Вальдемар Балда ■ ІСТОРІЯ ■ №2, 2013-01-13
Для зацікавлених культурою Сходу Сянік може запропонувати для відвідання багато цікавих місць: православну кафедральну церкву, парафіяльну греко-католицьку церкву, багату колекцію карпатських ікон в Історичному музеї, а також бойківські та лемківські споруди в етнографічному парку Музею народного будівництва. Проте, мандруючи містом, варто теж знати, що неподалік у селі Межибрідді є теж щось виняткове, про що не можна забувати: чудової форми стара філіальна церква та цвинтар, який її оточує.
Межибріддя (у сьогоднішній час – лише невелике скупчення господарств) – це село з багатою історією. Згідно з переказами, перша святиня (православна) була тут споруджена на початку XVI ст.; поруч нібито був і невеличкий василіанський монастир. Святотроїцька церква, яка існує й дотепер, історію має може й коротку (будівля закінчена 1900 р.), зате надзвичайно цікаву.
Її фундатором був місцевий житель, лікар за професією, Олексій Вайцович. За участь у Січневому повстанні (йому тоді було 38 років) був засуджений на заслання, довгі роки провів у Сибірі. Оскільки царське самодержав’я було непорівнянно ласкавіше від пізніших комуністичних послідовників, що використовували подібний спосіб для ізолювання від оточення інакодумців, то лікареві ніхто не заборонив вести лікарську практику. Завдяки цьому йому вдалося нагромадити чималий капітал, який після звільнення з заслання призначив на добру справу: спорудження в рідному селі церкви з повним спорядженням (іконостас виконав львівський митець Богданович), дзвіницею і приходством, а також школи. З вдячності для фундатора за його щедрість, поховано його 1901 р. поруч вівтаря; а старанно відреставрована й утримана нагробна плита існує й дотепер. Варто підкреслити, що предки О. Вайцовича теж були фундаторами двох дерев’яних церков: одна служила віруючим від близько 1790 р. до 1866, коли згоріла під час пожежі; згодом споруджено наступну, в тому місці, де пізніше колишній засланець розпорядився поставити муровану.
Церква – це не єдина пам’ятка про минуле села Межибріддя. Про колишніх її мешканців нагадують теж могили на поблизькому цвинтарі. Серед скромних переважно могил виразно виділяється ефектний пам’ятник: збудована з червоного каменю піраміда триметрової височини. Ця відома від стародавніх часів форма є надгробним пам’ятником і має теж цікаву історію. А на додаток, винятково особливу.
Отож, на фронтовій стіні видніє напис (перед яким уміщено стародавні символ сонця), який інформує, що це «Гріб Кульчицьких і Добрянських». Однак, якщо вірити епітафіям, спочивають у ньому три особи: проф. д-р Володимир Кульчицький (1862–1936), проф. д-р Єжи Кульчицький (1898–1974) і Марія-Людвика з Михаловських Кульчицька (1870–1935). Про Добрянських тут ані слова…
Перед тим, як вияснити загадку, варто було б присвятити кілька слів обом професорам. Старший, народжений у Перемишлі, випускник коломийської гімназії, за освітою природознавець (докторат з зоології та хімії захистив після закінчення навчання у Відні та Львові) і лікар-ветеринар, за професією – університетський викладач, два роки навіть працював на посаді ректора Ветеринарної академії у Львові, а її професором став від 1906 р. До історії увійшов не тільки як науковець, але й також як колекціонер, збирач і знавець орієнтальних тканин – головним чином східних килимів. Величезну колекцію, яку почав збирати ще перед вибухом І Світової війни, поповнював протягом багатьох років. Її наступним власником став син Єжи, також науковець з докторським званням, але спеціалізувався він в археології та історії стародавніх часів (був професором Варшавського університету, працівником Інституту середземноморської археології Польської академії наук). Тепер колекція килимів стала славою та оздобою Татрянського музею в Закопаному, де експонується у спеціальній Ґалереї ім. Володимира та Єжи Кульчицьких на Козинці; частина колекції прикрашає палати у Вавелі.
Отож, у біографіях батька й сина є Львів і Варшава (є і Підгалля, де після виходу на пенсію 1964 жив Єжи). То яка ж причина того, що спочивають вони у підсяніцькому Межибрідді? І чому епітафія батька написана кирилицею, українською мовою, а епітафія сина – по-польськи, латинськими літерами?
– Кульчицькі походили зі шляхетського роду гербу Сас, швидше за все зі шляхти дрібної, ніж заможної. Рід досить розрісся на Підкарпатті, – інформує Едвард Зайонц, видатний знавець історії Сяніччини, багаторічний директор місцевого відділу Державного архіву, а також Історичного музею міста Сянока. – I, як зазвичай тут бувало, одні Кульчицькі признавалися до польської національності, інші – до української, однак Володимир дійсно належав до грекокатолицького віросповідання.
Українкою натомість вважалася племінниця Володимира, дочка його сестри – Ірена Добжанська, яка теж підписувалася як Ірина Добрянська. Перед ІІ Світовою війною вона була сяніцькою вчителькою, а також керувала школою в Мриголоді. Одна з найактивніших у місті діячок українського суспільно-культурного руху, співініціаторка створення Музею «Лемківщина».
І це саме І. Добрянська (випускниця львівської гімназії та перемиської вчительської семінарії) придумала, щоб у Межибрідді, на мальовничому схилі Сяну, на цвинтарі поблизу церкви створити родинний мавзолей. На власний кошт спорудила нагробний пам’ятник у формі піраміди, а потім переконала кузина Єжи, щоб погодився перенести туди тіла його батьків, які померли не так давно. Отже, померли Кульчицькі (професор Володимир і його дружина) у Львові й там були поховані. І. Добрянська однак поставила на своєму: ексгумовані останки професорської сім’ї спочили на сільських могилках.
Чи знали вони раніше про існування Межибріддя? Цього не можна виключити. Вдова Є. Кульчицького (по-мерла в лютому 2012 р.), яка до смерті жила в Мурзасіхлі біля Закопаного, Анна Пйотрович-Кульчицька (львів’янка, 1919 року народження, полоністка, закінчила Вільнюський університет) у розмові, яку я мав честь провести з нею кілька років тому, пригадувала, що батьки її чоловіка реґулярно приїжджали до Сянока на лікувальні процедури, щоб поправити здоров’я. Проходили їх у приміських Вільхівцях (на тому ж березі Сяну, що й Межибріддя), у приватному санаторії, власником якого був цінований місцевий лікар д-р Станіслав Доманський. За кожним разом зустрічалися вони з племінницею професора, отож не можна виключити, що, мандруючи по околиці, не захоплювалися колись гарною церквою та її мальовничим оточенням…
гробівець, призначений для Кульчицьких і Добрянських, хоч і став місцем останнього спочинку тих перших, проте не містить тіл нікого з тих останніх.
– Невдовзі після перенесення тіл батьків мого чоловіка, Добрянська ліквідувала свої сяніцькі справи і виїхала… до Львова, – розказувала Анна Пйотрович-Кульчицька. – Поселилася у віллі, яку там купила. Під час війни нібито повернулася до Сянока, де вела Український музей, а потім знову виїхала до Львова. Там і померла 1982 р. У будь-якому разі, після війни мій чоловік не підтримував з нею жодних зв’язків. Працювала вона, мабуть, в етнографічному музеї.
Піраміда натомість 1974 р. прийняла тіло сина професора Володимира, який після виходу 1964 р. на пенсію постійно жив на Підгаллі. Єжи помер далеко від Підкарпаття, однак визнав колись своїй дружині, що хотів би спочити біля батьків, а вдова виконала його останню волю. До Межибріддя вела тоді тільки ґрунтова дорога, практично непроїзна. Отож траурний повіз із тілом померлого доїхав асфальтною дорогою, що веде протилежним берегом Сяну, майже до церкви, а там труну перенесено на плоскодонний човен, один із тих, якими місцеві мешканці переправлялися на другий бік.
– Усі присутні на похороні однозначно подумали про Стікс і Харона, який бере під свою опіку мого чоловіка, – згадувала А. Пйотрович-Кульчицька.
При нагоді варто ще додати, що мало бракувало, а родинна колекція килимів могла би стати гордістю Історичного музею міста Сянока.
– Звернулися до мене колись Шомбари з Сянока, які приятелювали з Кульчицькими ще з довоєнних часів. Випитували, чи були б ми зацікавлені отриманням частини колекції. З болем у душі я був змушений відмовитися: не мав тоді ані виставочної поверхні, ані навіть відповідних складських приміщень, де можна було б їх зберігати до часу, аж поправляться умови, – розповідає Едвард Зайонц.
Частина килимів тоді потрапила на Вавель, частину отримав Татрянський музей, який 1981 р. відкрив Ґалерею східних килимів, призначивши Анну Пйотрович-Кульчицьку її довічним почесним кустошем.
Про українську частину історії села Межибріддя не говорилося занадто багато аж до похорону проф. Єжи Кульчицького. Зрештою, нема що дивуватися: мешканці – законні господарі церкви – були звідти виселені, їхню святиню наглухо забито залізними оковами. Нове життя дали будівлі польські мешканці села. З чималими труднощами вони прибували на латинські богослужіння, особливо зимовою порою, оскільки найближча Служба Божа відправлялася в костелі в Трепчі, на другому березі Сяну, отож без переправи через річку не можна було обійтися. Тому в 60-ті рр. минулого століття зірвали вони колодки й запросили відправляти богослужіння священиків з сяніцької парафії. Потім були сутички з функціонерами Служби безпеки, ці останні блокували доступ до святині, накладалися штрафи. Остаточно церкву таки передала держава перемиській курії латинського обряду – i фундований д-р О. Вайцовичем храм отримав статус філіального костелу сяніцької парафії Преображення Господнього.
Пірамідою Кульчицьких 2006 р. заопікувалися сяніцькі ветеринарі: викорчували кущі у тій частині цвинтаря, де стоїть монумент, відновили його. Кілька років пізніше колишня церква пройшла широкомасштабний реставраторський ремонт: осушено її фундаменти, відновлено частину інтер’єру, яка вимагала реставрування, додано станції Хресної Дороги, фундаторами яких стали 14 родин з Польщі й з-за кордону. На закінчення, восени 2011 р., зорганізовано на тимчасовій сцені біля відновленої будівлі подячний концерт у виконанні Молодіжної студії пісні з Загір’я.
Пам’ятки по корінних жителях села Межибріддя не повернулися до їхніх законних господарів, ані їхніх правонаступників, які тепер переважно розсіяні по світі. Однак знаходяться вони під доброю опікою, стали символом того, що на цих землях, які пережили тяжкі часи, існує можливість ведення діалогу – екуменічного й міжкультурного. А це вже теж дуже багато… ■
