. «Це ви були першою у післявоєнній Польщі українською інтеліґенцією, яка заклала фундамент місцевого українства», – наголошував віце-маршалок.
Не втікали від свого «я»
Честь бути колишнім учнем, а потім викладачем на кафедрі україністики Варшавського університету випала і Василеві Назаруку. До школи він потрапив, між іншим, завдяки оголошенням у «Нашому слові». Він вважає, що українці, переселені в травматичних умовах на чужі землі, зуміли на Вармію та Мазури внести щось неповторне, тобто свою працьовитість, пошану до рідної мови, пісні, пам’ять про свій родовід і релігію. Це було б неможливе, якби українці втікали від свого «я». Потреба бути собою є однією з т.зв. органічних потреб. У цьому В. Назарук не сумнівається. Однак збереження ідентичності не було такою простою справою, як сьогодні. За словами викладача, діти української національної меншини приходили з тавром незрозумілого покарання. Викликом було доведення їх до нормальності і повноцінності.
У цьому допомогли українські класи. На вчительському та учнівському рівнях появлялася дружба, яка знищувала стереотипи щодо аґресивності українців чи якоїсь таємної ненависті до поляків. У польсько-українських відносинах на перший план виходило найважливіше, а саме: що ти вмієш зробити, що знаєш про світ, які несеш вартості. Десь тоді будувалася атмосфера польсько-української солідарності на шляху спільних визвольних стремлінь. «Тому не дивувало мене, що поляки щиро підтримали Україну, яка на Майдані заявила світові, куди вона прагне і яку державу будує», – говорив викладач. На його думку, свято в Бартошицях стало одночасно святом української культури й української тотожності. Воно показало, що хоч українці втратили рідну хату, то на нових місцях старалися творити свою маленьку Україну. Люди, як і раніше, сходилися на вечірки, співали українські пісні, дерли пір’я, але, перш за все, комунікувалися і знайомились. Тоді, наприклад, поліщуки познайомилися з українцями з Перемишля. Це був унікальний урок пізнання рідних братів з інших реґіонів.
«Я думаю, що сьогодні влада повинна особливо підтримувати навчання національних меншин, бо вони збагачують загалом польську культуру», – підсумовував свій виступ В. Назарук.
* * *
Але теперішня влада справляє враження, що їй не дуже залежить на збереженні й розвитку місцевого українства. Тому потрібно й надалі розвивати прагнення бути самими собою, про що у своїх коментарях наголошували гості ювілейних заходів. Його напевно мали учні та вчителі колишнього педліцею. Опісля прямими спадкоємцями тих цінностей стали українські школи в Ґурові-Ілавецькому (яка 2018 р. відзначатиме своє 50-річчя) і в Бартошицях. На шкільному прапорі останньої видніють слова Лесі Українки: «Ні, я жива!
Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!». Такої стійкості слід побажати не лише бартошицьким ювілярам, але й усім українцям у Польші. ■
