Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2008-10-30
{mosimage}
При підготовці матеріалів з нагоди відзначення 50-ліття Початкової школи в Білому Борі, трапився мені офіційний лист стосовно заснування школи, а йшлося в ньому радше про спробу протидіяти цьому ж заснуванню. 19 червня 1958 р. директор департаменту Щепан Ларва з Міністерства освіти повідомляв кошалінського куратора Клеменса Тшеб’ятовського про те, що “заснування у Білому Борі окремої, повної загальної школи з українською мовою навчання, спертої на гуртожиток, неможливе”, а це тому, що школа “не матиме умов для розвитку та тривалості”, додатково “відкриття окремої української школи правдоподібно призвело б до зниження організаційного рівня школи”. У листі також мовиться, що не рекомендується поміщати дітей в гуртожитку, оскільки практично буде це важко реалізувати (Лист Міністерства освіти № SO 3-2437/58 від 19 червня 1958 р.).
Якби тодішня влада застосувалася до цих рекомендацій, а батьки не добивались би так настирливо заснування української школи, не було б сьогодні понад 800 випускників Початкової школи ім. Т. Шевченка, а відтак і українських білобірських гімназії та ліцею, які постали на базі цієї ж початкової школи. “Як представник найвищої державної влади, ті часи згадую з соромом. Тому запитую бурґомістра Білого Бору: як виглядав би нинішній Білий Бір без цієї школи, оскільки вона є одним із найважливіших елементів польсько-української інтеґрації. Натомість тих, які були задіяні в заснування школи, зустріло стільки прикрощів”, – сказав депутат Мирон Сич.
До Білого Бору 18 жовтня з’їхалися випускники цієї школи, щоб разом з її теперішніми учнями, вчителями та запрошеними гістьми відзначити Золотий ювілей. Таким чином школа наново заговорила на повен голос, що тим більше важливо, бо зараз школа переживає деякі труднощі з огляду на невелику кількість учнів. Спогадам, подячним словам для тих, хто причетний до заснування цієї школи і хто зумів її відстояти, не було кінця. Здається, найбільш яскраві спогади та незабутні враження мають випускники перших двох десятків років від її заснування – тоді були найвідчутніші спроби насильної полонізації та асиміляції. Тому слід гаряче подякувати також батькам, які посилали своїх дітей до Білого Бору і таким чином протидіяли цій же асиміляції.
Згадує сестра Тетяна (Марія Ковальчик):
– До Білого Бору батьки послали мене в 1962 р., щоб я могла вивчати рідну мову, пізнавати свою культуру та ходити до своєї церкви, оскільки жили ми далеко від села (до польської школи мала я 4 кілометри). У нашій школі я зразу відчула себе, як у родині, перш за все тому, що тут звучала рідна мова, яку я винесла з хати. Мої найкращі спогади пов’язані саме з навчанням у Білому Борі – було бідно, але гідно, тому люблю сюди приїжджати і зустрічатися з вчителями та дітьми. Оскільки до хати я мала далеко, тому жила в гуртожитку, де була дуже тепла та родинна атмосфера. Тоді ще не було каналізації, бувало, що треба було митися в холодній воді, а в туалет виходили ми назовні. Незважаючи на труднощі, спомини з перебування в школі та гуртожитку назавжди залишаться в моїй пам’яті.
Школа-церква-народ – завдяки саме такому симбіозу білобірська школа могла вижити в найважчі роки. Бо хоч, як сказав під час Богослужіння єпископ Вроцлавсько-Ґданський кир Володимир Ющак, тодішні церква та школа – це окремі світи, то все ж таки формування і виховання молодого покоління
у нашій школі відбувалося також з участю наших священиків. Білобірська школа завжди була в церкві. Натомість сила українського народу проявилася у 80-ті роки, коли вся наша громада не лише з Польщі, але й з за кордону, фінансово допомагала будувати гуртожиток у Білому Борі. Тодішня акція збирання грошей та усвідомлювання нашої громади ще глибше консолідувала та єднала нас.
– Ми не чекали, аж закриють школу чи дадуть нам гроші на спорудження гуртожитку, просто громада мобілізувалася та збудувала його, – сказав голова ОУП Петро Тима. – Отже, за нами історія, з якої можемо черпати багато, але щоб школа й далі існувала, ми мусимо викресати в собі досить волі. Такої, що в минулому казала людям долати сотні кілометрів для того, аби їхні діти могли вивчати українську мову, – констатував П. Тима. Бо загроза закриття початкової школи постійно існує.
– Кожного року задумуємося, чи прийдуть у школу діти, чи вистачить грошей, чи місцева влада, яка опікується нашою школою, дозволить їй існувати далі. Однак найбільш жахає те, що багато місцевих українців просто не хочуть давати своїх дітей до нашої школи. Подібно як українці з Мендзибожа, Пенєжниці чи Бжезя, звідки діти також не ходять до Білого Бору, – каже нинішній директор школи Андрій Дрозд. Тому вже протягом 3 років він разом з вчителями відвідує навколишні місцевості і пробує переконати батьків, аби посилали своїх дітей саме до цієї школи. Труднощі з набором дивують тим більше, що батьки тих же дітей навчалися в білобірській школі. “Натомість, коли б не стало початкової школи, хоча сьогодні такої можливості не беру навіть до уваги, тоді почне тріщати фундамент наших трьох шкіл”, – сказав А. Дрозд. Бо тоді може появитися також загроза для існування українських гімназії та ліцею, оскільки випускники початкової школи майже повністю ішли до наших середніх шкіл.
Тому А. Дрозд робить також ставку на українців, які приїхали з України, хоче, щоб їхні діти теж поповнювали ряди школярів. Зрештою, такі діти вже навчаються в школі і дуже цим задоволені. Вони вже сам приїзд у Польщу важко пережили, тому навчання в нашій школі може полегшити їхню ситуацію. Крім того, дирекція задумується, чи українськомовним навчанням не охопити також польських дітей, а те, що мало би привабити дітей – це високий рівень навчання в нашій школі. “Однак, це вже мав би бути остаточний спосіб на збереження школи. Насамперед я б хотів зберегти статус школи як української, а тим самим її специфічну атмосферу”, – сказав А. Дрозд.
– Саме тому цей з’їзд був таким важливим, оскільки присутність випускників показала, що початкова школа протягом 50-ти років відігравала дуже важливу роль, а сьогодні має значний вплив на функціонування гімназії та ліцею. У минулому для багатьох учнів наша школа була єдиним джерелом знань про Україну та рідні традиції, оскільки пізніше не всі учні продовжували навчання в українських середніх школах, – каже Марія Огородник, яка в школі вчилася з 1969 р. Після закінчення початкової школи вона теж не пішла в український ліцей, а навчання в білобірській школі назавжди залишилося в її пам’яті. На з’їзд прибула разом з чоловіком Тарасом (також білобірським випускником) аж із Канади, щоб надихатися спогадами, які передасть колишнім учням у Торонто, на святкуванні ювілею 50-ліття школи, яке відбудеться 22 листопада. За підрахунками, у Канаді зараз живе понад 80 білобірських випускників, які разом зі своїми родинами також святкуватимуть ювілей школи.
“Наше слово” №44, 2 листопада 2008 року {moscomment}
